Четверта сестра. Галина Волчек: паралельний монтаж

Художній керівник театру «Современник» наступного тижня відзначає своє ...ліття. Галині Волчек — ...5. У мене взагалі-то рука ціпеніє, коли поточні інформприводи змушують вимальовувати ювілейні цифри цим визначним активним жінкам — театральним будівницям і воячкам. Тому трьома крапками у цьому разі й обмежуся. Свою ж «дату» (так і каже — «цю дату!») Волчек вирішила відзначити далеко від батьківщини — в Арабських Еміратах. І справді, який сенс слухати лестощі чи щирість — адже вона це і так чує щодня (у різних інтерпретаціях)? Напередодні великого ювілейного від’їзду ГБ відгукнулася на мій вічний поклик — і запросила до керівного кабінету: поговорити «за жизнь», «за театр». Цього самого вечора в «Современнике» давали «Три сестри». Режисура Волчек — третя сценічна редакція знаменитої чеховської п’єси.

Мізансцена вибудувалася сама собою. Кабінет ГБ. Великий плазмовий екран. Пряма трансляція «Трьох сестер»: грають Олена Бабенко (Маша), Ольга Дроздова (Ольга), Віка Романенко (Ірина), Владислав Вєтров (Вершинін), Ігор Кваша (Чебутикін). Волчек (зі стосом паперів) поглядає на екран, фіксує зауваження. На другому кінці столу, на місці В.Путіна (коли той обговорював у цьому самому кабінеті «Лихо з розуму»), — автор цих рядків. І вже намічається якийсь «спектакль у спектаклі». Коли ГБ — начебто програє те, що недотягують деякі її артисти на сцені (екрані), по ходу вступаючи й у паралельний діалог. А автор — немов роздвоївшись — почувається й усередині «трисестринського» виміру, й одночасно з «четвертою сестрою»... Котрою Галина Борисівна могла б дуже просто стати. На всіх законних підставах. І вже якби стала (в обхід Чехова) — а раптом (!) — гадаю, не так би мучилися ці Прозорови. ГБ, сильна й мудра, швидко б втерла їм носи, розрадила, склала валізи — «Да! Скорее в Москву!»

Спочатку Машу грала Нейолова, геніально грала. Потім — Ольга Дроздова, добре грала. Тепер — Чулпан Хаматова та Олена Бабенко (у чергу), чуттєво грають.

ГБ каже, що Чехов — її найнайулюбленіший письменник. І переконує, що такої висоти «людинознавство», яке пропонує Антон Павлович, годі шукати ще деінде: хоч переверни всі бібліотеки.

Стверджує також, нібито нові, «відредаговані» «сестри» (із безліччю медійних осіб) стали жорсткішими. Тому що жорсткіше життя. Суто внутрішня потреба постійно диктує їй перечитувати цю п’єсу — і щоразу переосмислювати. І ще постійно приходити в театр, коли йде цей спектакль (а публіка на нього реагує жваво, квитків — не дістати). Щоб по новій «прошивати» петельки-гачечки в сестриних «сукнях». Висмикнеться де ниточка — то й «фасон» уже не той...

«Три сестри» Волчек — культурний, інтелігентний, у піднесеному сенсі «негучний» спектакль... Старомодна трагедія. Є тут особлива атмосфера. І те саме пронизливе сакраментальне запитання: чому ж ці милі-гарні-розумні-мрійливі сестри такі нещасливі?

Волчек і відповідає: тому що милі, гарні, розумні, мрійливі…

Ольга (Ольга Дроздова): «Сегодня утром проснулась, увидела массу света, увидела весну, и радость заволновалась в моей душе, захотелось на родину страстно…»

— Галино Борисівно, а чому, власне, вони так і не поїхали? Чому потонули у своїх розмовах і мріях: мовляв, колись життя буде краще, «веселіше»? Колись… Адже час минає?

— Знаєш, точно таке саме запитання мені поставила на першій репетиції Чулпан Хаматова: «Галино Борисівно, а що їх тримає в губернському місті?»

Однак це запитання закономірне для наших реалій. А ті — чеховські — обставини зовсім інші. Треба бути свідомим цього. Чулпан зрозуміла… І ти зрозумієш…

— Чому постійно бачать у цих сестрах лише «страждальниць»? Адже на них можна дивитися і як на цілковитих егоїсток? Усе про себе, про себе, адже ж навколо руйнуються й інші життя, життя милих людей?

