Човен хитається. Українські сліди на московській килимовій доріжці

На 29-му Московському міжнародному кінофестивалі Україна все ж відзначилася. Навіть поза основними номінаціями. По-перше, у головному конкурсі нарешті опинився вітчизняний фільм — дебютна стрічка Єви Нейман «Біля річки» (Одеська кіностудія). По-друге, власне, Україна й її блудні дочки-«наймички» виявилися благодатною темою для помітних творів європейських кіномайстрів: їм є над чим поплакати.

Українське фестивальне кіно віднині роблять в Одесі! Недалеко від Малої Арнаутської, до речі. У столиці нашої батьківщини, звичайно, теж щось відбувається. Переважно масове «миловаріння». Тільки б ліпше й зовсім нічого не відбувалося. І не бентежили мирне населення разом з відбірними комісіями виробами дизайнерів-кон’юнктурників («Оранжлав») або сканувальників-двієчників («Штольня»).

А от в Одесі не метушаться. І за «злобою» не женуться. Свята самітниця Кіра Муратова, український режисер, укорінений у російську культуру, складає свої різнобарвні моторошні кіномозаїки — про другорядних людей або інших «прибитих» (кажуть, от-от після «Двох в одному» відбудеться й новий її запуск).

Або зовсім молодий режисер — Єва Нейман — дівчина, «прописана» у Німеччині, а родом із Запоріжжя, саме з Одеси років зо два тому пустилася у велике плавання. І виходить її річище з муратовського джерела (особисто в мене в цьому сумнівів немає). Тому що «Біля річки» — за суттю й за настроєм — чиста «кірамуратовщина». Тільки для бідних. І не в образливому тоні, а в якомусь соціальному й естетичному аспектах. Оскільки ліпше вже з муратовського джерела водиці випити, освіжившись, та на навколишній світ подивившись дивакувато... А не з голлівудського відстійника сьорбати, після чого миттю козеням станеш — і отямиться не встигнеш!

І от начебто «у борг» Нейман узяла в Муратової для своєї «Річки» (за мотивами оповідання Фрідріха Горенштейна «Старенькі») надзвичайну акторку з харківським корінням Ніну Русланову. І ще дивака-художника (по костюмах) пана Хвастова, який здобув «Ніку» за «Чеховські мотиви». У слушний момент на допомогу прийшов і сценарист Сергій Четвертков, який написав для Муратової сценарій її видатного фільму початку ХХI століття «Настроювач» (Горенштейн помер, сценарій «Біля річки» виявився незавершеним, тоді Сергій і доклав свою талановиту руку).

А коли пригадати, що й сама Єва починала як асистент на муратовських «Другорядних людях», то, звичайно, не обійтися без застереження: «Вино отруєне, Гертрудо!» Знову ж таки у благополучному розумінні дівчину «отруєно» хорошим кіно: от нехай і пливе собі — по річці. Або проти течії? Вже як вийде.

«Біля річки» — півторагодинний фільм, хоча «щільності» матеріалу — на короткометражку, і не заздрю «прокатній долі» картини, на шалені збори їй годі сподіватися. Пригадується й ще одна знаменитість, зокрема Ільф, котрий якось натякнув: є ескіз — а потрібна повість! Нейман, проте, на свій страх і ризик пускається плавом зі своїм ескізом у досить темну заводь. Адже нелегко втримати півтори години нинішнього напхано-медійного глядача безсюжетною фабулою про трохи дивних стареньких? Тим більше, коли одна з них, напевне, навіжена, а друга — навіжена відверто; й обидві вони в чудового літнього дня вирушають у безглузду подорож — спочатку по «визначних пам’ятках» провінційного містечка, потім уздовж річки, далі й зовсім невідомо — чи повернуться назад?

…Зал номер один фестивального кіноцентру «Жовтневий» — як ілюстрація до пісні «И снится нам не рокот космодрома» (за годину не обійдеш!). І всі півтори години в майже заповненому залі ніхто не стукнув кріслом, не кашлянув; сміялися, коли треба, аплодували, коли потрібно. Дивовижна співучасть — от про що подумалося під час прем’єрного перегляду. І річ не в тому, що публіка особлива — турботлива, фестивальна. А в тому, що в кожної «річки» є свої приховані течії. Як і в цій картині. І, справді, не так уже й важливо, чи візьме вона приз на ММКФ або на іншому фестивалі. Але те, що прийняли стрічку тепло, людяно, не поблажливо, а всерйоз і на рівних — для нинішнього важкого конкурентонеспроможного українського кіноасортименту, повірте на слово, і цього не так мало.

