Чай із налисниками

Якщо уявити собі складний, багаторівневий, вигадливий фокус, виконаний вправним та хитрим ілюзіоністом, фокус, у якому безліч шпильок, хустинок, кульок та м’ячиків, зайців і голубів, витренуваних мишей, гральних карт та інших дрібниць, забарвлених у найрізноманітніші кольори, виникають і зникають у невідомих місцях та напрямках, перетворюючись одні на одних або навіть одні одних породжуючи за максимально короткий відтинок часу, то цей фокус чимось страшенно нагадуватиме роман північноірландського письменника К’ярана Карсона «Чай із трилисника», який у 2001 році увійшов у лонг-ліст Букерівської премії. І фокус, і роман дивують тим, що незрозумілим для стороннього спостерігача залишиться не лише спосіб, у який майстерний ілюзіоніст маніпулює предметами, але й сама загадка; неясно, в чому полягає цей трюк — виникають й розчиняються у повітрі кольорові речі... але де чудо? Адже, як сказав герой роману Людвіґ Вітґенштайн: «З іншого боку, те, що взагалі може бути сказано, може бути сказано ясно». Та може бути, на щастя, сказано заплутано й незрозуміло.

«Чай із трилисника» — це плутанина інформації, знань, алюзій, вигадок, пригод, фантастики, філософії та патріотизму, вигаданих персонажів Карсона, персонажів інших авторів (Шерлок Холмс, отець Браун) та реальних постатей (Людвіг Вітгенштайн, Артур Конан Дойль, Оскар Вайльд, Моріс Метерлінк, Джерард Гопкінс та ін.), які, попри все, є також вигаданими Карсоном. Житія святих перетікають в етнографічні довідки, напівправдиві біографії — у мистецтвознавчі аналізи, і всі ці уривки часто пов’язані між собою абсолютно випадково, от, наприклад: я пишу про роман К’ярана Карсона «Чай із трилисника», персонаж якого, Моріс Метерлінк, розводив бджіл, а сьогодні, 19 серпня, день пасічника. Звісно, нічого дивного у всій цій інтелектуальній розцяцькованості немає: якщо чоловік багато знає, мусить же він щось робити зі своїм знанням. Прикрасити ним фабулу роману, особливо якщо одна з основних його ідей — ідея нескінченності та багатоголосся світу, це не найгірший вчинок.

Фабула ж казкова та інтригуюча. Головний герой, хлопчик на прізвище Карсон — добре і світле, допитливе дитя, з багатою уявою та щирим зацікавленням до навколишнього світу. Приблизно цими ж рисами наділена і його кузина, Береніка, дівчинка, яка змалку зачаровувала Карсона своїм непоясненним шармом та дивакуватістю; наприклад, вона стверджувала, що вміє літати. У день свого народження Береніка ділиться з братом таємницею: показує Карсонові картину «Портрет подружжя Арнольфіні» Яна ван Ейка і розкурює разом із ним люльку, набиту трав’яною сумішшю, яка називається «чай із трилисника», після чого діти опиняються всередині картини, перетворюються на її персонажів і здійснюють політ над власним містечком. Згодом Береніку відсилають до дівчачої школи св. Дімпни, а Карсона — до школи для хлопців «Дім Лойоли», де той знайомиться з останнім учасником їхньої вирішальної трійки обраних, Метерлінком. Виявляється, що батько Береніки, Селестин, дядько Метерлінка — Моріс Метерлінк, директор Дому Лойоли, отець Браун належать до Древнього ордену гібернійців, нечисленні члени якого спробували на собі дію дивовижної речовини — «чаю з трилисника». Крім них, до цієї справи причастились і всі вищезгадані персонажі — Вітґенштайн, Конан Дойль, Вайльд та інші. Завдання дітей — випити чаю, знову ввійти в картину, опинитись у XV столітті, знайти десь там три помаранчі, наповнені концентратом чудодійної речовини, і повернутися назад. Здобутого «чаю» мало вистачити для того, щоб, розчинивши його у водах Безмовної Долини, напоїти жителів шести графств Північної Ірландії. Під час подорожі крізь часи та різні реальності Карсон назавжди губить своїх друзів і опиняється в чужому світі, що, на перший погляд, видається дуже схожим на той, з якого він прийшов. Цей новий світ, де Карсон залишається жити — наша реальність. Тут він і починає писати книгу про своє попереднє життя.