— Маєш рацію. Егоцентризм — рушійна сила різних чеховських характерів. Та, мабуть, найбільше цього все-таки у «Вишневому саду», ніж у «Сестрах». Ну чому сценічне коло знову повільне? Що це таке?

Ірина (Вікторія Романенко) — зривистим дитячим голосом: «Сегодня утром вспомнила, что я именинница… И вдруг почув-
ствовала радость… И вспомнила детство, когда еще была жива мама…»

— Нинішнього літа ви гастролювали з чеховськими спектаклями у французьких містах. Чи справді цей автор, як і раніше, настільки потрібний Європі, як про це постійно пишуть західні ЗМІ?

— Він поза модою. Це назавжди. Французи приймали нас добре. Правда, у різних містах — різні моменти. Все одно до них із «нашим» Чеховим потрібно пробиватися. Їх глядачів, скажімо, можуть дратувати навушники... А я, наприклад, не можу уявити, як люди сприймають «біжучий рядок» — над сценою! Це ж не мюзикл, а психологічний театр. У Парижі був дивовижний глядач. Інтелектуальний, начитаний. Спостерігати за обличчями людей, які під’їжджають до будинку театру, вже радість… У Марселі — інше.

— У Марселі ж ви виступили з «Сестрами» саме у період грузинсько-російського конфлікту. Це позначалося на реакції тамтешньої аудиторії?

— Ти знаєш, у чому… Ой, вибач, зараз запишу, потім відповім…

Вершинін (Влад Вєтров): «Хорошо здесь жить… Только странно, вокзал железной дороги в двадцати верстах…»

Отже, у Марселі театр від початку орієнтований на якісь соціальні речі — акції, проекти, фестивалі. Там поширена спеціальна форма роботи з глядачем — абонентська база. При укладанні договору вона передається тому театру, який має гастролювати... Однак... «завтра була війна». І в результаті власник бази відверто мені згодом пояснив: ви розумієте, Галино, мене звинуватять, що приймаю російський театр у той час, коли таке коїться в ЗМІ навколо Росії—Грузії...

Тому для нас Марсель і виявився найважчим гастрольним містом.

У Каннах, щоправда, було краще. Та там і клімат кращий!

Утім, глядач скрізь прекрасний.

— Після «Сестер», може, відразу за «Чайку»? Не пора?

— Хочу й «Чайку», і «майку»... Багато чого хочу. Та скажу я вам, Олегу, одну суто «кримінальну» річ...

— Дуже цікаво.

— Я, очевидно, належу до особливого виду людей, яких називаю «отрутотривкими».

— Що за «вид» такий?

— Навіть якщо найтривкішій до отрути людині без кінця на мізки капати отруту... То...

— Навіть вода камінь точить (що вже там отрута)? Це хочете сказати?

— Я не часто про це говорю, але зараз скажу: моє життя в театрі не просто зіпсували, спотворили — це життя намагалися «підрубати» під корінь. Причому планомірно рубали.

Вершинін (Влад Вєтров): «Само собой разумеется, вам не победить окружающей вас темной массы! В течение вашей жизни вы должны будете мало-помалу уступить… Вас заглушит жизнь… Но все же вы не исчезнете… Не останетесь без влияния…»

— Галино Борисівно, тож хто ці «отруйники»? Згадаймо всіх поіменно.

— Ті, хто цю «отруту» постійно й пускав у мене... По краплині...

— Образ, звичайно, гарний — отрута... Відразу про батька Гамлета згадалося. Проте ви — сильна жінка. Чи не забагато емоцій через якихось дрібних отруйних змій?

— Але ж я ніколи й не називаю ці імена.

— Між іншим, в одній з публікацій до ювілею «Современника» ви стверджуєте, що саме після відходу Єфремова вас і «замовили». Тож усе-таки хто ж цей замовник? Сам Єфремов, котрий не міг пережити того, що театр без нього продовжував успішно працювати? Може (як версія), Олег Табаков, який згодом теж пішов із «Современника»...

— Я щиро сподіваюся, що ні… Олег Павлович, до речі, в одній з недавніх телепрограм висловив цікаву думку: всі, хто пішов із «Современника», так і не стали щасливими. Він сам так сказав.

Андрій:«Милый дед! Как странно меняется, как обманывает жизнь…»

…Тому про Льоліка я думаю як про близького друга. Хочу так думати про нього. Про когось іншого — як про товариша. Марк Захаров — товариш. Просто усі вони надто довго мовчали, коли навколо театру все це коїлося...

