АвторМаксим Стріхазаступник міністра освіти і науки України, доктор фізико-математичних наук
Образотворча Дантеана майже така сама давня, як і «Божественна комедія». Її відкривають мініатюри давніх рукописних кодексів — наївно-ретельні у своїй докладності й реальності сприйняття дантового позасвіття...
Сьогодні незаангажованому читачеві непросто зрозуміти, яке місце посідав у системі української культури переклад. Проте слід пам’ятати: від часів Пантелеймона Куліша й Михайла Старицького переклад не так виконував ознайомлювальну функцію, скільки утверджував саму українську літературу. Перекладаючи Біблію, трагедії Шекспіра чи сербські пісні, Старицький і Куліш доводили — українська мова аж ніяк не є «наріччям», придатним лишень для «хатнього вжитку». А література цією мовою цілком повноправна в колі інших світових літератур. Цю небезпеку, яку ніс український переклад, дуже швидко зрозуміла імперська влада. І «оргвисновки» не забарилися. Переклад українською мовою було заборонено цілковито. Бо дозволити переклад Святого письма й світової класики на «малоросійське наріччя» означало б водночас визнати — це «наріччя» є насправді повноцінною мовою, а носії цієї мови — окремим великим європейським народом. За радянських часів методи нагінок щодо перекладу змінилися. Але й тут провідні перекладачі, що самим своїм існуванням неймовірно підносили планку національної культури, залишалися небезпечними.
А в шістдесяті одним з найяскравіших явищ українського культурного ренесансу став перекладацький тандем Григорій Кочур — Микола Лукаш. Вони були дуже неподібні. Стриманий, зовні навіть трохи сухуватий, незмінно іронічний Г.Кочур і вибуховий, імпульсивний, часто непрогнозований у поведінці М.Лукаш. Навколо Г.Кочура гуртувалося велике коло перекладачів, письменників, просто людей, залюблених в українську культуру. М.Лукаш мав славу генія моцартіанського штибу. Але вони були рівні талантом — а відтак обоє несли небезпеку тому шаблонові «української радянської літератури соціалістичного реалізму», який активно насаджувався згори. Тому обоє були небезпечні.
Розплата за талант і вільнодумство прийшла на початку сімдесятих. А поки що саме в ірпінському гуртку Г.Кочура Ольга Петрова познайомилася з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською і Миколою Лукашем — який саме розпочав тоді свій переклад Сервантесового «Дон Кіхота» (на жаль, цей геніальний переклад майстрові так і не судилося завершити — він вийшов уже посмертно, й частину розділів у ньому було перекладено Анатолем Перепадею). Саме ілюстрації до «Дон Кіхота» стали дипломною роботою Ольги Петрової, — а публікацію їх у журналі «Ранок» 1967 року супроводжувала вступна стаття І.Дзюби.
Тоді ж Ольга Петрова багато ілюструє прозу й поезію В.Шевчука, В.Дрозда, І.Жиленко, М.Вінграновського, Є.Харчука, інших авторів-«шістдесятників». Нарешті, тоді ж розпочинається робота над Данте. Не випадково як модель для гордого Фарінати з Х пісні «Пекла» — незламного гібеліна, який, терплячи муку у вогненній домовині:
«підніс чоло і вип’яв груди,
немовби з пекла згорда насміхався», —
для художниці слугував один з провідних лідерів цього неповторного покоління українського культурного відродження.
Розплата почалася на початку сімдесятих. Кочура й Лукаша було вигнано зі Спілки письменників й на десятиліття відлучено від друку. Багато хто втратив роботу. Декілька десятків вільнодумців поповнили список в’язнів мордовських, уральських та сибірських таборів. Дехто — покаявся. Серед них і той, хто мусив уособлювати незламного Фарінату. А відтак цей сюжет так і не було закінчено…
Дещо згодом перший повний український переклад «Божественної комедії» пера Євгена Дроб’язка виходить у супроводі ретельних, але по суті своїй ремісницьких гравюр Гюстава Доре. Питання про участь Ольги Петрової в ілюструванні цього видання навіть не поставало.
Саму ж художницю врятувала, напевно, «творча еміграція» до Москви, захист у Всесоюзному інституті теорії мистецтв уже згадуваної дисертації на тему дантеани в світовому образотворчому мистецтві. Ольга Петрова стає водночас відомим мистецтвознавцем. Вона входить до кола провідних тогочасних російських інтелектуалів, взаємини багатьох з яких із Системою так само були вельми напруженими. Але все ж захищена дисертація означала певний суспільний статус, можливість викладацької роботи.
Переломним для дантеани Ольги Петрової стає 1975 рік. Її літографії до «Божественної комедії» потрапляють на виставку, що проводилася в рідному місті Данте, — за щасливим збігом обставин Флоренція була «містом-побратимом» Києва. І тут роботи Ольги Петрової супроводжує справжній тріумф. Про них схвально відгукується не лише папа Павло VІ (ця оцінка ледве чи принесла художниці користь у себе на батьківщині), але й «великий друг радянського народу, художник-комуніст» Ренато Гуттузо. А таким визнанням в СРСР знехтувати не могли. Ольгу Петрову нарешті приймають до Спілки художників, її літографії закуповує Державний музей книги та книгодрукування.
Напевно, немає потреби переповідати подальшу творчу біографію художниці, яка поступово відходить від графіки й дедалі більше утверджує себе як один з провідних українських майстрів станкового живопису. Список її персональних виставок у 1990-ті роки вражає як географією, так і палітрою захоплених відгуків. 1993 року кандидат мистецтвознавства Ольга Петрова стає доктором філософії. Її охоче запрошують провідні українські й західні університети.
Нарешті, літографії до «Божественної комедії» закуповує Бібліотека Британського музею в Лондоні — й вони опиняються зовсім поруч із галереєю Тейт, де зберігаються геніальні композиції на дантівську тему Вільяма Блейка.
Але тільки минулого року виходить друком книга «Здолавши півшляху життя земного…» — «Божественна комедія» Данте та її українське відлуння», де вперше ілюстрації Ольги Петрової виконують своє початкове призначення — супроводжувати український переклад «потрійної поеми» великого флорентійця.
Оновлений погляд на літографії Ольги Петрової, зроблений через три десятиліття після їхньої появи, дає ключ до розв’язання проблеми, яку сама художниця сформулювала в одній із своїх давніх дослідницьких праць. Справжні ілюстрації до Данте цілком можуть сполучати і сюжетний переказ, і зорові асоціації, передавати, філософський підтекст поеми.
Якщо, звичайно, цей художник підходить до ілюстрування Данте з тією творчою планкою, з якою це робили колись Сандро Боттічеллі, Вільям Блейк, чи Огюст Роден.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google