"Чому вони нас ненавидять?"

Один із розділів роману "Омріяний край" (Dream Land), який цьогоріч вийшов українською мовою у видавництві "Дуліби", має саме таку назву - "Чому вони нас ненавидять?" І саме таким запитанням переймається дівчинка, коли бачить, що бульдозер рівняє із землею її рідну хату. Хату, в якій живуть кримські татари.

Цей роман британської письменниці, громадського адвоката в галузі охорони здоров'я та журналістки Лілі Хайд підтримала Міжнародна асоціація Amnesty International за сприяння глибшому розумінню прав людей і цінностей, що в їхній основі. 2013 р. роман було перекладено кримськотатарською мовою.

Постколоніальний роман "Омріяний край" Л.Хайд з'явився в українському перекладі в період колонізаторської агресії з боку Росії та антиколоніальних дій України. Нинішній результат цього протистояння відомий: Росія анексувала кримську територію, нібито захищаючи своїх громадян. Проте роман Л.Хайд показує, що Крим - це земля, на якій одвічно жили не московські дачники і не російські військові. Крим - це земля кримських татар, їхній омріяний рай, Едем, до якого вони прагнули повернутися протягом майже п'ятдесяти років після сталінського переселення. У романі репрезентовано саме цей етап - повернення додому. Кримські татари - своєрідний Одіссей, який був змушений блукати до своєї Ітаки з волі лиховісних богів. Проте доля кримських татар була в руках не богів, а кривавого тирана великої імперії, в якій панували ідеологія та культ вождя. Маленький народ не брався до уваги. Татар було депортовано до Узбекистану, в Голодний степ. Там не росло ніщо, "крім колючок. Глиниста земля була перемішана з крупною білою сіллю, яку здувало вітром, і на губах постійно був її присмак, а в очах - пісок. Це був наче злий жарт: постійний присмак солі нагадував про їжу, а їсти було нічого" (с. 22).

Л.Хайд у своєму наративі показує, як відбувалося відчуження Криму, як функціонували механізми переписування історичної пам'яті про етнос, що опинився під забороною з боку імперського центру. Кримський світ потрібно було "переписати", дати нові назви його географічним місцевостям, аби в такий спосіб знищити пам'ять про народ. "Бахчисарай так сильно змінився, що тепер він майже сумнівався, чи існувало взагалі коли-небудь те чистеньке жваве місто з його спогадів" (с. 29). "Щасливе - так тепер називався Керменчик" (с. 121), Акмесджит тепер - Сімферополь (с. 90). Імперія й після свого формального падіння тримається на культі сили, який підказує, що будь-які форми інакшості мають бути нівельовані. "Забирайтеся додому… Брудні татари" (с. 32). Світ, до якого повертається Сафі, агресивний і жорстокий, його представники живуть за законами стереотипів і викривлених уявлень, побудованих на роками утверджуваних ідеологічних імперських структурах історичного мислення.

Сформований тип мислення аж ніяк не є модерним, позаяк не приймає "іншого". Радянські люди вважають, що Крим - це їхня земля. Подолати такий стереотип практично неможливо. Крім того, образ татарського населення, закріплений у дискурсі радянської влади, має цілковито негативне маркування. Скрізь у етнічно кримськотатарському Криму відчуваються впливи імперської політики, яка не визнає етнічної закріпленості татар за цією землею.

Проте поступово світ незайманої, дикої й попервах страшної навіть для кримськотатарської дівчинки природи приймає своїх автохтонних мешканців. Якщо спершу Сафі відчувала острах перед Мангуп-Кале, то з часом кримські скелі, наділені в уяві дівчинки жахливими рисами, приймають її до себе. Світ, що оточує кримських татар, наявний у їхній історичній пам'яті, представленій усними легендами, які в романі розповідає дідусь (къартбаба). А отже, саме усна історія протистоїть письмовій радянській історії, ґрунтованій на ідеологічному перекрученні історичних подій і фактів.

Роман Л.Хайд цікавий і з постколоніальної перспективи (хоча підлягає сумніву питання про сам перехід до стадії постколоніалізму в умовах яскравих форм колоніальної агресії з боку колишнього центру метрополії, який прагне будь-що зберегти свою ідеологію "русского мира"), і з перспективи імагологічних проекцій. Важливо, як "інший" описує себе і свого ворога, як "агресор", котрий забрав землю в "іншого", знищує історичну пам'ять і позиціює себе та свої стосунки з "іншим". Кримський народ - це "інший", зведений російсько-радянською ідеологію у статус чужого. Коли родина Сафінар повертається до Криму з Узбекистану, то натрапляє на численні форми опору, неприйняття, що ґрунтуються на усталених у тому регіоні стереотипах та упередженнях.

"Ніхто не хоче продавати хати кримським татарам, - сердито відповів Лютфі. - Хіба ти не чула? Якщо ми не можемо купити хати, ми не можемо отримати прописки; якщо ми не можемо отримати прописки, ми не можемо відвідувати школи чи знайти роботу; якщо ми не можемо знайти роботу, ми - нелегали; якщо ми нелегали…" (с. 101).

Радянська машина працювала майже п'ятдесят років над тим, аби сформувати викривлене уявлення про цей етнос, закріплюючи в масовій свідомості уявлення про кримських татар як про дикунів. Маленькій Сафі неодноразово доводиться бути жертвою нападів із боку однолітків, які вважають її брудною, прагнуть усіляким чином принизити, образити.

Пострадянські мешканці Криму (росіяни чи українці) репрезентують світогляд, позначений ідеологією. Так, у шкільних підручниках з історії написано, що радянські росіяни, українці, вірмени, азербайджанці… боролися проти нацизму й фашизму, але в тих книжках немає жодного слова про кримських татар. На зауваження Сафі вчитель різко відповідає: "Цю книжку писали поважні історики, а ти - неосвічена мала дикунка й цілковито помиляєшся" (с. 78). Учитель навіть після падіння імперії репрезентує цілковито імперську позицію сили.

В інші часи Сафі взагалі могли виключити зі школи за таке нахабство, яке полягало в незгоді з позицією офіційних істориків. Сафі знає іншу історію, усну, пережиту, яку щодня розповідає її дідусь. Свого часу Сталін затаврував цей народ як зрадників і колабораціоністів, хоча це було далеко не так. Були і ті, хто сформував загони самооборони, і ті, хто підтримував радянську армію.

Але навіть участь окремих представників кримськотатарського етносу в загонах самооборони часто пояснювалася бажанням здобути свою окрему державу, як це й обіцяли німці. Хоча в романі показано, що дідусь засуджує тих, хто співпрацював із німцями й відчуває свою особисту провину за те, що в його роду були такі колабораціоністи.

Зображені в романі кримські татари в особливий спосіб репрезентують історичний дискурс, наділений почасти й міфологічними рисами (наприклад, історія про Аліма, "останнього великого героя-вершника" (с.116). Кримські татари - автентичні мешканці кримської землі, а тому все в їхньому просторі зберігає особливі форми історичної пам'яті, суголосної з міфом. У романі люди протистоять ідеології та системі. А, як відомо, сила людського духу може здолати багато-що, головне - були б ті, хто здатен боротися з наслідками червоної чуми.