ЧИ НЕ ПОГОДИТИСЯ З ЯВОРСЬКИМ?

Чорт забирай — три дні, всього лише три дні в якому-небудь зализаному добропорядному Брюґґе, а так усе вигострюється, витончується, така з’являється надчутливість до батьківщини! І до цього розгепаного, вкритого незліченними нашаруваннями бруду вагона, і до його безформних ковбасоподібних пасажирів з такими ж дітьми, і до туалетного смороду, що не може не викликати в пам’яті всенародне слово «параша», і до цих нічим не виправданих зупинок і нестерпно довгих стоянок «біля кожного стовпа», і до цієї протиприродної повільності, з якою так званий пасажирський потяг примудряється відстань у 150 кілометрів розтягнути на цілих три з половиною години, ще й при цьому запізнитися.

Це був останній відтинок моєї цілоденної подорожі додому — після одного інтерсіті і двох літаків такі контрасти переживаються особливо гостро. Прірва, яка ділить «нас» від «них» починає здаватися неподоланною, відчуття, що ми безнадійно застрягли на глухому узбіччі світу — невідв’язним, натомість європейська риторика владної верхівки — досконалим зразком чорного гумору. Слід нарешті розслабитися і почати отримувати задоволення від того, що є і чого не змінити, себто і від нашарувань бруду у вагоні, і від ковбасоподібності людей, і від смороду, і від повільності. Слід любити цю дійсність — вона унікальна.

Слід урешті погодитися з Яворським.

Володимира Яворського (ні, не Яворівського) завжди цікаво читати. Один із дивовижних персонажів і водночас героїв львівського андеґраунду 70-х, автор леґендарного циклу «Напівсонні листи з Діамантової Імперії і Королівства Північної Землі», цього разу притягнув мою увагу своєю публіцистикою. У 26-му числі культурологічного часопису «Ї», що з’явилося на світ під гаслом «Топос поразки», Володимир Яворський виступив зі статтею «Про Україну без звинувачень». Чому саме ця стаття нагло пригадалася мені у плацкартному вагоні пасажирського потяга № 606 сполученням Львів — Рахів?

У своїй концепції України автор виходить із таких понять, як «невиразність» і «неуспішність». Отже, передусім констатує те, що є очевидним: провальність політики — внутрішньої та зовнішньої, економіки, науки, культури, всього. «Нас наче не існує, — пише він. — Як це не дивно, та діяльність 50-мільйонної маси українців практично не помітна на Землі. Певно, не знайти більше у світі жодного народу, який з такою поважною людською масою мав би такий мізерний резонанс».

Пояснення цього без перебільшення феномена Яворський вбачає у нетворчому характері українського суспільства. «Беру на себе сміливість стверджувати, — пише він, — що в українському суспільстві фатально не вистачає динамічних, себто творчих людей, і що загальною характеристикою української нації є інертність, себто нетворчість». А звідси — і мисленнєва та поведінкова вузькість, і пасивність, і ворожість чи принаймні нехіть до всього нового та незвичного — економічними перетвореннями починаючи і сучасним мистецтвом закінчуючи. Українці, згідно з Яворським, в усьому воліють наслідувати звичне, триматися за усталене і відоме, хоч би яким осоружним навіть у їхньому ж таки розумінні воно було. Безумовно, що у вічно мінливому і вельми динамічному світі це — шлях аутсайдера. Безумовне й те, що українці це аутсайдерство відчувають і усвідомлюють, але від того лише впадають у ще глибші комплекси меншовартості та мазохізму. «Переконаний у власній неспроможності щось змінити, українець залишається глухим до будь-яких закликів діяти, — констатує Яворський. — Лише втручання зовнішньої сили може зрушити його».

Мені здається, що попри позірне антропологічне аматорство своєї концепції, попри застосування в ній таких ефемерид, як «більшість суспільства», «меншість», «творчі та нетворчі людські одиниці», Яворський інтуїтивно виходить на вельми точні спостереження. Підтвердження його концепції аж волають про себе звідусюди. Починаючи, скажімо, з того, як ці люди виглядають, як вони, скажімо, одягаються. Звісно ж — «так, як усі». А чого найбільше прагнуть? Непомітності. Знайти безпечну нішу і пересидіти в ній цю смугу існування, звану життям. Звідси — їхня зорієнтованість не на життя, а на виживання. Соціальна поведінка? Крайня пасивність, особиста позиція обмежується внутрішньою невдоволеністю та глухим наріканням. В оцінках свого способу життя і свого суспільства переважає недовіра до всіх і всього. Усі — сволота. Передусім політики, будь-які. І ті, що при владі, і ті, що до неї рвуться. Улюблені розваги? Концерти «на шару», алкоголь, їдло, телесеріали й авіашоу.

Перепрошую за цинізм, але гріх було б не скористатися з такого «людського матеріалу». У певному сенсі він просто ідеальний для владно-олігархічного жирування: в міру слухняний, в міру наляканий, в міру освічений, в міру недоінформований, чи то пак — дезінформований. Надійно захищена об’єднаними загонами силовиків і братви, «національна еліта» користає як може з «особливого соціо-психологічного розкладу». Їй залишається доділити між собою останні шматки і законсервувати наявний статус-кво на довгі десятиліття вперед — щоб і внукам, і правнукам. При цьому вона далебі чи здогадується, що і її шлях — аутсайдерський, позаісторичний, позацивілізаційний, шлях в нікуди. Вона не здогадується, бо вона — теж звідси.

Я майже в усьому погоджуюся з Яворським. Мені навіть так само близька його суто українська непевність у собі: «...свої думки про українське суспільство я не подаю як істину. Може, більше за інших я почуваю їхню хисткість», — зізнається він.

І тільки з одним я не можу погодитися ніяк — що все це замислено Кимось і ми є які є, тому що Він цього захотів і в цьому якась наша особлива місія, ба навіть «сокровенна суть». Я здогадуюся, що це не так. Я прошу Його підтвердити мій здогад.