Чи діждемося ми Помпіду?

«Приходьте! Ви в центрі Парижа! Ви в центрі Помпіду! Відчинено щодня з 11 по 21 годину, допізна (до 23 години) виставки відкриті по четвергах». Стоси рекламних буклетів лежать у кожному паризькому готелі. Бажаєш долучитися до світової культури — без проблем. Квитки не дорожчі за обід у китайському ресторанчику — економити гріх. Коли ще вдасться на власні очі побачити міфологізованих Матісса, Пікассо, Далі, Кандінського, Маггріта, Ворхола і переконатися, що легенди того варті. Одне — знати про десятки музейних кілометрів Парижа, зовсім інше — відміряти їх своїми ногами. Єдина прикрість — зовсім не багатьом рідним, близьким, знайомим уже пощастило побувати там, де довелося побувати мені. І від цього стає гірко — скільки поколінь українців були абсолютно ізольовані від найнасиченішої культурними надбаннями частини своєї великої батьківщини — Європи. Знаменитий француз Шарль Монтеск’є, якого любить цитувати наш президент, ще на початку XVIII століття писав, що підданим московського царя, «котрі всі раби за винятком чотирьох сімейств... заборонено виїжджати зі своєї держави, хоч би навіть для подорожі». Юридично ми нині незалежні, та бар’єр існує — візовий, психологічний, фінансовий... Але якщо гора не йде до Магомета... Франція, що є світовим лідером за кількістю культурних центрів, відкритих поза її кордонами, знову робить крок назустріч Україні.

У Національному музеї образотворчого мистецтва відбулася прес-конференція Брюно Расіна, президента Центру Жоржа Помпіду та Алена Флешера — директора Національної студії сучасного мистецтва у місті Фрекуа.

Зацікавленість української сторони виявилася більшою, ніж очікували організатори, і бажаючі втамувати інформативну спрагу не змогли вміститись у відведеній для спілкування залі. Втім, це набагато кращий варіант, ніж комфорт надлишку порожніх стільців. Візит французьких діячів культури має в першу чергу інформаційний характер і чимось навіть схожий на лекцію хороших пропагандистів доброї справи. Звісно, не варто очікувати якихось надзвичайних масштабних спільних проектів від перших контактів. Особливо з огляду на те, що українські митці, які хоч і працюють на цілком європейському рівні, катастрофічно програють на організаційному та фінансовому полі. Кожна, навіть внутрішньоукраїнська мистецька акція перетворюється в марафонський виснажливий забіг, після якого митцю часто не те що творити, а й дихати важко. Світові мистецькі двері ніколи не зачинялися перед нашими художниками, але навіть небідний захід нечасто йде на фінансування таких «дрібниць», як квитки для автора і транспортні витрати на доставку експонатів. А ці відносно незначні суми для більшості українців (і митців, звичайно) — майже нездоланний бар’єр. Я, та й, гадаю, всі присутні на прес-конференції заздрили, що центр Помпіду протягом дня приймає таку кількість відвідувачів, про яку могли б тільки мріяти київські музеї загалом упродовж місяця. Здається, ще зовсім недавно архітектура новітнього центру збурювала громадську думку, поляризувавши її, як у часи Ейфелевої вежі, а в 2007 році вже відзначатиметься 30-річний ювілей цього perpetuum mobile світової культури. Як хотілося б мати в Україні місце, де були б сконцентровані багатюща фонотека світової музики, загальнодоступна бібліотека, безперервний калейдоскоп виставок. Не слід вважати, що Франція може жити виключно на пропагуванні мистецтва попередніх поколінь. Ця країна постійно змушена поглинати тисячі людей, які не знаходять щастя й успіху на батьківщині. І диво, що французам вдається суміш часто антагоністичних культур перетворювати в культуру французьку. Що впадає у вічі у Франції — це відсутність будь-якого страху перед поєднанням мистецтва класичного чи навіть канонічного з новітніми пошуками. Авангардні вибрики безболісно мостяться поруч із визначними шедеврами, і від цього виграють і митці, і, так би мовити, споживачі їхніх творів. Суттєва відмінність авангарду нашого від авангарду баченого, зокрема, у Франції — там найчастіше розвиток іде в напрямі не шокування (перенасичене інформацією людство важко чимось приголомшити), а, швидше, пошуку нових форм контакту з глядачем, активного використання нових технологій, спроб зібрати докупи всі можливі прояви мистецьких прагнень людини.

Ален Флешер — керівник центру в місті Френуа — визнає, що очолювана ним мистецька школа використовує досвід і надбання відомої школи Шагала, яка існувала в пореволюційному Вітебську, та Баузауза, заснованого в Німеччині архітектором Вальтером Гропіусом. Жаль тільки було дізнатися, що в цьому мистецькому котлі, в якому безплатно вчаться, творять і експонуються таланти з усього світу, українців ще не було.

Хотілося б сподіватися, що обережні натяки на спільні проекти між лідерами французьких творчих течій та українськими митцями вийдуть за межі розвідки боєм і стануть справжньою культурною революцією.