ЧЕКАЄМО «КОНТРОЛЬОВАНОГО ВИБУХУ»?

«Процесуальність — парадигма сучасного мистецтва», — зазначає куратор майбутньої української презентації на Венеціанській бієнале, директор Центру сучасного мистецтва Юрій Онух. Напередодні нового року куратор зробив вирішальний крок, передчуття якого довго інтригувало публіку, — обрав її учасників. Ними стали львів’яни, засновники й члени Фонду Мазоха — Ігор Подольчак та Ігор Дюрич. І процес підготовки до дебюту в надзвичайно престижному арт-форумі розпочався.

Такого вибору і слід було чекати, «мазохісти» — помітні особистості, котрі виділяються на загальному тлі своєю схильністю до пророкувань і роздумів про долі світу й мистецтва. Їх вирізняє й рідкісне кон’юнктурне чуття, вміння експлуатувати нетипову для млявого й сонного українського менталітету стратегію художнього радикалізму. Що ще раз спростовує абсурдне твердження — все, що привертає до себе увагу в українському мистецтві, є споконвіку національним.

Нагадаємо про основні досягнення фонду, на яких грунтується його скандальна популярність. «Мавзолей для президента», акція, проведена 1994-го в Національному музеї. Її метою був порятунок інфантильного українського народу, «сина Тараса Бульби» від комплексу батька — шляхом символічного умертвіння його президента Кравчука. «Мистецтво в космосі»(1993 рік, орбітальна станція «Мир») — досвід існування офортів Подольчака в безкрайньому космічному вимірі. «З днем перемоги, герр Мюллер» (1995) — спроба переосмислення історичних ролей рабства й панування на прикладі СРСР і Німеччини. П’ять тисяч чоловік на прізвище Мюллер, котрі мешкають у Берліні, Дюрич і Подольчак поздоровили з 50-літтям радянської перемоги. «Сваволя гуманізму» (1997) у Владивостоці, який довів, що для народу «проблема смерті актуальніша від проблеми виживання», — роздавання трун тим, хто виграв у лотерею. «Останній єврейський погром» — жорстока гра в московській галереї Гельмана (1995), за правилами якої відвідувачі позбавлялися ролі пасивного спостерігача, змушені ставати або погромником, або жертвою... А починалося все 1991-го у Львові зі створення разом з Романом Віктюком Фонду Мазоха. Цей «бренд» акцентується на провінційних, або ж, як нині модно висловлюватися, регіональних цінностях художнього продукту, зробленого фондом. У Леопольдові фон Захер-Мазоху бачать предтечу психоаналізу, який відкрив тіньовий бік людської натури, — що ж, приємно вірити, що ми хоч у чомусь були попереду «планеты всей».

На сьогоднішній стадії «триваючого процесу» взаємодія художників і куратора набуває дедалі більш певних обрисів, про які з ними можна й поговорити, — приводом стала оприлюднена минулого тижня концепція венеціанського проекту. Він названий «Видатні художники ХХ століття. Вибрані аспекти».

— Пане Онух, обгрунтуйте для початку свій вибір художників.

Ю.Онух: Вибір виникає, по-перше, з розуміння специфіки Венеціанської бієнале, що є величезним фестивалем. Там навряд чи помітять «тонке» мистецтво. Виступати слід з масштабним, тотальним проектом. По-друге, для учасників важливо володіння сучасною європейською мовою мистецтва — наше висловлювання має бути абсолютно зрозумілим. Третій аргумент — серед «олімпійців» і починаючих я шукав золоту середину — художників, котрі вже заявили про себе в Європі та світі, зростанню кар’єри яких сприяла б участь у бієнале. З усіх точок зору Фонд Мазоха видався мені оптимальним варіантом.

Заявити про себе в цілком незнайомому, чужому просторі можна, лише привізши «бомбу». Проекти Фонду Мазоха відомі в Україні та за її межами непередбачуваністю та провокаційністю. З перших зустрічей з «мазохістами» я відчув — вони здатні вчинити «вибух», зробити таке, що виходить за межі сподівань, але не менш важливо й те, що вони в змозі його контролювати. Запорука цього — стратегічне художнє мислення та звичка працювати з технологіями піару й маркетингу.

— Тандем Дюрича й Подольчака іноді звинувачують у зайвій заідеологізованості — захоплюючись красою ідеї, вони, мовляв, не помічають неповноцінності її візуального втілення. Не знаю, чи варто дорікати комусь за потуги думати в середовищі, яке мало думає (концептуальний переворот, що відбувся багато років тому, українського мистецтва поки що ніяк не торкнувся)... Але переконана, що ідея проекту неодмінно звучатиме промовисто.

