Де межа потворності церковних новоділів?

«Епоха змін», у яку ми живемо, — переломний історичний період із «розкріпаченою» ідеологією і неконтрольованістю багатьох суспільних процесів, переоцінкою цінностей, переосмисленням духовних традицій — не може не проявитися часом у найнесподіваніших ракурсах. Звісно, те, що сталося, не могло не позначитися на інтенсивності й характері нового храмового будівництва в Україні, яке стало особливим «модним» напрямком у зодчестві, що стихійно прийшов на зміну будівництву театрів, будинків культури, сільських клубів тощо.

З якої причини порушена тема може хвилювати мене — мистецтвознавця, котрий багато років пропрацював у царині реставрації пам’яток культового зодчества? Насамперед, мабуть, через антихудожність багатьох церковних новоділів, нехтування під час їх зведення канонами вітчизняного храмового будівництва. Як справедливо стверджували багато найвеличніших мислителів людства, божественне начало полягає не лише в істині, моральності, справедливості людських відносин, а й виявляється у красі, що розлита у природі, криється у витворах людських рук — прекрасних творах, зокрема й у мистецтві храмобудування. Не випадково шедеври минулих століть не втрачають для нас свого значення і привабливості. Справжнє мистецтво — вічно живе!

Приміром, як зачаровують киян і гостей міста храми, дзвіниці, інші чудові будівлі ансамблю Києво-Печерської лаври, розташовані на придніпровських порослих незайманою зеленню схилах. Культові споруди лаври з їхніми округленими куполами вже через пірамідальність своєї загальної композиції є ніби природним продовженням природних пагорбів. Вражають гармонійні пропорції і витонченість архітектурних форм цих шедеврів зодчества, що створювалися протягом століть генієм знаменитих будівельників-професіоналів і народних умільців. Деякі стародавні культові будівлі, на які в минулому був такий багатий наш багатостраждальний Київ, збереглися і на інших пагорбах історичної частини міста. Однак те, що спостерігається нині тут, в архітектурно-охоронній заповідній зоні, спорудження величезних багатоповерхових будинків у примітивних геометричних формах аж ніяк не сприяє естетичному сприйняттю пам’яток сакрального зодчества і значною мірою загрожує самому їх існуванню.

Навіть за атеїстичної радянської доби дзвіниці Софійського собору та Києво-Печерської лаври відігравали роль містобудівних висотних домінант історичної забудови Києва. Проте це цілком ігнорується сьогоднішніми будівельниками. Поряд із будівлями-монстрами, що не вписуються у сформоване архітектурне середовище, в історичному ядрі Києва, на жаль, то тут, то там, наче гриби після дощу, виростають культові споруди найнесподіваніших форм і конструкцій із нетрадиційних матеріалів: заліза, бетону, металу, скла. Автори створення таких «церков зі скла» зазвичай хизуються тим, що інтер’єри цих храмів-новоділів заливає сонячне світло. Та, природно, постає запитання: а хіба має сонячне світло або якийсь інший феномен тварного світу суперничати у християнському храмі з тихим духовним світлом, що ллється зі стін храму від золотих мерехтливих образів і німбів святих?

Не виключено, що черговий зигзаг в історії розвитку Києва спричинить те, що окремі його райони згодом заселятимуться найрізноманітнішими етнічними групами і нічого надзвичайного не буде в тому, що за місцем проживання цих «нових киян» будуватимуться храми, що відповідатимуть їхнім національним релігійним віруванням: мечеті, костьоли, синагоги тощо. Симптоми цього, мабуть, виявляються вже зараз. Та що ж до історичного ядра Києва, яке має значення найціннішої для східних слов’ян історико-культурної території, то тут таке, звісно, неприпустиме.

Багато з того, що відбувається у царині нового церковного будівництва, не може не бентежити. Так, іще більш абсурдним заходом, ніж зведення «скляних церков», є, на мій погляд, будівництво в архітектурно-охоронній зоні (заповідника «Давній Київ» на Подолі) «церкви на воді» на честь св. Миколи — «єдиного свого роду храму», що омивається водами Дніпра (чим вихваляються ініціатори цього водяного атракціону, які гадають, що всім, хто вирушає у плавання, св. Микола Угодник обов’язково надасть своє заступництво). Та як у такому випадку здійснюватиметься християнський обряд хресного ходу навколо цієї церкви?

Повторюся, згідно з законодавством, впровадження у заповідну зону таких «техногенних» новоділів, що порушують ауру старовини, є абсолютно неприпустимим. Варто також зазначити, що тут-таки, на Подолі, на самому березі Дніпра, ще за доби бароко зведена архітектором І.Григоровичем-Барським чудова церква Миколи Набережного, в якій саме і проводиться здавна служба на честь св. Миколи Мокрого заради порятунку всіх потопаючих.

Звісно, не може не дивувати в цій справі позиція духівництва, котре зважилося освятити таку церковну новобудівлю. Швидше за все, служителі Господа керувалися аж ніяк не високими поривами, а суто мирською потребою здобуття «робочого місця». Не виключено, щоправда, що такі «проколи» допускаються деякими представниками духівництва в силу їхньої недостатньої професійної освіченості. Велика вина лягає і на архітекторів-проектувальників, які в теперішній час меркантильних поглядів і підходів прагнуть подібно до офіціантів зацікавити клієнтів оригінальністю «страв», які вони подають, не думаючи про те, що оригінальничання у царині храмового будівництва вкрай небажане, бо воно суворо регламентується його головною богослужбовою функцією. Немає сумнівів, що нині і вигідно, і престижно знаходити замовлення на нове церковне будівництво. Та ця галузь архітектурного проектування вимагає дуже тактовного і мудрого поводження з канонічно традиційними формами та прийомами.