До складу загадкового «чаю» входить чимало різних рослин, чудесні властивості яких Карсон раз по раз згадує на сторінках роману, однак основний складник — це трилисник, конюшина, з допомогою якої, як твердить легенда, святий Патрик зумів пояснити ірландським королям символ єдності святої трійці. Трилисник, як відомо, є символом Ірландії.

«Чай» впливає на людські відчуття та можливості, змінює зір, слух та вміння, людина починає бачити те, чого не бачила раніше, і розуміти те, про що доти навіть не здогадувалася. Випивши, з’ївши або викуривши «чай» людина сприймає світ так, ніби дивиться крізь рожеві — точніше, зелені — окуляри. Починає ходити прямо, сприймати все чітко та різко. Це схоже на кокаїн або нікотин — однак набагато глибше та дієвіше; наркотики — це лише бліда імітація справжнього «чаю з трилисника».

Ідея напоїти ірландців «чаєм» — це вічне прагнення до возз’єднання Ірландії. Коли люди нап’ються його, світ постане перед ними таким, яким він є — світом, де все пов’язане між собою, де Одне є Множинністю. Більше не існуватиме кордонів, адже у світі все перегукується з чимось іншим, а воно — ще з чимось. «Світ — це безперервна оповідь».

Ніби випивши свого «чаю», Карсон пристрасно і завзято бачить, описує і смакує кольори. Всі можливі та неможливі їх різновиди, відтінки, тони підкреслюються, окреслюються і наголошуються. Описи вбрання героїв, інтер’єрів, пейзажів, рослин — це, мабуть, найсмачніший бік роману. Навіть коротенькі розділи, на які поділена оповідь, мають назви кольорів — також справжні та витворені: від звичних «Тілесний», «Іржавий», «Помаранчевий», «Кавовий» до чудернацьких «Червономундирний», «Незаймано-чорний», «Папужина зелень», «Ультрамаринова хвороба» тощо. З цих різнобарвних означень можна було скласти окрему книжку — можливо, навіть кращу, ніж роман, у якому вони скромно виконують функцію заголовків.

Так само жваво і захопливо, до найменших, найтонших, найпотаємніших та майже невидимих подробиць, описана робота ван Ейка, «Портрет подружжя Арнольфіні» — картина, яка слугує в романі своєрідним порталом, дверима в інші виміри, чимось схожі на дзеркало з «Аліси у Задзеркаллі» Керролла («Все дивасніше і дивасніше!» — ні в тин ні у ворота затято повторює Береніка).

Завдяки цьому докладному та натхненному описові намальоване подружжя видається живішим та опуклішим навіть за головних героїв роману. Вони, на жаль, скидаються скоріш на пласкі картонні фігурки, які пересуваються по розграфленому полю, підкоряючись правилам якоїсь гри. Мотивації їхні — інфантильно-ідеалістичні та непереконливі, вони більше скидаються на філософські ідеї, ніж на людей.

Можливо, така побічна дія чаю з трилисника — люди розріджуються і марніють, їхні тіла стають ефірно-легкими, натомість думки роздуваються і бубнявіють, і вони не можуть спинити нескінченного потоку розмірковувань, розважань, повчань, висновків та припущень. Найбільша загадка від ілюзіоніста Карсона — як йому вдалося втиснути весь цей водоспад у якихось нещасних триста з лишком сторінок? Але не варто розчаровуватись — в кінці книжки кожен допитливий знайде список використаних джерел, тому плавання не закінчується ніколи.

«Світ є всім тим, що має місце». Мій пес має місце, отже він — світ.