Були найняті «кілери», котрі виміщали на мені як на режисері свій отрутоносний досвід. Клеїли мені постійно «побутописця»...

— Хіба це закид? Нехай би хтось сьогодні з «модерністів» поставив хороший побутовий психологічний спектакль. Ніхто ж не поставить.

— Мені всі ці люди ніколи не були страшні. Страшно та небезпечно те, що вони постійно впливали на акторів, на трупу. Цією отрутою вони намагалися вимазати й глядача — відвернути його від «Современника». Знаєте, я завжди заздалегідь знала, що вигадають, як образять…( Дивиться на екран, записує.)

Вершинін: «Как бы мне хотелось доказать вам, что счастья нет, не должно быть и не будет для нас… Мы должны только работать… А счастье — это удел наших далеких потомков…»

— Вибачте, вже давно часи змінилися. Ви — на троні. Деякі ваші ідеологічні погубителі, переконаний, давно в загоні, у забутті.

— Знаєш, мені колись хотіли показати теку з архіву КДБ, де зібране «досьє»... На мене.

— І що вони там назбирали «на вас»?

— Я категорично відмовилася це читати! Навіть бачити це не схотіла!

— І дарма. Напевно. Дізналися б, мабуть, чимало цікавого. Принаймні про те, хто конкретно з театру строчив на вас доноси. Були такі?

— Я тоді навіть припустити таке боялася! Тому й відмовилася. Почекай-почекай… Запишу…

Ольга: «Всякая, даже малейшая грубость, неделикатно сказанное слово волнует меня…» ( сцена з третьої дії, на сцені — Ольга і Наташа).

…Так, беперечно, як ти кажеш, «часи змінилися». Проте в якомусь сенсі мені було легше з тими, з колишніми. Чому? Та тому, що вони були передбачувані. Вони ж не впливали на клімат у колективі? Не впливали! Хоча театр був раніше під найсуворішим цензурним наглядом. Деякі спектаклі в «Современнике» доводилося здавати разів по п’ятнадцять. Зокрема «Ешелон», «Сходження на Фудзіяму». Іноді художні обговорення перетворювалися просто на судилища! А в ідеологічну комісію ЦК мене викликали як на роботу... Всяке було в ті часи.

Однак, повторюся, усі ці проробки не впливали на внутрішню атмосферу. Ці ж — «новітні отруйники» — намагаються спровокувати ситуацію «зсередини». І це набагато небезпечніше — болісніше.

Вершинін: «…таких, как вы, в городе теперь только три, но в следующих поколениях будет больше, все больше и больше…»

Я, повір, не такої вже особливої думки про себе! Працюю, є спектаклі... І є зрештою глядацька зала — і її не обдуриш. Вона чітко реагує і на театральну щирість, і на сценічну фальш.

— Зала у вас завжди переповнена. Ось, кажуть, квитки навіть на січень розпродані. А уявімо таке: «глядач пішов» — тому що криза та безгрошів’я. Не до «Сестер» йому, з їхніми чеховськими рефлексіями.

Ірина: «О, я несчастная! Не могу я работать… Не стану работать. Довольно, довольно… Ненавижу и презираю все, что только мне дают делать…»

— А я цього не боюся! Мені інтуїція підказує, що нікуди вони, глядачі, не подінуться — ніхто нікуди не піде. Ця криза, звичайно, може вплинути на економічні аспекти (декорації, наприклад, стануть дорожчими або костюми), а глядач — він не зрадить...

— А як ваш театр пережив кризу в 90-ті? Адже теж не солодкий час був, коли зали були порожніми?

— То був інший час. Це не можна навіть порівнювати! І ми не відчули відпливу аудиторії. Щоправда, тоді була зовсім інша вартість квитків. Ціни були не просто нижчими, ніж сьогодні, а набагато нижчими.

— А яка сьогодні максимальна ціна квитка до вашого театру?

— Три тисячі...

— Рублів?

— Рублів звісно! Доларів, чи що? Ти з глузду з’їхав? Ну що вона робить?! (Дивиться на екран.)

Маша: «Милые мои, сестры мои… Призналась вам, теперь буду молчать… Буду теперь, как гоголевский сумасшедший…»

—Дев’яності — час божевільного єльцинського розгулля. І час, коли кажуть, ви дуже дружили із сім’єю. А з ним самим?

