ДАР НЕВПЕВНЕНОСТІ

Наприкінці минулого року в київському Будинку актора відбулася презентація нової книжки віршів Наталі Бельченко «Карман имен». Ця книжка в неї вже третя. Спочатку був «Смотритель снов», потім «Транзит». Назва виявилася двозначною і невипадковою, тому що майже одночасно з появою цієї книжки пішли переклади — у Швейцарії, Австрії, Франції… 2000 року в Німеччині Наталі вручено літературну стипендію Хуберта Бурди.

У друзів і знайомих Наталі її ім’я викликає в пам’яті одну крихітну істоту — равлика. Недарма в неї у віршах неодноразово можна натрапити на цю тваринку: равлика, який усе своє багатство носить із собою. Відчуття і думки — у раковині душі. Слова — у кишені імен. І фотографія поета на обкладинці, який дивиться прямо тобі в очі, нагадує того маленького, делікатного равлика, що наважився виглянути зі своєї раковини (але тільки обличчя!) і довірливо вдивляється в людину, яка тримає в себе на долоні весь його скарб, головний притулок і дім — вірші: Человек — человеку, как рыбе язык, / И мучительно слово его…

Цілком природно, що редактор Ігор Кручик, який підготував книжку до видання, виступаючи на презентації, привернув увагу до її оформлення. Може, Дмитро Бураго, директор однойменного видавничого дому й ініціатор презентації, і мав рацію, відповівши Ігорю Кручику, що книжка — це як обгортка для цукерки. Розгорнув і забув про неї. Залишається лише те, що всередині книжки. Навіть якщо не брати до уваги несподіваності такої думки як для професійного видавця, мені чомусь здається, що цей погляд нагадує далекі самвидавничі часи. Так би мовити, дякуємо й за те, що дали на одну ніч вашу від руки під копірку переписану копію. Вже й учені-філологи прийшли у своїх дослідженнях до думки, що при спілкуванні головну роль відіграє той, хто слухає: він, його настрій, бажання повинні в ідеалі визначати спосіб подачі смислу — та не сам смисл. Тим паче поет — ця канарка в шахті, яка чує запах метану раніше за всіх, — не міг не вловити, що настав час любові до читача. І річ не лише в своєкорисливих побоюваннях: а то не куплять і не прочитають. Картини потрібно вішати так, щоб освітлення допомагало, а не заважало на них дивитися. Тому що глядач хоче побачити, він розплющує для цього очі і шукає колір. Музику потрібно грати на хороших інструментах. Тому що слухач відкладає свої клопоти про хліб насущний єдине для того, щоб почути. Тому що читач бере в руки книжку з прилавка у пошуках людини, з якою хочеться поговорити. І якість оформлення — це знак взаємності з боку автора. Книжка «Карман имен» сама тягнеться до того, хто її прочитає. Порожній, рожевого кольору аркуш перед аркушем титульним — за задумом Наталі — маленький рожевий язичок. Він лише для того, щоб дражнити, загравати й закликати. А на останній сторінці — поштова й електронна адреси автора. Вона буде рада продовжити розмову.

Післямову до книжки написав київський поет Ігор Лапинський, який дуже близький Наталі своєю витонченою інтелігентністю. Саме він прочитав у віршах її душу мандрівника, який гортає міста й країни: Париж, Петербург, Німеччина... Саме він побачив, якою важливою і заспокійливою персоною у вірші ввійшов її син Андрій. В умовах дефіциту добротної сучасної дитячої поезії вірші Бельченко, звернені до сина, — справжній скарб. Можна лише пожалкувати, що вони ще не склалися в окрему книжку. Адже найкращі дитячі книжки виростали так — із розмови з власною дитиною.

