ЧОТИРНАДЦЯТА КІНОПАЛІТРА

Велика програма Відкритого Російського кінофестивалю танула на очах під спекотним сочинським сонцем, прийшовши до свого логічного завершення — роздавання призів і закриття ХIV «Кінотавру». На заключній прес-конференції Марк Рудінштейн запросив присутніх на наступний, ХV фестиваль, пообіцявши на ювілейному форумі серію сюрпризів.

Поза сумнівом, Марк Григорович із командою, що як ніколи чітко й злагоджено відпрацювала фестиваль, вигадає щось неординарне й постарається «почастувати» присутніх цікавими гістьми. Але було б непогано за час, який залишився до наступного фестивалю, прийти до консенсусу кінопродюсерам укупі з кіноначальниками й не перепиняти шлях на найбільший національний огляд російському кіно, пояснюючи це його майбутньою присутністю на міжнародних кінофестивалях. Будь-який показ на національному огляді, тим більше премія, отримана там, лише підвищує інтерес світової кіногромадськості до цього фільму.

А тепер повернімося безпосередньо до «Кінотавру», що завершився. Як уже згадувалося в попередніх публікаціях, програма була великою, але певною мірою обмеженою через згадані вище непорозуміння — до неї не ввійшла ціла низка фільмів провідних майстрів. Приміром, «Прогулянка» Олексія Учителя, що нею відкривався Московський фест.

«Панораму» оцінювали продюсерське журі та глядачі, які щовечора збиралися на площі перед Зимовим театром. Там були роботи дебютантів і визнаних майстрів, увійшли фільми, які вже завоювали нагороди на різноманітних кінофестивалях, пройшли у прокаті чи по ТБ. За бортом глядацької уваги залишився тягучий «Тартарен із Тараскона» Дмитра Астрахана, псевдоромантична комедія Максима Воронкова «Інтимне життя Севастьяна Бахова» й «Залізничний романс» Івана Соловова (спроба зробити черговий різдвяний бестселер — бо ж лаври «Карнавальної ночі» та «Іронії долі» спокою не дають). Два останні досить байдуже переглянула велика телеаудиторія — це засвідчують рейтинги. Серед показаних фільмів — «Місячні галявини» Ігоря Мінаєва, сучасні варіації на тему інцесту брата з сестрою, котрі давно не бачилися, і нова робота Лариси Саділової «З любов’ю, Ліля» — мелодрама про мрійливу й романтичну робітницю птахофабрики. Зосібна, на мою думку, стоїть у «Панорамі» «Ожеледь» Михайла Брашинського — різні життя, передчуття зустрічі ніхто, ніщо й нікого переробити не в змозі. Цей фільм можна приймати чи не приймати, про нього можна сперечатися, а можна промовчати, але це кіно не для всіх. Очолювали програму два лідери прокату — грамотний, жвавий і спритно скроєний дебют Пилипа Янковського «У русі», відзначений уже багатьма фестивалями, і «Небо. Літак. Дівчина» також дебютантки Віри Сторожевої, який набув гучного розголосу завдяки присутності Ренати Литвинової.

У позаконкурсних програмах серед «дорослих» повнометражних картин загубилися милі короткометражки «Дебют-Кінотавр». За своїм художнім рівнем вони, їй-богу, заслуговують на більшу увагу. Що, за словами Марка Рудінштейна, буде враховано на наступному фестивалі.

Традиційний документальний огляд «У дзеркалі документа» представив на екрані життя країни. Це дуже цікаво, адже ми майже відучилися дивитися документальне кіно. Про початок хресного шляху чудового артиста Георгія Жженова розповідає Сергій Мірошниченко в картині «Георгій Жженов. Російський хрест» (фільм перший). Про відпочинок найбільш небагатих і невибагливих — Віталій Манський у фільмі «Бродвей. Чорне море». Проблеми неприкаяних і невислуханих підлітків порушує у стрічці «Послухайте...» Світлана Музиченко, а Віктор Нєвєжин розповідає про таланти та їхніх шанувальників у картині «Простий робочий хлопець»... Спеціальним показом демонструвався фільм одного з засновників ризької школи поетичного документального кіно Герца Франка «Флешбек».

— Це фільм-сповідь, — каже про свою роботу автор. — Я присвятив його всім операторам, із ким пощастило працювати, хто знімав серцем і душею, у кого одне око було сухим, друге — мокрим. Кожен кадр із чотирьохсот, які увійшли у фільм, — справжній документ. Разом вони утворюють художню тканину з драматичним сюжетом, у якому є філософія, особисте світовідчуття, ясна річ — візуальна культура. До суворого образного ряду і приросло все інше — слово, музика, шуми, тиша, що також має свій голос. У документальному кіно мене завжди приваблювали духовне життя людини, особистість і вічні проблеми — кохання, народження, смерть, доля... І завжди терзали сумніви: чи маємо ми право оголювати чуже життя? Я сумнівався і продовжував знімати.