Ю.Онух: Сучасне мистецтво без теоретичної основи не існує. Наївно було б гадати, що художник — знаряддя в руках Божих. Якщо це так, то принаймні не сліпе знаряддя. Ми вибудували концепцію, намагаючись прояснити, передусім для себе, кілька моментів. Хоча б це — ми попрощалися з ХХ століттям, але чи попрощалося воно з нами? Століття, яке було водночас століттям тріумфу та століттям смерті ідеології. Тріумфом мистецтва і смерті мистецтва. Приєднаємося до тих, хто запитує про значення межі тисячоріч для європейської цивілізації. Щоб зрозуміти самих себе, символічно розпрощаємося з ХХ століттям. Це стосується й України — щоб дізнатися, хто вона є, країна також повинна розрахуватися зі своїм минулим.

— Схоже на ідею символічної смерті в Лакана, котрий стверджував: «помираєш лише двічі». По-справжньому — у своїй уяві, тоді, коли остаточно зведено внутрішні рахунки з життям...

І.Подольчак: Ми вже реалізовували цю ідею з допомогою мистецтва, провівши «Останній єврейський погром». Виходили з того, що в актуальну історію втручаються міфи, які себе фактично зжили. І втручатимуться доти, поки не зроблено символічний жест, здатний перевести ці міфи в їх нормальний міфологічний стан. Над нами висів фантом єврейських погромів, незважаючи на те, що з реальності явище вже зникло. Погроми можливі лише тоді, коли народ не має своєї держави. В іншому разі він починає вести війни, жага насильства вихлюпується назовні. Ідею символічного кінця століття ми обіграємо й у Венеції — у більш широкому контексті, залучивши більше об’єктів і точок уваги.

Ю.Онух: На цей рівень рефлексій накладається ще один — багато було сказано про смерть постмодернізму. Добре, а де ж труп? Щоб констатувати чиюсь смерть, потрібен труп. Ми метафорично сконструюємо «мертве» тіло. І доведемо, що воно продовжує існувати після смерті — у мистецтві, культурній політиці, ідеології. І нарешті, обміркуємо ще один важливий момент — позицію мистецтва в сучасному світі...

І.Подольчак: Не лише час, а й місце служить точкою відліку в наших міркуваннях — місце, де протягом «революційного» ХХ століття демонструвалися новітні бренди в мистецтві. ХХ століття — епоха змін, що поставила з ніг на голову всю його ієрархію. Уперше в історії кардинально змінилися поняття його об’єкта, суб’єкта, ставлення суспільства до об’єкта і суб’єкта мистецтва, виникли нові види, жанри, технології.

Але нас зацікавили «вибрані аспекти» того, що відбулося, які потребують переосмислення, а саме: якщо життя — це мистецтво, то хто справжні художники? Якщо об’єкт мистецтва все, то де ж справжній об’єкт мистецтва? З чого складається популярність? Чому одного художника піднімають на п’єдестал, а іншого недооцінюють?

— Останнє стосується маркетингової проблематики...

І.Подольчак: Механізм процесу переходу від імені до бренду, торгової марки, товару не залишає нас байдужими. Художник, набуваючи певної соціальної значущості, в якийсь момент стає брендом, роблячи наступний крок, перетворюється на торгову марку. Товар, який виготовляється під цією маркою, найчастіше не має ніякого відношення до художника — Пікассо й Далі не робили парфумів.

— Доля мистецтва в часи товарного виробництва обговорювалася самим мистецтвом, починаючи від поп-арту, нескінченну безліч разів, невже тут можна ще щось додати?..

І.Дюрич: Варто звернути увагу на те, що наш проект є «анонімним», ми представлятимемо не себе, а класику ХХ століття.

— Так хто ж ті видатні художники, від імені котрих ви говорите?

Ю.Онух: Сьогодні рано розкривати відразу всі карти. Подумайте над тим, що в ХХ сторіччі «творили» не художники, а політики й ідеологи. Чи порівнянні «Спіраль» Смітсона чи упаковане австралійське узбережжя Крісто й... «Біломорканал»? Ми жонглюємо паралелями між життям і мистецтвом, переслідуючи утопічну мету — відобразити цілісність моменту. Порушити глобальні питання, з якими людство зіштовхується на сцені свого нинішнього існування. Що дотично до концепції бієнале, розробленої її куратором Гарольдом Зеєманом, — вона називається «Сцена людства». Щодо способів реалізації ідей, за складністю вони відповідатимуть минулому століттю «ізмів».

— А конкретніше?

