Дедал і Ікар української графіки

Саме по собі прізвище Якутович у пересічного українця, дозвольте висловити таку впевненість, ніяких асоціацій не викликає. (У всякому разі, підставу для такого висновку дало опитування, проведене автором статті серед львів’ян.) Згадка про Сергія Параджанова чи Юрія Іллєнка збуджує в нашого співвітчизника більший ентузіазм: «Як же, як же! «Тіні забутих предків» і «Молитва за гетьмана Мазепу»!» Але ж Георгій В’ячеславович Якутович і Сергій Георгійович Якутович причетні до створення згаданих кіношедеврів: перший працював художником-постановником «Тіней...», а другий — «Молитви...».

Можна навіть сказати, що обох Якутовичів не могли не залучити до зйомок, відповідно, першого й останнього фільмів українського поетичного кіно. Георгій Якутович, уродженець Києва, котрий мандрував по всьому Союзу з батьком-військовослужбовцем, вивчив українську мову саме за книжкою «Тіні забутих предків». Прочитавши цей твір, він «занедужав» Карпатами. Кілька разів здійснював паломництво в Карпатські гори. Вперше туди подорожував ще 1952 року, тобто за десять років до параджановських «Тіней...». Сергій Якутович узагалі три десятиріччя до зйомок «Молитви...» Іллєнка вів творчі пошуки і філософськи переосмислював одну із найбільш неординарних постатей української історії — гетьмана Івана Мазепу.

Виявлена нами різниця в популярності між режисерами та художниками-постановниками зумовлена не масштабом творчого багажу того чи іншого митця (в широкому сенсі слова). Так уже повелося, що кіно останню сотню років для народів і влади дійсно є «найважливішим із мистецтв». Режисерів й акторів більше рекламують. Художник-постановник стосовно режисера в кіно чи театрі — професія допоміжна.

Тим часом для людей мистецтва постаті Якутовича-старшого та Якутовича-молодшого являють собою явища в галузі української графіки (навіть без урахування їхніх заслуг перед кіно). Сучасний львівський художник Влодко Кауфман сказав: «Якутович-старший — один із монстрів у нашому мистецтві... Як графік, як людина, причетна взагалі до творчого процесу в Україні. Це не просто професіонал — у нього, як художники кажуть, у роботах присутній «драйв». У нього було стільки послідовників! Особливо в 60-ті роки. Дуже багато було ілюстровано книг, що просто спекулювали технології, породжені Якутовичем-графіком. І розплодилося стільки псевдо-Якутовичів! Ясно, що вони померли як художники, а Якутович—художник живий. Утім, на творчих напрацюваннях Георгія Якутовича виросло багато гарних і цікавих графіків». «Сергієві Якутовичу дано прозирати крізь оболонку явища й історичну реальність розглядати в її часовій плинності, змінності, конечності…» — так критик Роман Корогодський висловився про відмітну рису Якутовича-молодшого.

Так от, минулого тижня у Львові відкрилася виставка графіки обох Якутовичів, яку приурочили до сорокаріччя завершення зйомок фільму «Тіні забутих предків». Власне, організатори замислили захід як «виставковий тур»: він охопить крім Львова Івано-Франківськ, Кам’янець-Подільський і фінішує в стольному Києві.

Творчість Якутовича-старшого представлено гравюрами на тему Карпат і їхніх жителів, Якутовича-молодшого — незавершеним проектом «Мазепіана» (туш, перо). На відкритті виставки відзначили спадкоємність у мистецтві Якутовича-батька і Якутовича-сина. У об’єднаних однією експозицією художників справді є спільне. Це й українська реальність як улюблений матеріал для художнього осмислення (в одному випадку — позачасовий локальний і неповторний космос гуцула, в іншому — локальний епізод із життя одного з видатних діячів української історії), і бездоганне володіння академічною технікою, і династична відданість жанру графіки. Та все ж, поряд із переліченими рисами творчої кревності, кожен із графіків вирізняється глибокою художньою індивідуальністю.

