ЧУТКИ ПРО СМЕРТЬ ЖАНРУ

Про фантастику люди з літературних кіл часто мовчать. А коли й говорять, то мало та якось невизначено-лайливо. Наче про бур’ян-паразит, що росте серед культурних рослин — «справжньої літератури». З його присутністю доводиться миритися, як із «жранням» для неперебірливих мізків мас. І важко сказати, чим такий снобізм породжено: чи то не читають, чи то читають щось не те, чи то інтелектуальна мода не дозволяє поводитися інакше. Що ж, як точно зазначив Лев Снєгірьов у статті «Спроба дедуктивного передбачення» («ДТ», №47 від 06.12.03), «книжки піддаються впливу моди». Після прочитання статті хочеться дописати: «як і ті, хто пише про книжки».

Згадана стаття здалася нам вельми цікавою передусім тому, що висловлені в ній судження, здається, досі диктують... ну, коли не моду, то вже принаймні політику ставлення до літератури. Всі ми добре знаємо, що існує «чтиво» й «література». «Чтиво» ми читаємо. «Літературою» ми захоплюємося. І те й інше ми робимо цілком свідомо — на благоговіння й захоплення нам часто бракує душевних сил, тож ми й читаємо «чтиво», яке не вимагає великого напруження. З цієї простої логіки, очевидно, виходив автор «Спроби дедуктивного передбачення», на початку статті вводячи поняття «література другого ряду». У «першому ряду» безроздільно панує література реалістичного штибу.

Ця позиція заслуговує на вивчення хоча б тому, що саме на таких засадах будуються, приміром, шкільні програми з літератури. Адже саме звідти ми винесли та й продовжуємо виносити впевненість у «високості» й «низькості» жанрів. Де, якщо не в школі, нам утовкмачують у голови, що, скажімо, «Шевченко — геній», незалежно від того, подобається тобі його поезія чи ні. Причетність до «літератури» ставить його вище від будь-якої критики чи просто буденних суджень «подобається — не подобається». Зате «низькі» жанри цілком демократичні: подобається — читай, не подобається — здай у макулатуру.

Не поталанило «низьким» жанрам і з літературною критикою, що займається тільки «літературою», тож «чтиво» не входить у її компетенцію. Зате поталанило з видавцями (де-не-де) і з читачами (скрізь). Причому тут ремствувати на спад інтересу до реалізму зовсім нелогічно — найбільший попит мають детективи, бойовики та жіночі романи. І знаєте, як пояснюють адепти цих жанрів свої переваги? «Там усе дуже правдиво описано. Так воно і є насправді». А ви кажете «спад інтересу до реалізму»...

Та найбільше в статті Л.Снєгірьова дісталося не чорнушним бойовикам, що заполонили наші прилавки, — і тут ми з автором цілком солідарні, про це навіть писати якось не хочеться, — найбільше дісталося фантастиці. Автор проголосив колапс жанру, пов’язаний із неактуальністю наукової фантастики, шкідливістю футуристичного катастрофізму та примітивністю фентезі. Й у цьому позиція автора особливо показова й цікава.

Почати, певне, слід було б із самого поняття «фантастики» — досить розмитого й нечіткого. Не будемо вдаватися в літературознавчі тонкощі, які стосовно фантастики досі залишаються далекими від розробки. Скажемо тільки, що розмежування на «реальне» й «нереальне», «ймовірне» та «неймовірне» навряд чи можна вважати лакмусом для визначення ступеня «фантастичності» твору. Часто зустрічається думка, яку, зважаючи на все, поділяє автор «Спроби...», що під фантастикою слід розуміти досить вузький пласт літератури, який складається переважно з наукової фантастики й фентезі. Зрідка до цього ряду приєднується жанр антиутопії — але це погляд тих, хто не відсуває фантастику в «другий ряд».