І.Подольчак: Зміст зв’язку елементів проекту — експозиційний. Намагатися нині цей зв’язок вербалізувати — помилка. Хотілося б говорити про суть проекту, а не про ілюструючі її подробиці. Вникнувши в суть наших проектів, кожен глядач вільний за своїм розсудом наповнювати її будь-якими структурними елементами. Акції Фонду Мазоха — спроба дати «мессідж» для осмислення.

— Ви вважаєте, цей рекламний підхід справить враження на венеціанській презентації?

І.Подольчак: Ми розглядаємо участь України у Венеціанській бієнале як певну модель, спробу прорватися в дуже щільному середовищі давно відомих інформаційних лідерів. Проблема презентації сьогодні важливіша від самого факту твору. У світі існує тільки те, що активно представлено в медіа-просторі. Для нашої країни ця тема болісна. Як суб’єкт вона не існує на міжнародній арені, бо не володіє навиком створення іміджу держави.

І.Дюрич: У Венеції ситуація складна — за два з половиною дні відбудеться відкриття 70 павільйонів. На що зверне увагу критика? З’являться дебютанти — Ямайка, Шотландія, природно, залишаться традиційні лідери та звичка кудись ходити. Завдання — просто довести певний контингент людей до українського павільйону. Якщо тебе не помітили, ти начебто не існуєш.

— Від чого ж залежить успіх презентації?

І.Подольчак: Від коштів. Маючи певний бюджет, ми зрозуміємо, як ефективніше його використовувати. Завжди можна пробувати замінити брак грошей скандальністю в одному середовищі, інтелектуальністю — в іншому, елементарними принципами піару — у третьому. Вдале комбінування цих технологій за мінімального забезпечення дає змогу звернути увагу власне на мистецтво.

Сподіватимемося, кошти знайдуться, і український проект, що претендує на пошук відповідей відразу на всі екзистенціальні запитання, пролунає, а якщо дуже пощастить — то й «вибухне».

Крім національних павільйонів, у програму бієнале входить інтернаціональна експозиція, брати участь у якій Г.Зеєман запросив Олександра Ройтбурда й Віктора Марущенка. На щастя, активні представники України не чекають, поки їхня «неіснуюча» батьківщина освоїть світовий медіа-простір, і наважуються підкоряти його поодинці. Які ж шляхи ведуть на бієнале?

О.Ройтбурд: Яким чином я одержав запрошення від Зеємана? Я живу в Нью-Йорку, якось Зеєман зателефонував, домовився про зустріч. На міжнародній виставці «2000+», що проходила в Любляні влітку, водночас з «Маніфестою» — від України там виставлялися також Михайлов, Савадов і Сенченко, — він побачив моє відео. І вирішив, що воно непогано вкладається в його концепцію «нового гуманізму».

Відео Ройтбурда «Психоделічне вторгнення броненосця «Потьомкін» у тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна», зроблене 1998 року для одеського проекту «Академія холоду», вирізняється специфічним для ХХ століття абсурдистським розумінням гуманізму. Трагічний пафос сцени розстрілу на Потьомкінських сходах, запозиченої з фільму Ейзенштейна, знижується авторськими доповненнями Ройтбурда, котрий знімав в епізодах свого фарсу художню тусовку. Зеєман прекрасно вловив зміст моменту — необхідність повернення до гуманного мистецтва, хоча б тому, що іронія, дистанційованість від людського виміру перетворилася на механічний прийом.

Марущенко виставить репортажні фотографії свого чорнобильського циклу під рубрикою «Неестетизована людська трагедія». Перший знімок на ЧАЕС він зробив 8 травня 1986-го, останній — 16 грудня 2000-го. Документальне фото набуває естетичного статусу. Можливо, саме тому, що, незважаючи на зовнішню холодність, неупередженість, воно не пред’являє автору внутрішньої умови відсторонитися від власної людяності.

В.Марущенко: Г.Зеєману мої фотографії показав швейцарський видавець Хуго Шер. У
1997-му видавництво «Бентелі» в Берні випустило фотоальбом «Віктор Марущенко. Україна. Фотографії». Після чого у Шера виникла ідея зробити спільну виставку, що переміщується Європою, моїх фотографій і робіт Марії Приймаченко. Отож він зайнявся пошуком потенційних партнерів. Зеємана ідея Шера не зацікавила, проте він відчув у моїх фото співзвуччя власним експозиційним задумам.

От і все — ажіотаж навколо вибору представників України на Венеціанській бієнале зменшився. Поїдуть гідні. Звісно, шкода, що не всі достойні поїдуть — але ж усі й не можуть, це нереально...