Георгій Якутович, як зазначив і його син на відкритті виставки, був схильний до епічного початку, був дослідником. Він волів брати одного чи кількох персонажів і виявляти всю глибину внутрішнього світу. При цьому знаходив відповідні оригінальні засоби втілення. Взяти, приміром, «простеньку» композицію «Вівчар»: натруджений гуцул несе заблудлу вівцю. Здавалося б, що там особливого? Однак, уважно розглядаючи роботу, бачиш в очах горянина любов і відповідальність «за тих, кого приручив», а в очах тварини — вдячність, довіру і ледь не партнерство з людиною… Останнє, до речі, спантеличило автора цих спостережень — він ніяк не зміг визначити, скільки на цій гравюрі персонажів — два чи один. От у чому не було жодних сумнівів, то це в невипадковості асоціації: автор графічної роботи в портреті гуцула-пастуха представив образ біблійного «Доброго пастиря». Що, до речі, за часів войовничого атеїзму було подвигу подібне. Любив класик підкреслювати природність своїх героїв, знаходячи візуальні паралелі, скажімо, у фактурі зморшкуватих облич і рук, з одного боку, і дерева чи обробленої деревини — з іншого (сімейний портрет «Газди»). Навіть у композиціях із силою-силенною персонажів майстер, анітрохи не погрішивши перед високим мистецтвом, примудряється бути зрозумілим найширшій аудиторії. Показовою в цьому плані є робота «Стара Гуцульщина», на якій зображено карпатське село під час свята. Тут автор зумів у чорному і білому кольорах висловити всю палітру гуцульської душі: хтось бере участь у християнському обряді, за ворітьми гарячі легіні з’ясовують стосунки за допомогою барток (бойових сокирок), в іншому кутку за огорожею весела компанія самозабутньо знищує зеленого змія, а, здається, на сільському цвинтарі палкі коханці, як висловився ще один оспівувач Гуцульщини Гнат Хоткевич, чинять таїнство зачаття нового життя!

Інша річ — Сергій Якутович. У принципі, непідготовленій публіці елементи його робіт — шаблі, списи, шаровари, оселедці, коні, архітектура, тіла воїнів і дівчат та інше — також зрозумілі. Виписано їх із еталонною точністю. Як зауважила мистецтвознавець із Тернополя Віра Стецько, молодий Якутович скрупульозно проробляє кожен сантиметр. Але він використовує таку кількість персонажів і предметів, так їх сполучає (Сергій сам себе називає легковажним імпровізатором), застосовує такі метафори, що з наскоку не те що весь проект не охопити — дай Боже з одним листком розібратися. Один із місцевих художників, який побажав залишитися невідомим, винайдену Сергієм Якутовичем манеру письма визначив як «геральдичність, але в якій присутня культура ХХІ століття». Щоб вичерпно прочитати цю саму «геральдичність», глядачеві ХХІ століття не зле було б розжитися коротким словником геральдики або перечитати «європейську Мазепіану (Вольтера, Гюго, Байрона, Словацького), національну поезію (Шевченка, Руданського, Сосюру, Перлулайнена), розмірковування істориків, філософів, письменників» (фрагмент із прес-релізу, котрий роздавали на відкритті). Певне, з огляду на те, що не всі відвідувачі виставки мають належний багаж ерудиції, організатори передбачили надання дійсно зацікавленим екскурсантам інформаційної пам’ятки.

У цій пам’ятці серед іншого фігурує вже цитований на початку статті есей Романа Корогодського «Мазепіана» Сергія Якутовича». Там власкор «ДТ» знайшов місце, що може бути ключем до розуміння змісту «Мазепіани» Сергія Якутовича: «Вщерть переповнена шалом руйнації та смерті. Та водночас вона є апофеозом краси земної та життя вічного. У цій діалектичній єдності виникає центральна тема творчості митця — доля». Проте, з суб’єктивної точки зору того ж власкора, багато положень у тексті пана Корогодського самі потребують коментарів або перекладу «нормальною мовою», якщо мати на увазі, що мистецтво все ж має належати якомога більшій частині народу: «Сергій Якутович у долі Мазепи «вичитав» саме таку архетипну ідею (одвічної національної травмованості й спалахів вольової рішучості здобути свободу) і мовою образотворчого мистецтва створив архетипне виснування всього житійного комплексу героя, підвівши його прижиттєвий чин і посмертне радіювання його міфологем до рівня Долі». Особливо непросто прийняти Сергія Якутовича через Романа Корогодського людям зі світською освітою, коли останній за аргументи використовує поняття «Промисел Божий» і «Дух Святий».

Хоча частина експозиції, котра складається з робіт Сергія Якутовича, це, скоріше, той випадок, коли глядач має не лінуватися, а підніматися до рівня автора.