У Нейман — не видатний фільм. Але в міру щирий. Як щирими бувають твори старшокласників на тему «як я провів літо», тому що хочеться розповісти про все побільше й детальніше. Так, за темпоритмом — трохи туго, але за енергією екранної виразності — точно, а за відчуттям кіностилю — трохи по-учнівськи. Так, місцями є відверті білі шви, але, дивна річ, навіть із них часом виходить вишукане мереживо... Або тканина, скажімо, муратовської шинелі, з якої, власне, й вийшов проект «Біля річки». А коли точніше — вискочив із штанів «Настроювача».

Можливо, тут збіг, а, можливо, Божий промисел, але... Але знову «дві» — в одному. Дві заблукані — й один вихід. Дві гіркі повісті — й у чомусь схожа розв’язка. Дві різні долі — й наша в них участь. У Муратової «настроювач» символізував божевільний-божевільний розладнаний світ — цей світ як інструмент, в якому порвані струни, обірвані зв’язки — й уже сумбур замість музики, й какофонія в душах. І при цьому жагучий інстинкт «самозбереження»: якщо світ не вдасться зберегти в його гармонічній повнозвучній цілісності, то, може, бодай збережемо цей ідеальний міф усередині себе самих? Саме на цю тему вели свої сповідальні «партії» Ніна Русланова й Алла Демидова, які дивовижно зіграли в «Настроювачі» обдурених підтоптаних джульєтт — незламних «романтичок», одна з яких ще здатна на жіночі зазіхання, а друга готова просто дарувати, віддавати, прощати.

У картині «Біля річки» — дві підстаркуваті офелії, яких тягне у «вир»: Мати (її грає Марина Поліцеймако з Театру на Таганці) й Дочка (у цій ролі Ніна Русланова). Один безподійний день із двох життів, що випаровуються. Весь час — разом, поруч. Разом — утрати, придбання. Разом — під одним дахом квартири, що руйнується, з меблями, що розповзаються, й атрибутами тільки колишнього існування (ніяких обновок!). І ще (зверніть увагу, коли будете дивитися картину), одне сумне вікно — краєвид Бердичева, у якому й замкнулися два ці життя, і поза яким не буде жодного іншого «топографічного кретинізму». Мати, очевидно, і це відчуває: «сурма кличе», час у похід... І муштрує свою перекірливу доню на останню у своєму житті «екскурсію» визначними пам’ятками зовнішнього світу. І на останні гроші жебрачки в секонд-хендівських ганчірках, як дві розгульні аристократки, замовляють таксі, не минають кафешки, потім — у ресторан (гуляти, тож гуляти!). І, нарешті, — прогулянка річкою. Можливо, останній причал? Човен хитається, повільна течія, «кисільні береги», до яких не дотягтися; і час, що плине крізь пальці як вода — з нізвідки в нікуди.

Який жанр цієї дивної картини, можливо, запитає читач? Коли чесно, не знаю, і дізнатися не прагну. Може, це фільм-медитація? Або психологічний етюд на абстрактну тему? Можливо, «пейзажна лірика», де героїні — знаки на тлі первозданної природної краси?

Та ні, вже точно не «знаки»! Присутність двох чудових акторок у «течії» картини — виправдання всіх її швів і негараздів. Ніна Русланова грає Дочку прекрасно (як завжди експресивно), а Марина Поліцеймако грає... так-так, не поскуплюся на визначення — «майже геніально». Що ховає вона за своєю гіркою посмішкою? Що приховується за потойбічним поглядом, за примхами старої дитини, за забаганками істерички, яка звикла панувати (але тут уже надто й не покомандуєш, коли Русланова поруч)? А приховується за всім цим — тільки доля. Доля, зіграна актрисою подеколи лише жестом, подеколи і натяком. А іноді лише поволокою в очах. Роздивіться уважніше її вбрання — цю божевільну білу весільну сукню, цей нахабний карнавальний костюм бердичівської Офелії. І багато чого зрозумієте. І про відгомін її давніх щасливих свят, які були, але, на жаль, яких уже ніколи не буде. І про жіночу незігрітість — усе для інших, для них тепла не шкода, а вже сама... І ще про розпач широкої натури у вузьких межах бердичівської тмутаракані — теж щось зрозумієте.

Ах, коли б до цих двох (до Поліцеймако й Русланової) ще якусь третю «сестру» або дочку — Демидову чи Терехову (у такому ж дранті), о, тоді можна без натяків: «У Москву! У Москву!» Зі всію чеховською тугою! Подалі від бердичівських печалей — ближче до столичних ілюзій! Акторки в умовному сюжеті, на мій погляд, пронесли й найважливішу як для картини, так і для горенштейнівського оповідання думку: їм обом не жити одна без одної — чи то в муках, чи то у чварах, у взаємній утомі, вони вже давно — одна цілісність. Піде одна — піде й друга. І від цих життів, зрозуміло, не залишиться сліду на воді.