Та два моменти в післямові викликають протест. Перший — про небажання зараховувати автора до якогось з «ізмів», оскільки «ізми померли давно». Зрозуміло, що самі поети нині не дуже люблять копирсатися в «ізмах», оскільки «ізмів» занадто багато, та й не призначення це поета (здавалося б) — аналізувати. Його завдання — синтез, тобто творчість. Та здається, що поезія Бельченко міцно настояна на імпресіон-ізмі (на те вона й равлик) і сюрреалізмі. Недарма вона «ела розовое мясо французской живописи», і недарма у неї в текстах стільки іконічних знаків — практично малюнків, що помітив і сам Ігор Леонтійович: как Спб, снегопад в 200 Вт, языка тчк языка. Так не заведено у віршах. Мають бути нормальні слова, а не цифри та абревіатури. Але це сучасне слово й водночас це ілюстрація до нього. Ми поспішно живемо. І слова поспішно відбивають це життя.

Відчуття потоптаної справедливості прокидається, коли читаєш останній абзац післямови: «Зрелость поэта… определяется его уверенностью в слове… Побольше уверенности в слове! Наталье Бельченко до этой цели осталось буквально полшага…»

Щодо впевненості. Чим великий «Гамлет»? Він відкрив епоху людини, яка сумнівається. Людини, яка вже не може покладатися на ворожіння по птахах, по тельбуху, на рунах і таро. До речі, за кмітливими спостереженнями Ю.Лотмана, роденівський мислитель сидить у тій самій позі — спершись чолом на долоню, — що й людина на карті таро, яка показує, що необхідно покластися на долю, тобто що немає певної відповіді на запитання. Так само торкаючись рукою чола, виходив на сцену актор, який грав Гамлета в одній із сучасних постановок. Людина мислить і сумнівається, оскільки вибір робити їй, а не дельфійському оракулу. І жити з цим вибором далі теж їй. На початку ХХI століття дивно вимагати від когось у чомусь упевненості взагалі.

Шекспірівський «Гамлет» — це англійське Відродження. Та було Відродження і російське. Зі стилем плетива словес, коли автори нагромаджували синоніми, по кілька разів зовсім по-різному називали одне й те саме. Тобто щось приховували. І жодної впевненості у слові. Цей стиль вписувався в епоху ідейного впливу релігійно-містичного учення ісихазм, яке, у свою чергу, спиралося на апофатичне богослов’я. Богослов’я, що визнає принципову неможливість пізнати чи назвати Бога. А якщо так, той, хто пише, має або замовчати, або залишити враження відкритого списку імен, неточності кожного окремого слова, його нездатності позначити цей (або той) світ, тобто враження невпевненості у слові. З цього погляду поезія Бельченко справді апофатична. Вона перебирає слова, однокореневі, синоніми: куда впилась, впивалась башня Монпарнаса. І начебто не може відразу знайти того, найпотрібнішого, слова. Та це не від невмілого поводження з мовою. А швидше від занадто дбайливого, обережного поводження зі світом, який уникає назв, вислизає від них, а якщо впіймається яким-небудь ім’ям, так часто вмирає, затертий нашими губами, безпомічно розпластаний на аркуші паперу.

А якщо говорити про зрілість... Є зрілість як майстерність володіння словом. І справді, важко назвати сучасного поета, який би обдаровував словами з такою самою щедрістю. Враження схожої мовної розкоші справляють на мене тексти Гумільова. Теж, між іншим, великий любитель подорожей. Та є ще зрілість почуттів, думок. І тут важко сказати, якими критеріями потрібно керуватися, щоб так оцінити поета. Адже зрілий поет — поєднання настільки ж чудернацьке, як і зрілий священик. У цьому сенсі поет або є, або його просто немає. Те, що тут, у цій книжці «Карман имен», є поет, — очевидно. І відбувся він уже давно, коли років п’ять тому на листку з зошита Наталя Бельченко записала свій новий вірш: Я жил в Париже. Говорил / На языке тех самых улиц, / Где крылья ангелов схлестнулись. / Тогда Архангел Михаил,/ Веселой патиной сияя, /Пересекал ворота рая / Над садом Тюильри как раз…