— Що означає «дружила»? Я з величезною повагою ставилася до Бориса Миколайовича. У цей час Віктор Черномирдін запропонував мені ввійти в «Наш дім — Росію». Це був рух, а не політична партія. Там були розумні, цікаві, прагматичні люди.

На ювілеї Єльцина в Кремлі я сказала: вдячна Борисові Миколайовичу за те, що при ньому письменники перестали писати «в шухляду» і за те, що доноси до міськкому партії вже не перекреслять ту чи іншу долю. Я справді йому за це вдячна.

А коли казати про «дружбу», то більшою мірою це стосується Наїни Йосипівни. Вона надзвичайна людина. З чуйністю і турботою поставилася до багатьох актрис радянського кіно. Завжди була добра, уважна до Марини Ладиніної, Лідії Смирнової, Софії Пилявської, багатьох інших... Сам Борис Миколайович дуже любив наш театр — і це правда. Іноді приходив до нас із цілою компанією — зі своїми однокласниками. Адже я тоді знала Єльцина не за телевізійною «версією», як багато хто. Я знала його особисто… І можу стверджувати, яка це була непроста, але цікава людина.

Чебутикін (Ігор Кваша): «Через год дадут мне отставку… Приеду сюда к вам и изменю жизнь коренным образом… Стану таким тихоньким, благо… благоугодным, приличненьким…»

— Галино Борисівно, адже ви не тільки Єльцина, а й Путіна особисто... Всі ефіри нещодавно обійшов сюжет: «Путін в «Современнике» дивиться «Лихо з розуму». Потім ви з ним у цьому самому кабінеті довго чаювали. Тож йому справді сподобався спектакль Тумінаса, який дехто з критиків називає майже «русофобським»?..

— Путін реагував добре. Сміявся. Запитав мене, як звуть артиста, котрий грає у нас Репетилова. Він перший і аплодувати почав. Щось Сергієві Гармашу (він у ролі Фамусова) потім казав...

— Вас заздалегідь попередили, що такий гість у театрі з’явиться?

— Взагалі-то ніхто не попереджав. Навіть «рамку» не встигли поставити. Можете не вірити, але це так... Путін приїхав без будь-якого попередження.

— А Дмитро Анатолійович уже був на якомусь спектаклі?

— Ні.

— А з ним дружите?

— Я? Так, ми знайомі...

— А чому Путін обрав саме ваш театр, а не, скажімо, Художній, табаковський?

— Напевно, тому, що в інших театрах він уже був.

— Це де він був? Не був він. Інакше б весь Інтернет розірвався після такого культпоходу.

— Ну, тоді не знаю. Можливо, у нього хороший смак, якщо тільки до нас приїхав.

— Галино Борисовно, вам, мабуть, відомо, що є коло діячів, схильних таврувати інтелігенцію, і вас,
зокрема, за таке собі «загравання» з нинішньою владою?..

— За всіма цими «дискусіями» на тему «художник і влада» теж певна заангажованість. Якщо казати про те, чому конкретно до мене добре ставляться деякі високопоставлені люди, то, можливо, вони просто непогано розбираються... у людях.

По-перше, я ніколи в них нічого для себе особисто не просила...

— Просто Воланда наслідуєте, який радив: ніколи нічого не проси, прийдуть і самі дадуть...

— По-друге, єдине, про що просила — на 50-річчя «Современника», — щоб Путін роздав нагороди не в Кремлі на доріжці, а безпосередньо в театрі. «Їм» це сподобалося. Для себе ж — нічого не просила. Тільки грамоту дали.

Ірина: «А завтра вечером я уже не буду слышать этой «Молитвы девы»… Не буду встречаться с Протопоповым… А Протопопов сидит там в гостиной; и сегодня пришел…»

Я взагалі ніколи не хотіла здаватися їм кращою чи гіршою, ніж є... Мені навіть дивно казати про це. А чому, власне, ніхто не переймається питанням про ставлення «художників» до американської влади або французької, або іспанської? Чому художника слід «любити» саме за конфронтацію до влади? Так, безперечно, коли того потребує твоя позиція або певна ситуація — йди на «ви»… А коли ні — тож навіщо йти?.. Ну, Бабенко?

Маша (Олена Бабенко): «В голове у меня перепуталось… Все-таки я говорю, не следует им позволять…»

— Жіночна. А, до речі, у Бабенко був сценічний досвід після «Водія для Віри»? Чи відразу до вас у «Современник»?

