ДАЄШ ТРАДИЦІЇ ПО-ЄВРОПЕЙСЬКИ

І все-таки Україна, як і раніше, далека від Європи! І не так територіально або соціально, як у плані культурних традицій. Так, святкування дня народження Федеріко Фелліні супроводжується виконанням класичної музики, у концерті беруть участь найкращі з найкращих. У нас же будь-які ювілейні урочистості перетворюються на «датські» заходи.

У кожному разі, так було. Сьогодення, наповнене різноманітними змінами, які інколи вибивають у громадян України грунт з-під ніг, приносить і оновлення культурних традицій. Як приклад, у Харкові 116-річчя з дня народження великого режисера Леся Курбаса відзначали по-європейському, виконавши на сцені академічного театру ім. Т.Г.Шевченка «Малу Урочисту месу» Дж. Россіні силами харківських музикантів — камерного хору філармонії під керуванням народного артиста України В.Палкіна і молодіжного симфонічного оркестру «Слобожанський». Перед їхнім виступом художній керівник театру Андрій Жолдак-Тобілевич IV запевнив публіку, що такий спосіб святкування дня народження засновника театру Л.Курбаса стане відтепер традиційним.

Якщо Україна загалом усе ж таки далека від Європи, то ще далі від неї лежить Харків, місто, якому велено долею, а також російським імператором Петром I живитися «збірною солянкою» російсько-українського приготування. За цим перманентним змаганням з перетягування культурного каната, звісно, було не до європейців, отож будь-яка спроба підтягнутися до їхнього рівня — знову ж таки, явище сьогоднішнє, що відбувається «тут і зараз». Судячи з прес-релізу, святкування дня народження Л.Курбаса шевченківці замислили як акцію масштабну, тим більше що кошти від проведення цього заходу мали надійти на встановлення пам’ятника великому режисерові біля фасаду театру. Але як-то кажуть, людина планує, а Бог...

Певні нестиковки почалися з того, що на афіші, яка анонсує святковий вечір, було зазначено: публіка повинна з’явитися в театрі у парадній формі одягу. Уява вже малювала фрачні чоловічі силуети, запах французьких парфумів, що витає в театральному фойє, блиск коштовностей на оголених жіночих шиях, — картинку у стилі розкішних голлівудських шоу. Зрозуміло, що в усю цю красу аж ніяк не вписувалася дуже прохолодна температура в залі, з якою volens nolens змиряються працівники театру, але при якій неможливі вечірні туалети. Тому більшість глядачів навіть не ризикнула зняти верхній одяг. Крім того, сам Андрій Жолдак з’явився на сцені в досить пом’ятому робочому одязі, тим самим звівши нанівець усі спроби прищепити харківській публіці хороші західні манери.

Святковий вечір був присвячений не лише пам’яті Леся Курбаса: ця художня акція замислювалась як ще один крок на підтримку прагнення колективу перейменувати театр — із шевченківського на «Березіль» імені Курбаса. Власне, на загальних зборах це перейменування вже відбулося, отож нині справа тільки за рішенням міської влади. Питання це дискутується, і є підстави сподіватися, що прагнення колективу театру задовольнять.

Ідея повернути харківській українській драмі ім’я «Березіль», дане їй від народження, виникає не вперше: десять років тому художній керівник театру Ігор Борис уже висував цю пропозицію, але тоді вона не пройшла. Юрій Шевельов — знаменитий харківський учений, що став американцем, саме в ті роки уперше відвідав рідне місто після п’ятдесяти років відсутності і як щирий театрал, який бачив практично всі харківські постановки «Березоля», також пристав до обговорення перейменування театру. У газеті «Свобода» він писав: «Було б, можливо, трохи самовпевнено знову називати театр «Березолем», тому що хто з учасників може наважитися вважати себе безумовним спадкоємцем великого попередника?» Мабуть, через десятиліття такий крок уже не сприймається як самовпевнений, хоча, як і раніше, видається досить проблематичним. Повернути театрові його справжнє ім’я, відновити історичну справедливість, підняти художню ситуацію в театрі на принципово інший рівень — означає взяти на себе величезну, практично непомірну відповідальність: перед театром, перед містом, перед пам’яттю самого Курбаса. Якщо Андрій Жолдак і його актори йдуть на цей ризик, то міські владні структури повинні підтримати їхню ініціативу хоча б в ім’я того, щоб трохи наблизитися до європейського рівня культури як способу існування.

Повертаючись до самого святкового вечора, із жалем доводиться визнати, що наші бажання й поривання все ще не до кінця збігаються з реаліями. Перед виконанням меси Россіні на сцену вийшла трупа театру, щоб ушанувати пам’ять великого режисера, але оригінальні тексти Курбаса, які прозвучали у виконанні акторів, були більше схожі на піонерські скандування в найкращих радянських табірних традиціях. Важко сказати, чому бурхлива, витончена фантазія Андрія Жолдака наразі не спрацювала, але в результаті дійство видавалося дуже формальним, якщо не сказати — сумним.

У прес-релізі цитується лист голови Спілки театральних діячів України Леся Танюка, надісланий ним на захист проекту з повернення театру імені Леся Курбаса. У ньому він цілком справедливо каже, що жити за Курбасом — це не просто змінити стиль життя, це означає зважитися на принципово інше існування на високому художньому і громадянському градусі. Хочеться вірити, що в театру ім.Шевченка це вийде, оскільки в основі будь-якого, навіть найбільш карнавального шоу, лежать добрі, безсмертні театральні традиції. І європейські, і українські.