Розвиваючи порушену тему в сатиричному ключі, можна пригадати розмаїтість випадкових недолугих форм, об’ємів і конструкцій «тимчасових» каплиць на базарах, а також церков на вокзалах — найчастіше дуже помпезного вигляду.

Невеличкі каплиці — новоділи — нерідко багатоглаві з рядом апсид на східному фасаді — виглядають карикатурною парафразою на монументальний Божий храм, що дискредитує не лише церкву, а й віру, і релігію. Тут іде жвава торгівля «священними» сувенірами, які найчастіше також не дружать із канонами та естетичними нормами. І невипадково вже багато киян (причому не лише затяті атеїсти) називають ці храмики просто торговими точками для задоволення комерційних інтересів духівництва.

У зв’язку з усім вищевикладеним не можна не дивуватися позиції мера Києва О.Омельченка, котрий, схоже, втратив почуття міри, заявляючи, що збирається ощасливити киян спорудженням ще не менш як 60 церков. І це в той час, коли, за його словами, у міському бюджеті не вистачає коштів на ремонт метро і проведення інших загальнокорисних для міста заходів! Усе це виглядає щонайменше дивно, якщо згадати, що церква за законом відокремлена від держави.

При цьому серйозна проблема збереження справжніх культурних цінностей — пам’яток сакрального зодчества — виникла у зв’язку з урядовим рішенням (підтвердженим указом президента України від 21 березня 2002 року) про повернення у власність церковних громад нерухомості (церковних і монастирських будівель), відібраних за радянських часів. У наукових колах усе частіше лунають вислови щодо передчасності такого рішення. За теперішнього роз’єднання церкви на окремі конфесії поділ нерухомості явно викличе небажане загострення міжконфесійних конфліктів і спорів. У розпорядження якої із церковних громад має потрапити, скажімо, київський Софійський собор — неоціненне загальнонаціональне надбання? Коли біля стін собору почали рити лиховісний котлован для влаштування підземних басейнів так званого фітнес-центру, серед учасників мітингу протесту не виявилося представників духівництва жодної з конфесій. Байдужість до долі святині з боку духовенства (поки вона не стала їх «нерухомістю») очевидна. Тому буде правильно, якщо й надалі собор збереже подібно до Софії Константинопольської статус музею, що належить усьому людству, і слугуватиме пам’яткою високої духовної культури наших предків.

Гадаю, цікаво буде зазначити, що ж відбувається зі стародавніми церковними будівлями — пам’ятками архітектури, що потрапляють у безконтрольне користування духовенства. Конкретних прикладів можна навести вже дуже багато. Ось лише ті з них, які не можуть не викликати обурення:

• у церкві Різдва Богородиці на Дальніх печерах Києво-Печерської лаври було знищено фрагменти автентичного барокового живопису і стіни суцільно розписано в «новомосковському» стилі;

• у церкві Спаса на Берестові фрески ХII—XVII ст. сильно пошкоджені ченцями, котрі пробивали в них шлямбурами отвори для розвішування зразків сучасного іконопису;

• у церкві Притисько-Микільській на Подолі з ініціативи духівництва настінні розписи інтер’єрів було виконано в сучасному експресивному стилі, що різко дисонує з автентичними композиціями стриманого академічного стилю, які збереглися. Знищено стародавній орнаментальний декор першого ярусу дзвіниці;

• у дзвіниці церкви Миколи Доброго на Подолі у прорізи вставлено кольорові вітражні композиції, що характерно для готичних костьолів середньовічної Європи, але не для православної культової архітектури;

• в Іллінській церкві на Подолі, в несучих стінах її основного об’єму, пробито глибокі ніші для влаштування у них євангельських сцен «Різдва» та «Водохрещення» із невеличких об’ємних фігурок, унаслідок чого виникла загроза стійкості споруди. До того ж, як відомо, у давнину в православних храмах об’ємна скульптура вважалася ідолопоклонством.

Безумовно, відповідальним за порушення інструкцій зі збереження пам’яток є не лише духовенство, а й державні чиновники, зобов’язані здійснювати контроль за орендарями й тими, хто приватизує пам’ятки. Замість цього ми нерідко бачимо, як відповідальні посадові особи не лише заплющують очі на проблему, а й досить часто стають основними підсобниками, винуватцями беззаконь. Так, приміром, протизаконно, але за прямого попуску з боку райадміністрації Подільського району з порушенням охоронної зони шедевра архітектури доби бароко — церкви Миколи Набережного було влаштовано бювет із павільйоном над ним у псевдоісторичних формах (у вигляді церковного ківорію). Цей павільйон із його імітацією під давнину, з крикливим несмаком пофарбований у синьо-зелений колір, аж ніяк не сприяє належному сприйняттю справжньої пам’ятки. Крім того, наявність бювета вже спричинила замокання прилеглої вівтарної частини церковної споруди.

Відома чиновникам серйозна проблема збереження ще одного шедевра — київської Андріївської церкви, фундаменти якої у результаті руйнівної дії підземних джерел уже давно перебувають у аварійному стані. Виділивши лише обмежену суму на проведення «косметичного» ремонту фасадів храму (який і було нещодавно здійснено), вони воліють замовчувати саму загрозу руйнації пам’ятки.

Хто ж зупинить цей згубний процес, здатний позбавити нас протягом життя одного покоління, а може і швидше, історії культурної спадщини, що створювалася руками наших предків протягом багатьох століть?