— Не було в неї досвіду театрального ніякого.

— Галино Борисівно, а чому ви взагалі так несамовито любите артистів? Просто очима їх поїдаєте? Опікуєтеся, колекціонуєте їх? Адже багато хто з них зрадники... Злоязикі.

— А хіба може скрипаль не любити інструмент, на якому грає? Дивися, дивися — вона все-таки тримає малюнок, тримає мізансцену. У Чулпан це інакше.

Маша: «Так вот целый день говорят, говорят… И живешь в таком климате, того гляди снег пойдет, а тут еще эти разговоры…»

— Ось ви кажете про «змови» навколо театру, а у вас і Чулпан — медійна артистка, і Бабенко... І всі ваші зірки нарозхват. Марина Нейолова одна чого варта.

— Я рада за них.

— Раді, але чомусь сумуєте...

— Знаєш, я донині згадую слова Зіновія Гердта: «У Москві є тільки два місця, де не обдурять — консерваторія і «Современник». От і не хочеться обдурювати.

— Що вас підтримує, коли обставини грають «проти» і коли негативна енергія витає навколо?

Одна зі сцен спектаклю, звучить музика, обертається сценічне коло. Вершинін (Вєтров): «Жизнь тяжела… Она представляется многим из нас глухой и безнадежной…»

— Не знаю навіть. Мені, напевно, у чомусь Бог допомагає. Насправді я чутлива людина. Не можу назвати себе таким уже рожевим оптимістом. Я просто навчилася жити за формулою: «Могло бути й гірше...» У широкому сенсі.

— По-ахматовськи: «Я научилась просто мудро жить, смотреть на небо и молиться Богу…»?

— Я загалом вірю — і в театрі, і поза театром — тільки у взаємну любов. Коли вона є — я це відчуваю... От найближчим часом хочу, щоб у нас показали свої роботи тільки молоді режисери — етюди, фрагменти. Мені важливо, щоб у театрі новий режисер знаходив спільну мову з артистами. І хотілося, щоб така взаємна любов відбулася на рівні «білого аркуша» — щоб ми відкрили якісь нові імена ще не «розірваними», не забрудненими... Не переданими в «Современник» якимись «посередниками».

— Може, пошук нових постановників отаким вашим способом — це теж боротьба проти кризи? Кризи, яка давно охопила режисуру — і в Москві, і в Києві... І скрізь, мабуть. Крім Прибалтики — звідти саме нарозхват.

— Можливо.

— Чому ваш син, режисер Денис Євстигнєєв, довго не запускається з новими кінопроектами? Інші за рік устигають по три картини зняти. А в нього остання стрічка, здається, «Займемося любов’ю» — давним-давно.

— Це складна для мене тема. Річ у тім, що Денис не стане знімати — аби знімати. Він шукає імпульсу, своєї історії. Вочевидь, не знаходить поки.

— Його «Мама» з Мордюковою — через десять років — сприймається зовсім інакше: сумна притча про батьківщину-матір, яка, збожеволівши, втрачає дітей, а потім намагається з’єднати те, що вже з’єднати не можна.

— Мені теж здалося, що цей фільм сьогодні дивишся по-іншому. Можливо, це як хороше вино — раніш має настоятися.

На екрані — Ірина і Маша…

— А про що грають у «Сестрах» Хаматова і Бабенко — про те ж саме. Чи про різне?

— Обидві грають про любов. Про життя. Про мрію, яка або здійсненна, або — ні…

Маша: «О, как играет музыка! Они уходят от нас, один ушел совсем, навсегда…»

— Що, по-вашому, сьогодні має робити людина, аби якось «самозберегтися» у цьому спільному, колективному дурдомі, у цих різних «кризах»? Які енергії вона має у собі акумулювати, на ваш, режисерський, погляд?

— Має бути почуття радості й подяки бодай за те, що ти живеш на цьому світі. За те, що Бог і батьки дали тобі це щастя. Так, важко, тяжко, часом жахливо навіть. Та однаково не можна культивувати в собі енергію неприйняття, руйнації. Інакше зруйнуєшся сам…

Три сестри застигли на авансцені, музика лунає і начебто схлипує. Ольга (Ольга Дроздова): «Музыка играет так весело, бодро, и хочется жить… О, милые сестры! Жизнь наша еще не кончена…»

ГБ (Волчек) вимикає плазмовий екран. Із залу долинають оплески: наростають, а далі — тануть.