ЧОТИРИ КРОКИ ПО КРАЮ ТБ

VII Міжнародний фестиваль телевізійних програм «Оксамитовий сезон», що завершився минулого тижня, відрізняється від багатьох зарубіжних і практично всіх вітчизняних подібних оглядів тим, що ось уже другий рік бачить себе не лише творчим конкурсом, а й, так би мовити, плавучою лабораторією насущної телевізійної проблематики. Гостям і учасникам, представникам преси, підприємцям і артистам, котрі збираються на «ОС», пропонується на час фестивалю створити певний колективний розум, який на тривалих відрізках морських переходів зайнявся б корисною та важливою справою: спробою осмислити й оцінити актуально-хвилюючі, невиразні чи больові зони телебачення. На сторінках «ДТ» хочу нарешті щиро задекларувати інтелектуальний продукт, створений спільними зусиллями на нинішньому фестивалі і, зізнаюся, контрабандою завезений в Україну.

Формат

Треба сказати, що події аж ніяк не мають характеру наукових конференцій із доповідями й суворим регламентом. Навпаки, обстановка на «круглих столах» й «інтелект-ланчах» неначе шорти — дуже вільна. Та й запрошують усіх охочих просто поворушити звивинами. Тим часом пристойний кворум у 25—40 чоловік завжди збирався. Справа в тому, що на борту цього фестивалю-круїзу ніколи не бракує мислячих діячів кіно й ТБ, котрі попросту не визнають за своїм даром права на відпускний сезон. А дехто з гостей самі по собі є унікальними фрагментами новітньої історії екранних мистецтв. Нині такою особистістю-відкриттям став колишній голова Держтелерадіо СРСР горбачовських часів Леонід Кравченко, який розповів на своєму вечері спогадів про багато потаємних закапелків «перебудованого» ТБ й узяв гарячу участь у дискусіях «із загальних питань». Присутність таких персон — особливий клопіт президента «ОС» Валерія Іваненка. Та й думку про ТБ сильних професіоналів з інших сфер не зайве почути, адже зрештою всі ми — телеглядачі, тож формуємо сукупну мету й навіть виправдання телемовлення як такого. То чому б засобові (масової інформації) не послухати думку своєї мети? Ну, хоча б для того, щоб він (засіб) не помилявся щодо себе й не дурив мету (тобто нас із вами), що частенько трапляється.

Ще одна принципова особливість дискусій на «ОС»: вони надають відкриту трибуну не тільки фізично присутнім учасникам, а й «віртуалам» — за допомогою попередньо взятих відеоінтерв’ю. Особливе значення також надається опитуванням щодо обговорюваних проблем простих телеглядачів-перехожих у містах стоянок фестивального лайнера. У такій попутній реєстрації та втягуванні в розмову vox populi виражено прагнення «ОС» подолати свою замкнутість не стільки корпусом судна, скільки особливою компетентністю в сфері ТБ штатних учасників огляду. Адже так і до корпоративного снобізму недалеко. Таким чином, основна маса телеглядачів, що населяють пропливаючі за бортом береги, також завжди в міру можливого мають право голосу на «ОС».

За два останні роки одинадцять тем було пропущено крізь свідомість «сезонників». Нинішня орієнтація їхніх міркувань тяжіла до навколотелевізійних проблем — до гуманітарних наслідків телемовлення та проблем професійної відповідальності діячів ТБ. Ось дещо з урожаю ідей останнього «ОС» з чотирьох обговорюваних проблем.

