ЧОМУ ПРОВАЛИЛАСЯ ОЛІМПІАДА НА ВІТЧИЗНЯНОМУ ТБ

Про спортивний бік останніх у цьому столітті літніх Олімпійських ігор уже сказано й написано чимало. Утім, виразних відповідей на двоє ключових запитань «хто винен?» та особливо «що робити?», аби в майбутньому не повторити сумний досвід Сіднея, ми так і не отримали. Будемо сподіватися — поки що. Але мені хотілося б зупинитися на іншій, на жаль, не менш провальній невдачі України — висвітленні Олімпіади вітчизняним телебаченням, зокрема Першим національним каналом. А позаяк саме в нього була найбільша кількість «олімпійського» ефіру, то вибирати нам, рядовим глядачам, по суті, не було з чого.

Олімпіада сьогодні, як відомо, більше, ніж спорт. Це боротьба не так спортивних амбіцій, як політичних. І на задоволення цих амбіцій витрачаються колосальні гроші й новітні медичні технології. Інакше кажучи, Олімпіада — це боротьба професіоналів найвищого класу не тільки спорту.

Тому слоган П’єра де Кубертена про те, що головне не перемога, а участь, відійшов у далеке минуле. Хоча ні, для декого він не втратив актуальності. Для дилетантів. Як того горе-плавця з Екваторіальної Гвінеї, котрий на Олімпіаді вперше в житті плив у 50-метровому басейні й мало не потонув у ньому. Я не випадково про нього згадав. Аж надто схожа ситуація була в наших телевізійників, які безпорадно «борсались» у водах (стадіонах, майданчиках, залах) Сіднея.

Пригадується, ще чотири роки тому, коли Україна вперше виступила на Олімпіаді незалежною державою, ми теж звертали увагу на низький рівень українських коментаторів. Правда, тоді звучали й окремі голоси на їх захист. Мовляв, перша чарка завжди колом. Та й на тлі фантастичного виступу нашої збірної в Атланті думати про Сергія Савелія та компанію просто не хотілося. Здається, відтоді часу на підготовку було з гаком, але «чарку» взагалі стало неможливо пити. І річ не лише в тому, що невдача української олімпійської збірної змусила нас гостріше сприймати всі помилки і безглуздості, що лилися з екрана. Зовсім ні. Пригадайте відкриття Олімпіади. Які оптимістичні ми були, які райдужні надії та прогнози нас переповнювали! Ну й нарешті: адже останні Олімпійські ігри ХХ століття — цікаво! Коротше, вмикаю Перший канал із твердим переконанням: ніщо й ніхто не зможе ні затьмарити піднесений настрій, ні роздратувати мене під час трансляції церемонії відкриття. Та ба. А.Гливинський і Є.Степанищева коментують церемонію так, наче поставили за мету з’ясувати, хто більше ляпів зробить. Принаймні країн двадцять так і не заслужили в Гливинського правильної вимови їхніх назв. А в Степанищевої перли на кшталт «У складі збірної Югославії виступають серби, боснійці та мусульмани» лунали часто й густо. На іншому нашому каналі — УТ-2 — коментатор скаржився на задовгу церемонію відкриття. Але дозвольте, невже його в порядку трудової повинності послали на Олімпіаду коментувати цю нудьгу? Схоже на те, позаяк під його коментар дуже хилило заснути або... переключитися на інший канал, що я з задоволенням і зробив, подивившись відкриття на РТР. Там справді панувала атмосфера свята й усвідомлення значимості дійства. Було помітно, що журналісти й самі одержують задоволення від того, що бачать (до речі, коментували вони з Москви), а не гарячково думають, що його сказати, аби уникнути непристойно довгих пауз в ефірі.

Ну, та Бог із ним — із відкриттям. Зрештою, профі спортивної журналістики тонкощів постановочних красивостей можуть і не знати. Не для цього, як то кажуть, їх у Сідней посилали. А для чого? Ну, на мою обивательську думку, для змістовних, грамотних, себто фахових коментарів подій, для інформаційно-насичених репортажів, які не просто озвучували б «картинку», а істотно її доповнювали. На жаль... Яке там доповнення, якщо тележурналісти раз у раз демонстрували елементарне незнання предмета. А либонь, вони, за своїм статусом, повинні хоча б поверхово розбиратися в усіх видах спорту і знати, що в цих видах спорту на сьогоднішній день відбувається. Принаймні настільки, щоб не говорити: «По шостій доріжці попливе Інге де Брейн, яка навряд чи зможе втрутитися в боротьбу за медалі». І це при тому, що голландка, котра виграла згодом три золоті медалі Сіднея, — світова рекордсменка, показала найкращий час сезону в світі і т.д. і т.п. Аналогічно коментувалася й решта змагань. Так, не найпопулярніший в Україні вид спорту — хокей на траві. Але ж це не лапта й не теніс, грають у хокей усе-таки ключками, а не бітами й ракетками, як увесь час стверджувалося.