А в розділі «спеціальна подія» було показано фільм Олександра Сокурова «Батько і син», що одержав напередодні в Каннах приз ФІПРЕСІ. Це друга частина задуманої кінотрилогії, присвяченої нюансам людських взаємин, в основі яких — природні зв’язки. Притчу про матір і сина продовжує притча про батька та сина. Їхній духовний зв’язок міцний, стосунки — чуттєві, але щоб із хлопчика виріс повноцінний чоловік, батько, старанно приховуючи нестерпний біль, «відпускає» його на свободу, у доросле життя. Фільм, як усі роботи Сокурова, разюче вибудуваний і філігранно зроблений візуально. Це, мабуть, найбільш захопливо-чуттєва з усіх сокуровських стрічок.

Із 18 конкурсних робіт відразу можна виокремити історичний сегмент, який, попри окремі безумовні акторські удачі — Олег Янковський і Віктор Сухоруков («Бідний, бідний Павло» Віталія Мельникова), — данина часові та спроба зрозуміти себе сьогоднішнього — переписувача історії. А це не нове. «Для постановки фільму необхідні гроші. А для цього найлегше вибрати особистість історичну — Жанна д’Арк, Наполеон, — запросити зірку для заголовної ролі, усе це відповідно розмазати — й вийде мінімум зусиль, максимум доходу. Фільм готовий — грошовий розрахунок домінує над усім. А кіно опошлюється, і самі королі екрана не помічають, яка велика небезпека загрожує їхній справі: позаяк вони звели кіно до такої площини — кожна посередність, захотівши, може стати тузом екрана...». Це слова з доповіді, виголошеної в Сорбонні Фернаном Леже у травні 1924 року. Чи не правда, легко проектується й на наш національний кінематограф?

Не до історичного, але, безумовно, костюмного кіно належить фільм Івана Попова, що воліє збирати біля екрана родини. «Радості й печалі маленького лорда» — чудова вічна історія, де добро перемагає зло, розтоплює крижані серця й винагороджується царством, у нашому випадку — багатством і титулом. Цей фільм дивитимуться, хоча, на мою думку, він грішить невиправданими затягуваннями, акторськими штампами й підкресленою штучністю.

Ціла низка картин, різних за жанром і рівнем професіоналізму, пресингують ностальгію за давнім або недавнім минулим, скочуючись у використовуваних мистецьких прийомах до відвертої вульгарності. І не допомагає цим картинам наявність зоряних імен у титрах — відомі артисти почуваються ніяково в цьому «одязі не за розміром». Тут і дебюти («Гра в модерн» Максима Коростишевського, «Не робіть бісквіти в поганому настрої» Григорія Нікуліна), і відомі імена («Фото» Олександра Галіна й «Життя одне» Віталія Москаленка).

Олександр Хван, що яскраво заявив про себе 1992 року своєю першою повнометражною картиною «Дюба-дюба», подав на суд журі та глядачів нову роботу — «Кармен», сюжет якої автор сценарію Юрій Коротков «запозичив» у великого й популярного вже не одне сторіччя Меріме. Правда, у титрах це не вказується. Можливо, воно й правильно: перенісши авторською волею непокірливу Кармен у наш бурхливий час, сценарист, на відміну від свого попередника, допустив в історії ланцюг провалів, які, по суті, звели її до гімну романтиці злодійського життя. Кохання тут немає, принаймні воно нічим не виражене, крім злягань, та й акторам — Ользі Філіпповій та Ігорю Петренку — режисер «забув» чітко визначити завдання. Одне слово, авторське визначення жанру «love-story» тут явно не підходить.

Про останній фільм метра комедії Ельдара Рязанова з захоплюючою назвою «Ключі від опочивальні» ми поговоримо в найближчих номерах, перед інтерв’ю з Ельдаром Олександровичем.

Обсяги огляду не дозволяють докладно зупинитися на кожній роботі, і ми повернемося до розмови про багато стрічок, поданих у конкурсі «Кінотавру», бо їх буде показано в серпні на Ялтинському міжнародному кінофестивалі продюсерського кіно України та Росії.

Не можна оминути увагою моторошнувату притчу про гегемона та натовп, яку скрупульозно простежує Вадим Абдрашитов. Безумовно, це фільм-попередження про «магнітні бурі всередині нас», як сказав сам постановник, репрезентуючи фільм. Тільки чи варто нас так лякати тим, що вже давно відомо. Можливо, картина просто трохи запізнилася?

Подією, відкриттям став дебютний фільм Геннадія Сидорова «Старухи». Нікому не відомий режисер зробив картину про забуте Богом російське село. Якось відразу насторожувало і не дуже вабило на перегляд. Але робота є робота, пішла. Картина захоплює з перших кадрів легким диханням шукшинського стилю. Але він не вторинний. Чудові самобутні бабці зі своєю не завжди нормативною лексикою, вражає Сергій Макаров первозданною й дуже щирою реакцією на все, що відбувається. Разом із забутими жителями забутого села не приймаєш, а потім беззастережно приймаєш «залітних» узбеків. Вони приїхали не узурпувати край, вони полюбили його й хочуть у ньому жити, жити достойно, по-людськи, зберігаючи свою культуру й мирно сусідуючи з іншою, несхожою, але також близькою. Адже носії будь-якої культури — люди. Овація в залі розпочалася майже за три хвилини до закінчення фільму й не вщухала, поки йшли фінальні титри. Завдяки сміливості журі, очолюваного Валерієм Тодоровським, картина зібрала небачений для фестивалю врожай призів — чотири. І її постановник зміг-таки вивести формулу щастя.