Чеченський ковчег

У рамках 37-го Міжнародного кінофестивалю «Молодість» відбулася українська прем’єра картини Олександра Сокурова «Олександра» (із Галиною Вишневською в головній ролі). Самого режисера таки дочекалися в Києві. І в лівобережному кінокомплексі ТРЦ «KOMOD» (один із залів якого, до речі, називається «Сокуров») культовий режисер невимушено спілкувався з фестивальними ЗМІ — про фільм, про Вишневську, про Чечню…

Першими глядачами «Олександри» стали жителі Кабардино-Балкарії, адже події картини розвиваються саме тут. У російський прокат фільм потрапить лише наприкінці листопада. Композитор і продюсер — Андрій Сігле. До речі, він уже продюсував фільм «Сонце». «Ніколи продюсери не вкладають свої гроші в картину! — каже Олександр Сокуров. — Вони займаються їх пошуком. Але у випадку з «Олександрою» усе відбулося інакше. Адже для Андрія це був великий ризик. У мене немає умов знімати картину сім-дев’ять років або два-три роки. «Олександру» ми відзняли в обмежені строки й обмеженим коштом».

На цих зйомках режисер уперше відвідав Кабардино-Балкарію і зустрівся там із давнім родом Сокурових. Робота над «Олександрою» велася також у Грозному, у Ханкалі, де й дислоковано угруповання російських військ.

— Мене найбільше цікавить, як слов’яни сприймуть цю картину, — зізнався пан Сокуров. — Вперше у випадку з «Олександрою» я виступаю й автором сценарію, і режисером одночасно. Коли сценарій був готовий, я дав його прочитати хлопцям-офіцерам із Чечні. І, знаєте, не отримав жодного зауваження!

У кіно я досі тільки учень. Мені здається, що ваш Олександр Довженко нарівні з Інгмаром Бергманом так багато зробили в іпостасі, що цього на сто років уперед вистачить!

Зйомки «Олександри» відбувалися в тому ж місці, де розгортається дія самого фільму. І я знав, що в цій темі «підставок» не повинно бути.

Це був саме той період у російсько-чеченських відносинах, коли ФСБ знищило Басаєва. І я розповів офіцерам ФСБ, що Вишневська — велика жінка і вона боролася за те, щоб у Росії відбулися зміни.

У титрах фільму наведено всі імена військових, які допомагали убезпечити знімальну групу.

Бувало й таке, що Вишневську привозили буквально на сім хвилин на знімальний майданчик. До того ж стояла 50-градусна спека. І часто сили покидали Галину Павлівну... У той час якраз дуже погано почувався її чоловік Мстислав Ростропович — йому зробили операцію у Швейцарії. Він їй постійно телефонував: «Мені дуже погано». Вона його підтримувала: «Не хнич, тримайся». Попри все, Вишневська залишилася в Чечні до кінця зйомок. Адже завжди за будь-яких обставин Галина Павлівна вміла зберігати твердість рішень...

…До цього Галина Павлівна проявила себе в ролі акторки лише раз — у фільмі-опері «Катерина Ізмайлова». У неї надзвичайний драматичний талант, який я помітив давно. Дав собі слово: якщо випаде нагода, обов’язково попрацюю з Вишневською. Ще у цієї жінки жорст­кий, вольовий характер, бо в житті вона часто змушена була обстоювати свою гідність. Адже за великий талант завжди треба платити.

Виявляється, відразу після війни у неї була серйозна стадія туберкульозу, і лікарі їй заявили: «Операція обов’язкова! Але після цього ви вже не співатимете...» І вона зробила свій вибір... У цьому плані вона дуже чесна й відкрита людина. У мене з нею не виникло жодних конфліктів. Моя улюблена акторка — Анна Маньяні. І ми з Галиною Павлівною перед зйомками разом переглядали фільми з її участю. Вона мені сказала: «Сашо, я йду за вами». І виконала обіцянку.

Сюжет «Олександри» і простий, і складний водночас. До молодого офіцера Російської армії в Чечню приїжджає бабуся — хоче подивитися, як служить онук. Дія картини обмежена трьома днями. І все, що героїня Вишневської бачить на Кавказі, про що говорить, і становить основу сюжету.

Героїня зустрічається зі своїми однолітками — чеченськими жінками. «Літні жінки здатні все пробачити, — каже режисер. — На них лежить відповідальність за гуманітарність нації». У фільмі ніхто не стріляє, нікого не вбивають. Люди розмовляють одне з одним, слухають одне одного, вдивляються одне одному у вічі. Виникає взаємна довіра та близькість. І вже ніби й немає мови про «різну кров», тим більше що всі й так розмовляють російською. У фіналі чеченський хлопчик ставить героїні Вишневської — Олександрі Миколаївні —загалом, просте запитання: «Коли ви звідси підете?»

— Я ставлюся до держави як до єдиного цілого, — продовжує Сокуров. — І нехай ця держава складається з різних народів, національність — божа рука над людиною. Я важко переживаю розруху. І навпаки, люблю цілісність в усьому. З іншого боку, розумію, що розвиток політики й економіки деструктурує і дегуманізує різні сфери життя. На жаль, зараз у світі гуманітарні принципи не є основними. І кінематограф, на жаль, теж у цьому винний.

У фільмі героїня пильно вдивляється в обличчя молодих бійців. Вивчає їхній побут, відчуває настрій кожного. Але не роздивляється навсібіч... Хоча навколо — розруха на кшталт повоєнного Сталінграда. Як відомо, все дитинство Галина Павлівна провела у блокадному Ленінграді. І коли приїхала на зйомки до Чечні, сказала: «Я це вже бачила. Все розумію, все відчуваю».

— Це ж зв’язок часів, — каже режисер. — Ніхто нікуди не зникає, немає чорних дір, і тільки наша воля визначає — знаємо ми, пам’ятаємо чи ні? Я теж син військового, тому знаю, що таке для російської людини війна і як важко зупинитися й жити поза нею. Але що робити після того, як війна закінчиться? Яскравий приклад — Раскольніков. Він убив. Та як жити далі з цим? От і я хотів, щоб глядач із допомогою художньої мови подивився на цю ситуацію. Адже всі приречені жити разом... Ніхто частину Кавказу не виріже з карти. Якщо розглядітися, то росіяни взагалі мало витрачали часу на розбудову. З іншого боку, побувши в Чечні, можу сказати, що надія на одужання є. Тому що я не помітив ні злості, ні агресії стосовно нас у місцевих жителів. Хоча вони поховали багатьох своїх родичів.