ДАНАЯ В СТЕПУ

Викликає бажання зняти капелюха перед доробком луганських скульпторів. Бронзова скульптура Євгена Чумака «Луганська мадонна» не порушує православних стандартів. Але в суцільному потоці невміло-вторинного, стомлюючого авангарду класично побудована фігура викликає тільки добрі емоції, які й зобов’язані нести релігійні символи.

Дуже майстерна динамічна композиція «Суперники» Ельвіни Можаєвої. Це не кон’юнктура на тему боротьби чорного і білого, добра і зла, святого й демонічного. Скульптура зображує двобій чудових реалістичних півнів.

Ті, кому доводилося займатися обробкою дерева, знають, що працювати з благородним дубом майже так само важко, як і з гранітом. Але подвійно приємно досягати успіху в пластичній обробці цього матеріалу, що відсвічує бронзою. Композиції Віктора Закалюкіна «Мовчання» і «Плід» емоційні та гармонійні.

Вдивовижу майстерно володіє різцем Микола Щербаков. Його скульптурні портрети М.Шуліки та В.Голобородька додають виставці академічної монументальності. Хотілося б зауважити, що згадані вище майстри не є представниками молодого покоління митців, декого із них можна зарахувати і до патріархів. Скульптор зобов’язаний мати фізичну витривалість та тверду руку. Добре, що сивина не послабила у луганчан цей необхідний для успішного результату компонент.

Правда, огляд експозиції наводить на деякі філософські роздуми — учасникам виставки за сорок, а багатьом далеко за сорок. Прекрасно, що існує творче довголіття. Але невже луганська філія спілки художників перетворюється в політбюро? Чи молоді художники вже не бачать сенсу в участі у подібних творчих об’єднаннях? Адже виснажуюча адміністративна боротьба за звання заслужених та народних вже не обіцяє особливих умов для праці та привілейованості.

Ще одним приводом до аналізу чергового розриву поколінь в образотворчому мистецтві є виставка «Суворий стиль» в українському мистецтві 1960—79 років».

Експозиція в галереї «Л-арт» об’єднує роботи чотирьох художників Владислава Мамсікова (народився в 1940 р.), Юрія Зорка (1940), Григорія Тишкевича (1940) та Володимира Хоренка (1927—2001 рр.). Ще зовсім небагато років тому їхню творчість можна було б означити одним словосполученням «соціалістичний реалізм». Дійсно, в творчості цих художників присутні обов’язкові образи епохи примусового ентузіазму. Робітники в касках з мужніми обличчями і волячими шиями, панорами новобудов, індустріальні пейзажі. Але насміхатись над цим живописом бажання не виникає, скоріше з’являється прагнення використати його малярські знахідки для розвитку сучасного мистецтва, на яке самі майстри старої школи часом дивляться з нерозумінням, а часом і з жахом. Екзотичні, відомі і бачені раніше лише через шпарини в залізній завісі форми мистецтва (чи псевдомистецтва) прорвали дамби і вихлюпнулись у наш простір, заполонили галереї. Бліді митці-комівояжери навчились будь-яку пляму називати мистецтвом і навіть вибивати на пропаганду та фінансування цих вибриків телеефір, журнальні шпальти та кошти загадково-благодійних мистецьких фондів.

Як тут не засумувати сивобородим, пропахлим скипидаром та олійними фарбами патріархам. Духовна їжа — приємна очам, але малокалорійна. Вже не урвеш так легко замовлення багатоквадратнометрові мозаїки, гонорари за які змушували кусати лікті і шахтарів, і академіків. Здоровенні постери, на яких можна було б непогано «підхалтурити», тепер виповзають із хитрих електронних апаратів і пензля туди вже нікуди запхнути, а з кнопками на комп’ютері молоді вправляються краще.