Як на мій смак, у повільному й далеко не для всіх сприйнятливому фільмі є й найголовніше — не те, що побачиш, а те, що «довідчуєш»... Те, що півтори години буде нігтем пам’яті дряпати по нервових закінченнях, не даючи змоги відірватися від екрана... І старовинні двері з облупленою фарбою. І напіввимерле містечко з «третьорядними людьми», піщинками на дні океану. І провінційне повітря, яким просочений кожен із нас. Загалом, звичайне повсякденне життя, яке, як виявилося (навіть у Бердичеві) майже не змінилося… Всі річки течуть — але все залишається.

Українські ізаури й інші офіційні особи

Конкурсна програма ММКФ — вагома й апетитна. Це не якась заштатна «болванка» з прохідних картин. А є назви значимі, та й режисери не з останніх. І в журі не темні конячки, а режисер Фред Скепсі, а також Рената Литвинова, Анна Галіна, Діто Цінцадзе, Ілдіко Енеді, Отман Карім, Фред Росс (наш Андрій Халпхачі теж у журі конкурсу «Перспективи»). З повним правом можуть претендувати на головний приз — «Золотого Георгія» — скажімо, такі роботи... «Мій фюрер»: скандальна стрічка Дані Леві про божевільного Гітлера, який пускає кораблики у ванні, а вся Німеччина йде на дно. Цей фільм у Росії пришпилили до ганебного стовпа, але ось, будь ласка — у конкурсі фестивалю!

Або ж костюмно-картинний «Мольєр» Лорана Тірара: докладна й широкоекранна біографія творця «Тартюфа» — чимось схожа з недавньою кіноадаптацією життя Дідро («Розпусник»). Великий фурор (і навіть Демидова з Вольфом) супроводжували прем’єру грузинської конкурсної стрічки «Російський трикутник», знятої Алеко Цабадзе в Києві (за участю нашого Петра Миронова), тому що в Москву групу не пустили, там саме була «криза» російсько-грузинських відносин, а цей детектив — про «чеченський слід».

Багато захоплених слів про «Вбивцю клану Інугамі» Кона Ітікава. Уперше однойменний детективний роман екранізували ще 30 років тому, він виявився найбільш касовим проектом в історії японського кінопрокату. Цього разу — ще одна спроба зробити «не гірше», стрічці додали стилістичного аромату 70-х. І що фантастично — той самий режисер. Тобто двічі в ту саму річку.

У пошані також і одна помітна тенденція, задана конкурсним фільмом метра італійського кіно Джузеппе Торнаторе «Незнайомка». Річ у тому, що поволі проблеми митарств українських «рабинь» у Європі стали тяжіючою й самодостатньою кінотемою. От і синьйор Торнаторе говорить на фестивалі: «З різних фактів, про які я довідувався або читав протягом останніх 20 років, народжувався цей фільм. У центрі була правдива історія української жінки, яка разом із чоловіком за гроші народжувала дітей і віддавала в інші сім’ї одне за одним. Потім цей випадок розкрила поліція, справа дійшла до суду, але вже це мене мало хвилювало...»

Режисер Торнаторе — відомий цінитель жінок. Одна його «Малена» з Монікою Белуччі чого варта (по суті, цей фільм — останній уклін італійським кінодівам, риску підвела саме Белуччі). Але в новий проект Торнаторе запросив талановиту актрису з Санкт-Петербурга Ксенію Раппопорт (раніше вона скніла в «Бандитському Петербурзі» або інших абищицях). «Незнайомка» — саме вона. І живе вона в прекрасній квартирі у мальовничому італійському містечку (зйомки проходили в Трієсті), й працює нянькою-служницею в знатного місцевого подружжя... Не випадково, звичайно, доглядає дитину, якщо ви зрозуміли натяк із монологу режисера. Окраса стрічки не тільки українська ізаура, яку зіграла Раппопорт, але й музика Морріконе.

Але й це не все із заданої проблеми. У рамках спецпоказів на ММКФ пройшла картина Ульріха Зайдля «Імпорт-експорт». І знову — українська мати-одиначка доглядає в Європі пацієнтів будинку престарілих... А неприкаяний австрієць (чомусь дуже агресивний) їде в Україну — незрозуміло навіщо.

Проблеми вітчизняних «наймичок» — «жінок-страдниць» (як кажуть філологи) у європейському кіно справді модні в останні кіносезони. Ну що ж, не тільки нахаби у фользі представляють свою батьківщину в Євросоюзі. І українським ізаурам, на жаль, теж знайшлося місце під сонцем.