Чехова на фестивалі його імені спробували запихнути в кошик

Узявши барвистий важкий буклет VI Міжнародного театрального фестивалю ім. А.Чехова, котрий протягом червня—липня проходить у Москві, передусім намагаєшся знайти на його сторінках зоряні імена й відомі в театральному світі назви спектаклів. Потім, природно, починаєш вишукувати в програмі цього ледь не наймасштабнішого театрального форуму на теренах СНД вистави українських режисерів. Якщо у плані відомих імен і пристойних вистав чеховський фестиваль за всіх недоліків його репертуарної афіші усе ж не розчарував, то спроби знайти в ній роботи українських театрів виявилися марними.

На жаль, навіть привезений у Москву в дні фестивалю спектакль Сергія Проскурні за романом Гомбровича «Фердидурке», поставлений директором «Березілля», котрий згадав про свій режисерський диплом, у Черкаському театрі імені Т.Шевченка, було зіграно поза рамками чеховського фестивалю. Хоча в попередні роки на ньому серед інших, привезених із усього світу театрів, бували й наші театральні колективи. Тепер же честі бути включеним в афішу настільки престижного театрального заходу не був удостоєний навіть Андрій Жолдак, який знайшов спільну мову з Москвою, котра не щадить нічиїх творчих амбіцій. Втім, найвідомішого за рубежем українського режисера приберегли на NET, який відбудеться наприкінці осені.

Загальну оцінку завершеному фестивалю не даватиму. Зупинюся лише на двох показаних на ньому виставах за п’єсами самого Антона Павловича Чехова. «Три сестри» у постановці англійця Деклана Доннеллана, котрий частіше працює у Москві, аніж у себе на батьківщині, мали стати родзинкою фестивальної програми. Однак подією прем’єра, зіграна збірною московських акторів під керівництвом англійського режисера, не стала. Розчаровані московські рецензенти в уїдливих статтях згадали Доннеллана і Кембридж, і його книгу «Актор і мішень». Та й справді, важко утриматися, щоб не вказати режисеру, що він у випадку з Чеховим влучив не в десятку, а в молочко.

Підсвідоме відчуття, що нам покажуть якогось молочно-розмитого, не наповненого живими барвами й повнокровним життям Чехова, виникає ще перед початком спектаклю. Декорації постійного співавтора Доннеллана Ніка Ормерода настільки неживі й штучні (на тлі фотоколажу Чеховського будинку в першій дії і лісу в другому невиразні, немов фігури на шахівниці, меблі й валізи), що здається, ніби зі сценічного простору не лише викачали все повітря, а й прибрали третій вимір. Такий же схематично-карикатурний, ніби випотрошений вигляд мають і герої англо-російської постановки. Сестри з першої ж сцени, попри те, що розмовляють про смерть любимого ними батька, беруть якийсь задерикуватий піонерський тон, тож здається, ніби акторки просто грубо награють. Але відразу згадавши, що за Доннелланом у професійних колах закріпилася репутація хорошого режисера, починаєш шукати в гротескній грі прихований зміст. До антракту остаточно переконуєшся: зміст цей зводиться до того, що в просторі створеного Чеховим життя режисер не побачив жодної симпатичної, жодної гідної співчуття людини. Але якщо сестер ще можна сяк-так терпіти, то Наташа у виконанні Катерини Сибірякової, хоч вона й у Чехова не дуже симпатична, викликає ледь не блювотний рефлекс.

Доннеллан, звісно ж, утримався від властивих молодому поколінню режисерів крайнощів, котрі з власної дурості й душевної порожнечі люблять зображати чеховських сестер повіями. Але й у нього, людини, вихованої в традиціях тонкого англійського гумору, не знайшлося в душевних засіках співчуття й любові до тих, до кого через свою власну тямущість і діловитість хочеться ставитися з презирством. Антипатію у режисера викликає не тільки провінційно дрібний, позбавлений певного демонічного шарму Солоний, а й Тузенбах, і Вершинін, представлений Олександром Феклістовим до неможливості нудним і вульгарним. Доннеллан вчинив із Чеховим, як чинить із нами всякий усереднений європеєць: так і не вловивши його нерва, виказавши стриману повагу до чужої країни та її культури, бридливо поморщився і пересмикнувся, коли спробував її на свій смак, не звичний до змішання таких несхожих, здавалося, взаємовиключних інгредієнтів.

Не вперше зустрічається з московським глядачем і Тадасі Судзукі, який свого часу поставив у МХТ імені Чехова «Короля Ліра». Цього разу японський режисер привіз «Іванова», поставленого ним на батьківщині в Центрі виконавських мистецтв Сідзуока. Щоб полегшити московській публіці, котра ще пам’ятає в ролі чеховського Іванова Інокентія Смоктуновського й Євгена Леонова, сприйняття менш як півторагодинного спектаклю, режисер звернувся до неї з короткою письмовою промовою. Необхідність порозумітися з глядачем була викликана тим, що Судзукі «не ставив собі за мету перенести на сцену п’єсу в тому вигляді, в якому вона існує, а хотів надати аудіовізуальної форми іміджам й ілюзіям».

Головною ілюзією Іванова, на думку Судзукі, є те, що він сподівався подолати свою ксенофобію, одружившись із єврейкою. Наприкінці вистави, вигукнувши по-самурайськи войовничо «жидівка», герой немов підписав собі остаточний вирок — жити у світі ілюзій він більше не може. І упакував себе в кошик, де знайшов останній притулок. Кошики, які стали чомусь для японця символом безнадійності, заповнюють увесь простір сцени. У них, окрім Іванова, що сидить за письмовим столом, й Анни, яка не сходить з інвалідного візка, увесь час знаходяться інші персонажі, котрі за задумом режисера є лише відбитком душевного світу головного героя. Точніше, відсутності цього світу, що й призводить сучасного істеричного японця — саме так грає Іванова Анкіхіто Окуно — до самогубства.

Майже нерухомі Іванов і Анна, а також інші персонажі, котрі пересуваються в кошиках без дна, завдяки тому, що вистава йде недовго, не встигають втомити глядача. Поки намагаєшся зрозуміти сенс такого незвичного японського спектаклю — мало того, що відомих нам персонажів зображують люди малозрозумілої культури, із незвичними для нас поведінкою та манерами, до того ж ситуацію ускладнюють авангардистські ребуси, розшифровані, втім, у листі режисера, — так от, поки ти все це намагаєшся второпати, актори вже виходять на уклін. Ти аплодуєш їм на знак подяки за працю і за те, що вони з японською діловитістю щадять свій і твій час і, потрапивши на задушливу московську вулицю, думаєш про те, що було б непогано побачити «Трьох сестер» й «Іванова», прочитаних без холодного снобізму і спроб зовнішнього осучаснення автора. Хтозна, може, на одному з московських фестивалів такого Чехова покаже світу хтось із російських режисерів. Чеховський фестиваль для того й існує, щоб через долучення до досвіду світового театру виховувати у своїй країні гарних режисерів.