Але, гадаю, все не так погано в нашому королівстві. Старим митцям немає причин соромитись за свою творчість. А молоді, трошки показившись із своїми перформансами та інсталяціями, вимкнуть врешті свої відеомонітори, поруйнують конструкції із порожніх бляшанок та візьмуться за серйозну справу та вічне мистецтво.

Є молодь, яка вже розуміє, що велике мистецтво — це зовсім не означає багато наробити по-маленькому. Виставка в галереї «Дім Миколи» — чіткий аргумент на користь академічної школи. Це зовсім юні студенти-живописці Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури В’ячеслав Казаневський та Тетяна Ягодкіна, котрі експонують станковий живопис. Вони молоді, тому далекі від догматизму, тягар слави чи страх недосяжності вершини не тяжіє над ними. Тетяна Ягодкіна однаково легко і вправно працює і у жанрі пейзажу, і натюрморту. Гадаю, що навіть суворі викладачі академії і прискіпливі колеги-студенти не змогли б виявити в її роботах невпевнено чи помилково покладені мазки. Митці минулого століття отримали б втіху від таких милих їх серцю індустріальних мотивів В’ячеслава Казаневського. Панорама Одеського торгового порту без жодного школярського трепету може експонуватись поряд із «суворими» роботами заслужених і народних авторів. До речі, В’ячеслав, незважаючи на свої 19 років, вже пройшов студії в Бельгії в місті Лювен у професора Поля ван Ейка.

Та й авангардисти хай творять собі на здоров’я. Гадаю, ніхто не буде роздратований при спілкуванні з роботами Євгена Дерев’янка, котрий у галереї «Триптих» демонструє скульптурні композиції, виконані в авторській техніці з таємничою назвою «космобіо». Хто знає, може в тому далекому космосі саме так виглядає академічне мистецтво?

Я мабуть-таки помилився, коли заявив, що на мозаїці тепер не заробиш грошей. Якщо камені з дивними назвами унакіт, хризопраз, березіт та ін. тонко нарізати, хаотично викласти на площині, назвати це відродженою флорентійською мозаїкою, вкласти в дорогі рами, придумати цим пазлам реріхо-тібетські назви, вивісити їх на стіни в галереї «Мистець», то в результаті отримаємо виставку Тетяни Кошіль «Скарби гір». Втім, окремо взяті камені дуже гарні, а обробляти їх — справа кропітка. Цікавіше було б це бачити в музеї мінералогії. Тільки не треба писати на кам’яних пірамідках, що вони захищають від згубного випромінювання мобільних телефонів — покійний академік Ферсман дуже б сміявся.

Ціни б не було роботам фотомайстра Дмитра Кулешова років 150 назад. Багато темряви кольору сепії, мало світла, статичні жіночі та дитячі фігури в позах «Ахъ, я несчастная!», припудрені релігійним містицизмом. Виставка «Гра світла та темряви» експонується в галереї «Майстерня».

Фурор та масове безробіття серед придворних майстрів портрета викликала б поява при дворі Анни Австрійської Катерини Робертівни Рождественської із далекої Московії, із великим фотоапаратом та пересувною виставкою зображень знаменитих персон. Уявляєте, жодних зусиль на пошуки в театральних та кіностудійних убиральнях бутафорських шат. А у кардинала Рішельє справжні вуса та борідка і не існує ніякої мороки, як із Ф.Кіркоровим, щоб наклеїти ці атрибути аристократизму. «Приватну колекцію» Катерини Рождественської можна побачити в Українському домі.

P.S. 27 січня під покровом ночі робітники шпаклювали фасад київського музею Російського мистецтва. Табличка на дверях повідомляла, що музей буде зачинено до 1 лютого. Плановий ремонт чи «потьомкінське село» до приїзду Володимира Путіна? Хай знають, що хоч українське мистецтво в занепаді — зате російське процвітає! Не вірте, пане президенте. У нас, як і належить демократичній державі, цілком рівноправно по-братськи «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». Це стосується і культури.