ТБ і сором

Таке потужне знаряддя впливу на почуття, спосіб мислення й поведінку сучасної людини, як ТБ, просто не може не взаємодіяти з системою моральних цінностей, що сповідуються в даному суспільстві. На жаль, такий вплив нерідко виявляється руйнівним, зокрема — стосовно таких загальновизнаних і дійових етичних категорій і регуляторів поведінки, як сором і совість. Учасники обговорення розглянули цю проблему в найрізноманітніших ракурсах. По-перше, щодо використання на ТБ матеріалів, які стосуються інтимно-сексуальних сфер: від горезвісної реклами «прокладок» до стриптиз-шоу дилетантів за гроші, типу «Імперії пристрасті» М.Фоменка. Чи є в цьому сенс, міра та смак; як до цього ставитися «порядним» людям; чи є тут загалом резон говорити про порядність чи ж варто з демократичних міркувань задовольнити запити «безсоромної» частини телеаудиторії — у колі цих тем стартувала розмова.

Відома журналістка з газети «Сегодня» Наталія Влащенко почала з попередження присутніх про небезпеку впасти у ханжеське ставлення до проблеми: чому, власне, тілесне — природний і чудовий аспект людського життя — має приховуватися від телеглядача? Інша річ, що непрофесіоналізм телеавторів може перетворювати це на справді ганебні видовища. Як, приміром, коли стриптиз виконують жінки бальзаківського віку або коли роздягання диктора в кадрі (недавно це сталося на одному з українських каналів) виявляється пікантним гарніром до програми новин. В останньому випадку один жанр просто заглушає інший. Продюсер Станіслав Пограничний навіть запропонував зовсім «опустити» поняття сорому стосовно ТБ як спадщину старих часів, коли «сексу не було», а дітей знаходили в капусті: саме це й було ганебним. А тепер усе повинен вирішувати рейтинг: якщо люди хочуть це дивитися, вони повинні мати можливість це дивитися. Включаючи дітей, котрі з малих літ повинні звикати дивитися на світ реально.

Проте консервативна опозиція не здавалася. Приміром, нинішній головний редактор російської «Парламентской газеты» Леонід Кравченко цілком виправдано, на мій погляд, запропонував розглядати показ інтимного на ТБ як проблему відмінності національних культур — в одних народів непристойно смітити на вулицях, але цілком нормально виставляти інтимне напоказ, в інших — радше, навпаки. Пан Кравченко запропонував і розгорнути розмову до загальноетичних основ ТБ: кому потрібен безсовісний ефір і чи потрібен взагалі? Зокрема він критикував жанр телеігор на гроші. Далі пішла мова про ганебну необ’єктивність і брехливість телеекрана в періоди виборчих кампаній; у цілому — про тенденційність телеканалів, заангажованих «лінією» їхніх власників, і продажність журналістики (що несподівано знайшло своїх апологетів в аудиторії) і, ясна річ, про сороміцьку концепцію «реального ТБ», що грунтується на практиці оплаченого підглядання. Загалом, мабуть, жодну «соромогенну» зону ТБ не обійшли увагою.

ТБ й агресія

Ця проблема також постала в кількох ракурсах. По-перше, з погляду показу жорстокого, страшного, шокового матеріалу в усіх жанрах телемовлення й зокрема в новинарних програмах. Адже, з одного боку, і в художній формі, у складі аудіовізуальної інформації зображення страшного та просто жахливого неминуче — на цьому нерідко будується драматургія в мистецтві та об’єктивність подачі актуальної інформації. Зрештою страшне — невід’ємна частина життя; і якщо не говорити про це, то картина світу вийде хибна. З іншого боку, очевидна й безліч негативних наслідків таких агресивних за впливом видовищ: вони спроможні створювати (особливо в дітей) звичку до жахливого й нечутливість до страждань інших, провокувати власну агресивність глядачів тощо. Про те, що тема дискусії потрапила в найболючіший і значимий пункт вітчизняного телемовлення, свідчило опубліковане напередодні прохання міністра оборони України до журналістів телемедіа обмежити нескінченне відтворення на екранах моторошних сцен львівської трагедії. Форми та межі такої регламентації обговорювали аналітики та практики ТБ на «Оксамитовому сезоні». Спектр думок виявився занадто великий, щоб його відтворити.