З іншого боку, фантастика — це все, що так чи інакше відхиляється від «реального», «існуючого» і водночас поясненного з погляду раціональних категорій чи хоча б буденної свідомості. Тобто вся нереалістична література всіх часів і народів. Зважаючи на відносно скромний вік школи літературного реалізму, під таке визначення потрапляє більша частина всієї літературної спадщини людства. Включаючи все те, що намагаються притягнути за вуха під визначення «реалізму», додаючи недоречні в даному випадку прикметники типу «фантастичного», «магічного» чи «міфологічного». Причому цілком зрозуміло, що оксюморон «фантастичний реалізм» вигадується саме для того, щоб такі видатні автори, як, скажімо, Булгаков або Маркес, не дай Боже, не випали з обойми «літератури» й не затесалися в ряди «чтива».

Певна річ, ми й не збираємося заперечувати, що «чтиво» існує. Що прилавки забито «чорнухою» та «жуйкою для мізків». Та чи допоможе проти цього розмежування на погану й хорошу літературу за жанровим принципом? Чи не варто до кожного твору будь-якого жанру підходити винятково з «літературними» мірилами? Перефразуючи антидискримінаційне гасло авторства бійця Сухова, «фантастика — теж література».

Між іншим, важко не погодитися з Л.Снєгірьовим у тому, що автор «Гіперболоїда інженера Гаріна» став знаменитим завдяки «Ходінню по муках», а не цьому твору. Нічого не вдієш — автор «Гіперболоїда» справді настільки захопився гіперболоїдом, що виявився не вельми цікавим для читача. Хороша фантастика, як і будь-яка інша література, передусім про людей, а не про «гіперболоїди». Між іншим, років двадцять тому докір стосовно того, що «машини затуляють людей», був досить популярним у радянській літературній критиці. І, треба сказати, щодо радянської ж фантастики, за малим винятком, він був цілком справедливим. Але тільки стосовно до радянської фантастики й років двадцять тому. Сучасна пострадянська й уже років тридцять західна хороша фантастика, так само, як і будь-яка інша хороша література, — зовсім не про машини. Так, змальовуються люди, поставлені в незвичні умови засобами технічного прогресу (т.зв. «наукова фантастика») або модифікаціями соціальних структур (утопії/антиутопії), війнами або навалами інопланетян. Штучно змодельовані умови — причому часто навіть не «вигадані», а «підглянуті» в реальності, — змушують віднести цей жанр до фантастичного. Але вони змушують засумніватися в обстоюваній Львом Снєгірьовим тезі, що «тільки реалізм зумів досягнути вершин художнього мислення, коли в літературні тексти ввірвався соціальний, філософський, інтелектуальний, духовний зміст, з’явилася образність викладу, психологізм, мотивація вчинків персонажів». Якщо в літературному творі домінують затягнуті описи технічних особливостей літаків/зорельотів/унітазів майбутнього, можна безпомилково стверджувати: це пересічна література. Але ж не заперечуватиме і знавець, приміром, соцреалізму, що опис домни чи особливостей роботи прокатного стану, на тлі яких розпалюються пристрасті між двома-трьома героями, теж не зводив твір у ранг шедевра, хоча, можливо, й підкреслював його «реалістичність».

Показова теза Льва Снєгірьова про колапс фантастики, пов’язаний нібито з тим, що «уява фантастів уже не може випередити науково-технічний прогрес». По-перше, ця теза вказує на те, що все розмаїття фантастичної літератури зводиться до жанру наукової фантастики. По-друге, автор чомусь вважає, що літературне надзавдання фантаста — саме «вгадувати» і, відповідно, неможливість передбачення зумовлює неможливість самого жанру. Але річ у тому, що фантаст — не піфія. Його завдання, як і завдання кожного літератора, — у міру своєї фантазії моделювати поведінку, логіку, почуття людини в незвичайних умовах, розкривати людське в людині. І «незвичні (нелюдські) умови» йому необхідні саме для цього — адже «звичайні умови» дедалі рідше ставлять людину перед глобальним моральним вибором.

