"Чия ж то дівчина розпустила коси?"

У нинішній ювілейний сезон Київського театру імені Івана Франка варто згадати і про ювілеї його видатних акторів. Серед таких - Ольга Кусенко. У середині ХХ століття її ім'я, без перебільшення, гриміло, на неї вибудовували репертуар. Сьогодні театральна молодь ніби й нічого не може сказати про цю актрису. Адже їй у житті не поталанило двічі. І не поталанило фатально. По-перше, історія її особистого життя, одержиме кохання до Тарапуньки (Юрія Тимошенка) щось зламало і в її творчій кар'єрі. Звідси, а це вже по-друге, в її творчому доробку не було кінофільмів, які б мали масовий розголос, які б навіть сьогодні, в епоху декомунізації, повторювали телевізійні канали. ЇЇ екранний доробок - переважно фільми-вистави з репертуару Театру імені Івана Франка. Раніше їх частіше демонстрували, - і вродливе обличчя актриси частіше виринало на екранах і в пам'яті: "Мартин Боруля", "В степах України", "Калиновий гай", "Фараони". Актриса й справді була дуже вродливою, для багатьох - втіленням українства. Чорнії брови, карії очі, поважна постава. Загалом, про таких вродливих дівчат колись і складали українські народні пісні: "Ой, чиє ж то жито, чиї ж то покоси, чия ж то дівчина розпустила коси?"

Чия дівчина? Тарапуньчина. Один із найпопулярніших українських коміків ще в студентські роки закохався в неї до безтями. І листування між ними тривало майже всі роки Другої світової: його і її доля закинула на різні фронти. Вона була санітаркою, медичною сестрою, грала у фронтових виставах. А він тоді вже майже знайшов естрадну маску, - і вони зі Штепселем (Юхимом Березіним) також виступали перед бійцями, тішили веселими сценками, дотепними оповідками.

Уже після війни, в повоєнному Києві вони й вирішили об'єднати свої долі. Кожне з них було ніби під негласним патронатом партії та уряду. Популярність Тарапуньки набирала обертів. І з таким феноменом слід було рахуватися. А в її образі бачили "спадкоємицю Наталії Ужвій", тобто, фактично, другу актрису в першому українському драматичному театрі. Так воно й складалося. Ужвій і Кусенко разом зустрілися спочатку в одній виставі - це "Вишневий сад" режисера Костянтина Хохлова: Раневська і Варя. Згодом, коли Наталя Михайлівна потихеньку відійшла від ролі Анни в легендарному "Украденому щасті" Гната Юри, то саме цю роль як спадкоємиці й передали Ользі Кусенко. І вона грала з великим успіхом, не повторюючи малюнок великої попередниці, а шукаючи свої барви та інтонації в ролі Анни, яку брати видали заміж за нелюба, а згодом повернувся й коханий, - і в кожного з трьох своє право на особисте щастя. Трохи згодом Ольга Кусенко зіграла ще в одному творі Івана Франка - "Для домашнього вогнища", - і, на щастя, ту виставу франківців удалося зафільмувати. Одного разу я вирішив її переглянути, налаштувавшись на архаїку та анахронічність. Але, попри все, виконавиці головних ролей, зокрема Ольга Кусенко в ролі пані Анелі, були живими, достовірними, переконливими. Очевидно, це один із найкращих образів актриси - гідна літературна основа, психологічне наповнення образу, невловима таїна в акторській партії: вона грає жінку, яка приховує від чоловіка темні сторінки свого життя. І, в результаті, ця неправда вартує їхнього спільного щастя.

"Для домашнього вогнища" - щасливий виняток у репертуарі актриси. Левова частка її репертуару - образи чорнобрових колгоспниць із п'єс Олександра Корнійчука: Катерини, Василини, інших бадьорих дівчат, яким драматург-пропагандист відводив місію побудови світлого майбутнього.

От уже справді парадокс акторської долі: актриса, ніби створена для репертуару високого штилю, частенько грала в замовних ідеологічних п'єсах, але ніколи не зрікалася своїх гарних колгоспниць, бо ж у кожній із них бачила рідну людину, щасливу чи нещасну жіночку. Вона щедро наділяла їх своєю сердечною теплотою, грайливим темпераментом, вона ніколи не соромилася свого творчого доробку, бо такий був час і вона в тому часі була не останньою скрипкою. Власне, вона очолювала Українське театральне товариство (знову ж таки, як спадкоємиця Наталії Ужвій); її неодноразово обирали до монопартійної Верховної Ради України; з 1953-го вона стала членом партії (без того членства важко було мріяти про успішну кар'єру).

