ДЕЛІКАТНІСТЬ І ФУНДАМЕНТАЛІЗМ

18 грудня в посольстві Польської Республіки відбулася презентація експериментального видання — першого в українській історіографії академічного «погляду» на історію сусідньої держави, блискучої та кривавої Речі Посполитої (Леонід Зашкільняк. Микола Крикун. «Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів», Львів, Львівський університет імені Івана Франка, — 2002 — 752 с.). Власне кажучи, перед нами вузівський підручник, але підручник особливий, така собі скринька із секретом. А секрет цей у тому, що, на думку авторів «Історії Польщі…», українська історіографія так і не змогла дати читаючій публіці своє власне, фундаментальне бачення «польської долі». І от нині на часі, врешті-решт, надолужити упущене. Що, власне, і спробували зробити Леонід Зашкільняк і Микола Крикун за безпосередньої підтримки посольства Польської Республіки в Україні, Американської ради наукових товариств, Міжнародного фонду «Відродження», Львівської міської громадської організації «Демократичний семінар» і Львівського ж університету імені Франка.

Чим же є цей український погляд на історію Польщі? З формальної точки зору, в основі видання лежать лекції, прочитані студентам Львівського університету двома докторами історичних наук і професором — авторами підручника. Книжка розділена на чотири частини: «Найдавніша епоха та Середньовіччя», «Ранній новий час (XVI—XVIII ст.)», «У новий час (кінець XVIII — початок ХХ ст.)» і «Новітня історія». Але якщо копнути глибше, можна лише захопитися тим, із якою делікатністю й дипломатичністю автори зачепили найболючіші для України сторінки польської історії. Ось, приміром, глави, присвячені війні Речі Посполитої з повсталою Україною — тобто з військами Хмельницького. «Річ Посполита була однією з найсильніших європейських держав, — пише М.Крикун (саме його перу належить указаний розділ). — Проте її державний організм був підточений хворобами, головними з яких була слабкість влади короля та його адміністрації, політична корупція та падіння свідомості громадських обов’язків широких кіл шляхти, що прикривалися тирадами про патріотизм та «золоті вольності». (…) Визвольна боротьба українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького оголила ці хвороби».

Отже, визвольній боротьбі українського народу приписується певна терапевтично-хірургічна функція стосовно здоров’я державного організму Речі Посполитої. Мовляв, козаки Хмельницького лише вказали польській державі на її ж хвороби, спровокувавши тим самим навіть не занепад Речі Посполитої, а початок лікувально-профілактичного процесу. Максимально делікатний хід…

Делікатність і фундаменталізм — ось два кити, на яких тримається «Історія Польщі…» З одного боку, перед авторами стояла цілком певне завдання: не загострювати міжнаціональні суперечності. З іншого, їм потрібно було якнайменше грішити проти історичної істини. У результаті обом історикам довелося опанувати мистецтво вмілого лавірування між «болючими точками» української й польської історії. І треба сказати, у цьому мистецтві вони досягли багато чого.

Як підкреслено в передмові книги, «образ «ворога» або «неприятеля» повинен поступитися місцем образу «іншого». Отже, слово сказано, перед нами «ті, інші», котрі «народжували дітей, вирощували пшеницю та створювали свою неповторну культуру». А, отже, передусім слід розглянути їхні культурно-цивілізаційні досягнення — чим, власне, і займаються автори підручника.

До речі, видання проілюстровано вміло підібраними фотографіями й репродукціями, доповнено історичними картами, індексом прізвищ і бібліографічним показником. А розраховане воно, крім широкої публіки, на студентів-полоністів, викладачів і науковців, котрі спеціалізуються на історії Польщі.

На презентації в посольстві Польської Республіки говорилося про те, що на часі вже написати таку саму, «альтернативну», історію Росії. Мовляв, якщо львів’яни змогли створити фундаментальний науковий «погляд» на історію Польщі, то зайнятися історичними долями ще одного найближчого сусіда з руки, скажімо, харків’янам. Або, ширше, жителям Східної України. А от одеситам, миколаївцям і кримчанам непогано було б зайнятися історією Туреччини. Словом, кожному по сусіду, кожному — по історії…

Напевно, у цій пропозиції є своє раціональне зерно. Адже, написавши дві-три альтернативні історії сусідніх держав, Україна зможе нарешті позбавитися комплексу «молодшого брата» й подивитися на своє власне минуле з космополітичних висот. Загалом, хочеться сподіватися, що далі буде... Слово за істориками Східної України, Північного Причорномор’я та Криму. Але чи будуть вони так само дипломатичні, як львів’яни? Поживемо — побачимо…

А поки що, після першої урочистої презентації книжки, посольство Польської Республіки в Україні оголосило про свій намір щосили популяризувати та пропагувати працю двох львівських істориків. На читачів чекають презентації «Історії Польщі…» у кількох великих містах України й інші рекламні акції, а потім, можливо, поява розширеного й доповненого варіанта нинішнього видання. Делікатність і фундаменталізм пожинають свої плоди.