Скажу лише, що в фіналі дискусії розмова перейшла на агресивність... самої телекамери, яка часто й без правових на те підстав «нападає» на перших-ліпших зустрічних і насильницьким чином виставляє їх на загальний огляд. Телепапараці і «приховані камери» нерідко просто зазіхають на права й особисту гідність громадян, чому явно час дати правову відсіч. Не чекати ж смертей у кадрі від інфарктів, викликаних «смішними» розіграшами телевізійних жартівників без царя в голові.

Глобалізм і національне обличчя ТБ

Ясна річ, проблема в тому, що тенденції до консолідації всього людства в усіх сферах громадського життя, які стрімко наростають з другої половини ХХ століття, протистоять природному прагненню народів до етнічно індивідуальних джерел, національно-культурної своєрідності й духовної самостійності. Телебачення спроможне бути як знаряддям глобалістичної уніфікації, так і засобом самооборони для всього самобутнього. Зайве говорити про особливу значущість і гостроту цієї теми для українського ТБ із його нон-стоп-мовними й іншими «змаганнями» у російсько-українській сфері. Головним промовцем із цього питання виявився зовсім не абстрактно розумуючий теоретик, а вдатний саме на цій ниві практик ТБ — власник російськомовної телекомпанії в Канаді (на «ОС» — член міжнародного журі) Валерій Токмаков. Його особистий варіант вирішення сакраментальної колізії засобами ТБ на ділі буде запропоновано читачам «ДТ» у наступному випуску газети. Телепродюсер із Грузії Тетяна Тактакішвілі запропонувала радикально деполітизувати проблему, перевести її в суто людський план. Вона звернула увагу на те, що безумовне домінування рідної мови в її країні пов’язано з відсутністю будь-якого примусу до цього її співвітчизників і загалом наголошування на мовній проблемі. «Істеричний», за її словами, націоналізм, як правило, призводить до протилежних результатів. А віце-президент Євразійської телеакадемії Валерій Рузін відрекомендував цю новостворену спільноту професіоналів як конкретний механізм телеглобалізації з «національно-людським обличчям».

Телебачення як телепатія

Тільки на перший погляд тема здається притягнутою за вуха. А насправді ТБ, як і екстрасенси, використовує широкий арсенал впливів на свого адресата на підсвідомому й навіть гіпнотичному рівні — від так званого «двадцять п’ятого кадру» до введення в попередні двадцять чотири справжніх гіпнотизерів. Генеральною темою тут стали питання відповідальності ТБ за свою колосальну силу навіювання, за конкретні результати впливу на маси. З інтонацією покаяння про походження унікальної практики радянського «гіпнобачення» розповіли керівники тодішнього ТБ — один із хрещених батьків феномена Кашпіровського, Леонід Петрович Кравченко й наш співвітчизник Іван Гаврилович Мащенко.

Організатори дискусії вирішили й самі поекспериментувати: запропонували за відеозаписом розтлумачити зміст мовчазного «послання поглядом» фестивалю від гадалки-провісниці з Несебра, котра на набережній торгувала амулетами у вигляді... символу «ОС» — сушеного морського коника. Більшість тлумачів чемно пропонували позитивні трактування й лише один дав винятково похмуре: «Бійтеся!» Весь цей останній вечір подорожі, ніч і ранок наступного дня корабель, що повертався з Болгарії на батьківщину, перекидав із хвилі на хвилю шестибальний шторм. Шлях «ОС» додому затягнувся на п’ять (!) годин, а врочисте закриття фестивалю в Одеському оперному театрі було відкладено на три години. Ми причалили до пристані рівно через годину після того, як на настійливу вимогу забобонних колег автор жарту з віщункою викинув у море куплений у неї амулет. Ось і розводься після цього про непотрібність «сухої» теорії та «пустопорожніх» розмов. До речі, про передбачення. Хочеться вірити, що матеріали дворічних дискусій про ТБ на «Оксамитовому сезоні» нарешті буде узагальнено в одній збірці під назвою «Влада ТБ у сучасному світі».