Одна з найпопулярніших її ролей, яку полюбив і впізнавав масовий глядач, - ще одна бадьора та гонорова колгоспниця. Це Одарка з вистави "Фараони" за п'єсою Олекси Коломійця. Сотні разів франківці грали цю виставу - і на рідній сцені, і на гастролях, і в тракторних бригадах у колгоспах. І скрізь їх супроводжував успіх. Це була історія-анекдот про те, як в українському радянському колгоспі чоловіки й жінки чи то наяву, чи то уві сні помінялися місцями. І таким чином з'ясовували гендерні проблеми, проблеми феміністичні. Ольга Кусенко у парі з Михайлом Покотилом грали гарну поважну пару українських колгоспників, яким для повного щастя не вистачало ще якихось пригод - от хоча би подратувати одне одного, змінити ролі в сімейному житті. Цю виставу теж зафільмували, і раніше на українському телебаченні її регулярно показували на 8 березня, - і образ актриси не міг не закарбуватися в масовій народній глядацькій пам'яті.

Повсякчас героїні Ольги Кусенко висвічували навіть в оптимістичних корнійчуківських сюжетах якусь таку недолюбленість. Очевидно, особиста драма актриси мимоволі проникала навіть у мармурові образи її колгоспниць-будівельниць, - і тоді це іскрило, народжувало електричний струм справжнього живого життя.

Та драма, як було зазначено вище, пов'язана з Юрієм Тимошенком, її чоловіком, судженим, тим, кого вона любила якоюсь ірреальною любов'ю. Ще в наприкінці 1990-х мені випало поспілкуватися з близькою подругою Ольги Яківни Мірою Лейбельман. Вона й розповіла тоді, що актриса після розлуки з Тимошенком ніби втратила частинку самої себе. Якийсь фрагмент емоційної інформації ніби засів у її голові й серці на довгі-довгі роки, і вона не могла цього позбутися. Попри те, що в її бік дивилися і високопоставлені партійні бонзи, які були раді калачиком скотитися до її ніг прямо з вулиці Банкової аж до службового входу Театру Франка, який вона залишала опівночі, бо ж ні до кого було спішити вже додому: розкішна квартира в Пасажі без нього стояла порожньою й холодною.

Колеги теж задивлялися на вродливу самотню актрису, справжню зірку франківського дому. Кажуть, не приховував до неї симпатії ще один видатний комік - Микола Олександрович Яковченко. Вони і грали часто разом в одних виставах, і він, коли міг, не оминав нагоди відпустити на її адресу якусь шпильку, якийсь анекдот, - можливо, то була така форма залицяння. Нібито одного разу він їй сказав: "Олю, ти там будь обережною, не поспішай на Хрещатик, бо ж там зараз облава на блядей".

Правда то чи ні - історія промовчить. Але те, що Яковченко був здатен на такі та інші приколи, - факт. Одна з причин особистої драми актриси в тому, що вона не могла мати дітей. А Юрій Тимошенко обожнював малечу. І почав шукати особистого щастя з естрадною співачкою Юлією Пашковською.

Сьогодні про Ольгу Кусенко нагадує її меморіальна дошка в Пасажі - у тому будинку, в якому вона була щасливою і де вона це щастя втратила. Ще про неї, можливо, нагадають світлини на численних виставках у її рідному театрі - до 100-річчя народження Київського театру імені Івана Франка. Акторський вік короткий і зрадливий. Поталанить знятися в якомусь популярному фільмі - тоді й виринатимеш у пам'яті народній, тоді й будуть тебе цитувати частенько, як цитують, наприклад, близьку подругу Ольги Яківни - Нонну Кронидівну Копержинську (після численних повторів її фільмів "За двома зайцями" та "Королева бензоколонки").

А з іншого боку, були і будуть в історії театру саме такі утаємничені акторські долі, як її. Сирота (буквально, в рік народження втратила свого батька, якого вбили бандити), віддана медична сестра (яка читала бійцям українські вірші, співала їм народні пісні), одна з найяскравіших зірок першого українського театру, муза Тарапуньки, одна з найвпливовіших жінок в українському радянському театрі (у 1960-70-х), врешті-решт - одна з найулюбленіших актрис наших батьків - того покоління, яке в степах України плекало калиновий гай.