Думка, що фантастика — це наукова фантастика, досить популярна. Особливо серед тих, у кого знайомство з фантастикою не пішло далі Кларка, Азімова та Бредбері. Навіть ті, хто читав таких класиків, як Саймак, можуть засумніватися в правдивості цієї тези. Більш пізня й розвинена західна фантастика соціального спрямування майже не пробивалася через «залізну завісу». Зате в нас були брати Стругацькі та щось із Лема. Знайомство з західною фантастикою, що стало можливим протягом останніх п’ятнадцяти років, показало, що навіть «наукова фантастика» далеко не така проста, як здавалося тим, для кого наука й НТР були мало не синонімами. Скажімо, «Вавилон-17» або «Час як низка самоцвітів» С.Ділені — яскравий приклад моделювання майбутнього на матеріалі гуманітарних наук. Про розмаїття і фактично невичерпність соціальної фантастики годі й говорити. А стосовно закиду в «неправдоподібності», «легкості», відсутності «сплеску емоцій» і «роздумів» у процесі споживання фантастики — щодо сучасної фантастики вони виглядають і зовсім наївними. Ви читали «Помутніння» Ф.Діка? Прочитайте. А потім розкажіть про ваше ставлення до наркотиків.

Наші оцінки часто залежать від ступеня нашої інформованості, спроможності узагальнювати, яка не залежить від обсягу вихідної інформації. Людина, що прочитала дві-три комерційні «штамповки» в жанрі фентезі та два-три клони «зоряних воєн», схильна давати оцінку жанру фантастики загалом. Між іншим, точнісінько так само діяли школярі епохи «застою», змушені читати зубодробильні «виробничі романи», — саме за ними вони судили про цілий жанр соцреалізму. Тож окремо слід поговорити про те, яка фантастика нині присутня в інтелектуальному обороті — що перекладено, що читається, обговорюється тощо. Найміцніші позиції тут у класиків жанру, котрі пропагувалися ще в часи СРСР, — Бредбері, приміром. Його майже цілком перекладено (російською, ясна річ) і читали його якщо не всі, то дуже багато хто. Хоча б тому, що не вельми багато було в нас західної фантастики. Крім «беззаперечних класиків» друкувалися час від часу Хайнлайн, Азімов, Шеклі, Сілверберг. Але тут уже про пропаганду не йшлося — усе це виходило, головним чином, у журнальному форматі. Книжка була просто розкішшю. В часи перебудови через щілини в «залізній завісі» почали просочуватися й інші зразки — Замятін, Оруелл, Хакслі, Ван Вогт, Воннегут, Дік. Друкувалися вони переважно на поганому папері, у поганому перекладі без літературної редакції, без згадки про копірайт, та однаково проковтувалися майже без розбору навпіл із кілотоннами «Принців Амбера» й «космічними мильними операми» Гамільтона. А потім настала рівновага, яка не порушується досі: потихеньку перекладають фантастику 60—80-х. Спасибі й на тому — справжні твори не старіють. Але хочеться й чогось ще. Є либонь «нова хвиля». І хоч як ми тішимося, що з’явилися «вітчизняні товаровиробники», що в їхньому середовищі теж є «класики», що в них виходять багатотомні зібрання творів (їхня якість — тема окремої розмови), уся повнота літературного процесу знову залишилася десь за обрієм, його відблиски ледь пробиваються до нас в обрамленні скупого дизайну «Бібліотеки Мошкова». Скількох лауреатів «Неб’юла» та «Х’юго» останнього десятиліття ви читали? Отож бо й воно...

Сирітське становище, яке фантастика, всупереч заявам окремих адептів, продовжує займати в тіні «високої літератури», ставить її в повну залежність від комерційної реклами та продажів. А на що, крім реклами, може орієнтуватися середній покупець, якщо добродії літературні критики про фантастику переважно вперто мовчать, зарубіжні часописи більшості недоступні, так само як і книжкові новинки, що виходять «там». Ми, як і раніше, плетемося в хвості подій, «відкриваючи» імена авторів, які ще минулого десятиліття відійшли в кращий світ у солідному віці, й нічого не знаємо про те, що видається нині. І навіть цими відкриттями ми зобов’язані переважно Росії — про фантастику українською, зокрема перекладну, навіть якось ніяково говорити. У поле зору нашого книговидавця вона не потрапляє точнісінько так само, як у поле зору нашого критика. Нічого дивного — наш книговидавець ту саму школу закінчував і в тих самих «колах» нерідко обертається. Тож основне заперечення автору «Спроби дедуктивного передбачення» ми сформулювали б так: у стані колапсу перебуває не світова фантастика, а наше її бачення. Повідомлення про «смерть жанру» просимо вважати перебільшеним.