Час нещасних щасливців

На урочистостях, присвячених столітньому ювілею від дня народження народного художника Антона Штепи, що проходили не так давно в Музеї декоративного мистецтва України, один із віншувальників сказав митцю: «Тут зібралися лише ваші щирі друзі, бо ніхто із ворогів до ста років не дожив!» Сто перший рік життя Антона Штепи подарував нам нову зустріч з митцем та його творчістю. Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» презентував книгу «Нещасний щасливець», основою якої є вперше опубліковані рукописи цього видатного творця. Написані простою народною мовою, чернігівським діалектом, проймають душу, мов шекспірівські трагедії. У кожному рядку — голоси мученого віковою наругою народу і в той же час невмируща сила українця. «Я за своє життя дуже багато пережив усякого, але більше поганого, ніж гарного», — пише автор. Будь-яка слабкіша духом людина зігнулася б під тиском нещасть. Але Антон Штепа ні на мить не впав у чорну безнадію. Все, що він зробив, просякнуте силою розуму й таланту — скульптор, самоук-майстер, музика, творець народних інструментів, філософ. «...Україна вільна. Але дихать нічим, бо оте, що посіяли, зійшло, і від нього пішов сморід на всю Європу і Україну... Батьку наш рідний Тарасе! Нема уже тих царів, про яких ти віршував. Якби ти устав та подивився, що робиться на нашій святій Україні-матері, то знову б заховався у свою домовину і писав би: що робиться на святій українській нашій рідній землі? Ото були б вірші! Плакала б мати, і плакали б люде. Полюбили сатану? От і любуйтесь ним!» Ці гіркі слова були написані Антоном Штепою в 1995 році. Сьогодні цим болем, як видається, пройнялась вже майже вся Україна. Знайдіть цю насичену інформацією та чудово ілюстровану видану книгу Антона Штепи. І ви, і вона того варті.

Нехай вибачить мені читач, котрий очікує спокійного аналізу мистецьких подій та розповідей про запах олійної фарби та тишу музейних залів, — мистецтво вихлюпнулося на вулиці. Мені важко зберігати репортерський дальтонізм, який вимагає не відсутності емоцій, а констатації фактів, навіть якщо ці факти — лише хаотичний набір мазків на художньому полотні. Французький культурний центр у Києві пропонує ознайомитися з творчістю Венсана Гузмана. Не пригадаю, коли із Франції прибувало щось схоже на реалізм — у цьому випадку живопис теж можна зарахувати до класичного абстракціонізму: митець навіть не використовує старорежимний мольберт, а вкладає першооснову просто на підлогу і займається таїнством творення, кружляючи навколо. Такий собі броунівський рух фарб. Але я нічого не можу подіяти із своїм сприйняттям кольорів — відфільтровуються психікою на гарячі і холодні.

Український фонд культури. Проекти чудових професіоналів художників Євгена Матвєєва та Юрія Новікова «Обличчя сучасника» та «Мистецтво сучасного принту». Дійсно, обличчя, відомі всім — від Кличка до англійської королеви, та відомі, мабуть, лише самим авторам. Жодних претензій до якості виконання, але чи варто розфарбовану комп’ютерну графіку запаковувати в позолочені рами, якщо натиском кнопки на клавіатурі її можна відтиражувати десять чи мільйон разів, то чи доречне таке дороге облямування?

Галерея «Триптих». Художник із Львівщини Михайло Демцю. Виставка «Кольори України». Кольори, кольори — не два, багато. Живопис рельєфний, майже об’ємний, грубі нервові мазки, але все гармонійно. Можливо, ще місяць тому пейзажі Іспанії та Франції, поєднані з нашими виднокраями, викликали б здивування. До чого тут кольори України? Зараз у мене не виникає сумнівів щодо доречності такого симбіозу.

Суцільна насолода спілкуватись з живописом Олександра Антонюка у «Галереї, 36». Виставка «Бенкет Королів» поєднує в собі найкращі риси цього традиційного мистецтва. Абсолютно сучасний погляд на світ і ренесансне вміння працювати з образами, вибудовувати композицію і не помилятися у співвідношеннях кольорів. Випадковість, звичайно, але домінуючим кольором на роботі «В’їзд Христа в Єрусалим» є жовтогарячий.

«Кутаста реальність» Світлани Фесенко в галереї «Арт Блюз» зовсім не є оперативним відгуком на наші суспільно-політичні події. Це дуже добрі, хоч і справді кутасті, натюрморти із традиційними квітами, овочами, фруктами, горщиками. Оригінальне поєднання складок реальної тканини із намальованими. Кольори і теплі, і холодні, і гарячі. Але я голосую за «абрикосовий мус».

Лише крок за межі затишної галереї і Андріївський узвіз нагадує, що на вулиці революція, і мистецька теж. Молоді люди, мабуть, у перерві між маніфестаціями демонструють своє бачення світу. Живопис на знаменах — це оригінально. Як називається робота? — «Синя яєшня на жовтогарячому вогні». Дивина. Буцімто машина часу занесла до футуристів буремного початку ХХ століття...

Мистецтво, яке вирує зараз на вулицях, уже витворило матеріалів для тисячі дисертацій, монографій, фотоальбомів. Трагічна французька революція по сей день є джерелом свободи і натхнення для митців.

Мені недавно показували в дворі паризького палацу Рішельє нащадків тих лип, з яких зірвав у 1789 році листок Каміль Демулен. Прикріпивши зелені символи до своїх капелюхів, народ Франції рушив до стін Бастилії. Суміш кольорів нашого державного прапора дає зелений колір. Пропорція кольорів на палітрі дуже важлива — додай більше жовтогарячого і це буде свіжа зелень озимини, передозуй синього — і це вже буде важкий колір казарменої уніформи.