Ну гаразд, видів спорту багато, а коментаторів мало, усіх тонкощів вони можуть і не знати. То залучайте до репортажів фахівців — тренерів, спортивних функціонерів, нехай хоч вони допоможуть. І справді, заради справедливості зазначу, залучали. Але як незграбно, я сказав би, формально це відбувалося. Скажімо, йде змагання зі стрибків на батуті. Це новий олімпійський вид спорту. Дуже цікавий, але не наймасовіший, тож природно, що в усіх нюансах боротьби глядачам розібратися важко. На щастя, Є.Степанищева запрошує в коментаторську кабінку одного з тренерів української батутистки Оксани Цигульової. Він дохідливо та зрозуміло пояснює, що саме відбувається на батуті. Але в найбільш інтригуючі моменти змагань, коли основна боротьба розгортається між нашою спортсменкою та росіянкою, Степанищева кілька разів закликає свого співрозмовника до... тиші. Мовляв, не буде заважати глядачам. Як то кажуть, без коментарів.

З ними, з коментарями, у наших телевізійників у Сіднеї явно не склалося. То, може, з власними репортажами, з сюжетами про навколоолімпійське життя було краще? На жаль, ні. Кажу це без найменшої іронії, бо дуже співчуваю собі як рядовому телеглядачу. Нечисленні експрес-інтерв’ю з нашими спортсменами — це практично все, чим нас почастувало рідне ТБ. А чом би не взяти інтерв’ю в спортсменів іншої країни, як це постійно практикували журналісти НТБ? Ми, звісно, патріоти й за своїх уболівали всією душею, та коли виявилося, що власних героїв спорту в нас на сьогодні один-два та й край, то хіба соромно поцікавитися в інших, як їм це вдається? Правда, я забув: для цього треба володіти, як мінімум, англійською. А часом складалося враження, що наші й українською не дуже володіють. Смішно, а частіше сумно було «слухати» величезні паузи, у яких Степанищева, Савелій, Шарпанський, Шарафутдинов підшукували потрібне слово, аби потім видати в ефір перли типу «ігри надходять до завершення», «знівечив традиціям», «дошка відпригування».

Стосовно навколоолімпійських сюжетів, то й ними нас не балували. А коли вони траплялися, то були витримані також у «дуже патріотичному» дусі, як його розуміють на УТ-1. Скажімо, репортаж про українців із діаспор, котрі приїхали підтримати нашу збірну. «Ну що, виграють наші медалі?» — запитує журналіст. «Виграють», — відповідає діаспора. «Точно?» — уточнює журналіст. «Точно»... Поговорили, називається.

Парадоксальна складається ситуація. І в спорті можна не дуже розбиратися, і мову не дуже знати, «відбувати номер», переказуючи рахунок, секунди, спроби, які ми й самі чудово бачимо в нижньому лівому куточку екрана, і при цьому мовити на всю країну з основної спортивної події чотириріччя. І що найприкріше в цій ситуації: країна змушена дивитися. Саме тому, що Перший національний був своєрідним монополістом за кількістю годин мовлення з Олімпіади. Подобається — не подобається, а переключитися, власне, нікуди. Можна було, звісно, подивитися олімпійські випуски на «Інтері» — це, правда, трохи примирювало з вітчизняним ТБ. Можна було на СТБ чи «Новому каналі», але це... на любителя. Молоді схвильовані хлопці з «Нового» хоч і мали по-спортивному енергійний вигляд, але примудрялися перекрутити половину прізвищ олімпійців. Тож виходу немає. Треба починати збирати гроші, аби до наступних Олімпійських ігор купити «тарілку» й бути цілком вільним від рідного ТБ. Либонь, воно від нас, глядачів, уже давно вільне.