«Буря» в пустелі

Головний драмтеатр країни може поставити у свою історичну «заліковку» один серйозний «плюс». Уперше в Україні саме на сцені Національного театру імені Івана Франка представлено останню велику п’єсу В.Шекспіра «Буря» (режисер, сценограф та композитор С.Маслобойщиков).

Старовинний текст, прошитий алхімічними візерунками й образами, через якісь дивовижні виробничі обставини досі відлякував вітчизняних режисерів різних часів і формацій. А імідж дивної, загадкової і незрозумілої п’єси, ніби клеймо на плечі у Міледі, так і «вріс» у цей текст…

Шанований київськими естетами, обдарований художник і режисер С.Маслобойщиков саме з тих митців, хто не лише читає тексти, але й «вгризається» у них.

Для нашого прем’єрного інформприводу — це, безперечно, творчий «позитив».

Але наявні й очікувані (для подальшої каси) економічні ризики… Якщо глянути на декоровану сцену вже з середньостатистичної глядацької «вежі». І зізнатись одне одному, що текст Шекспіра читали у залі всього-на-всього декілька «приречених», зокрема режисер, завліт і автор цих рядків…

Але… Пан Маслобойщиков, як художник гордий і самодостатній, котрий успішно працював не тільки на Подолі, але й у Будапешті, відразу (без затримки!) засукавши рукава, вже поспішає разом із шекспірівським фоліо — назустріч бурі і натиску… Шляхом свідомого ускладнення ідеології твору. П’єса, і так сама по собі складна, поліфонічна (симфонічна), піддається у цьому разі серйозній смисловій обструкції.

Нібито перепрочитанню — від зворотного.

Те, що у шекспірівській фабулі видається світлим, казковим, тут (у виставі) — похмурим і гнітючим.

Те, що в шекспірівській моралі здається утішливим (згадується цитата з О.Анікста, який назвав «Бурю» утопією про перевиховання)… тут — абсолютно безнадійне.

...«Буря», одне тільки слово, лише клікнеш чотири ці літери у комп’ютерній пам’яті власної головешки, відразу ж і висипається на тебе сузір’я дивовижних образів, контекстів… Там — Просперо: добрий чарівник, який пізнав мудрість світу зі старовинних фоліантів. І навіть приречений на загибель вельможею-братом, навіть дивом урятувавшись на острові (де немає календаря), він не втрачає благородства, сили духу і постійного прагнення творити добро, чудово знаючи невдячність цього світу. Або ж Калібан! Хрестоматійний раб, дикун потворний, чиє ім’я — давно як «бренд», як антитеза волі, рівності, братерству, як віддзеркалення в кривому люстрі всього «того», що... людством зветься.

Шекспірівський острів (заселений людьми, потворами та духами), нагадаю, ніби острів «невдачі», острів світотворення, чарівна територія — і все це водночас.

Це ніби мікрокосм.

І владарює там не тільки-но Людина, але і сили Неба, Долі, Фатуму. Як часто у Шекспіра.

А от у прем’єрній нашій постановці одна лиш фарба в стилі монохром стирає всі контрасти і відмінності поміж шекспірівським добром і злом, багатими та бідними, вельможами й рабами — чарівним та реальним.

Усе стерто — геть!

Тут — рівні всі поміж собою.

Тут — усі в чомусь винні.

І тут сама лише «забава», «гра»... І та — без правил.

Ця гра — за владу, за шмат свободи на території під сонцем. Ця гра за виживання, врешті-решт, як у популярній телепередачі («Останній герой»).

Уламки розбитого судна (на сцені). Така декорація (вона крутиться). Саме такий і цей сценічний світ. Він нібито «крутиться» по своїй осі, але розтрощений вщент: похмурий, суворий, тривожний. Заселений — злиднями. Наповнений — нудьгою, яка пробивається у кожному такті монотонно-«монохромної» музики (композитор С.Маслобойщиков).

Острів у цій виставі, у цьому «морі-океяні», швидше за все — пустеля з пісками кольору хакі, іржі… Все тут (і вже давно) нібито розклалося… по полицях. І не люди снують, а примари (якісь «людиська хижі»). Не духи літають, а випаровування (світлий Аріель ніби «троїться» в очах у образах хлопчиків-хуліганчиків).

Отож не жди, начитаний розумнику, красивостей морського горизонту (на сцені) або ж ефектів (на авансцені). Всього, що і пропонувала б ця п’єса для каси (якби її «читали» як розважальний атракціон).

«Чудесам тут не місце!», — це крик самого режисера на іншому «березі» услід кораблям, які поблизу пропливають.

Із його авторської версії (свідомо чи випадково) вигнані в шию всі надії пана Шекспіра на те, що кожна людина на нашому спільному острові (і особливо головний герой Просперо) все-таки здатна на чари, на чудеса, на видива… На здатність — прощати.

І, отже, Просперо (його по-різному грають Олексій Богданович і Петро Панчук) у цій же поставі — не чарівник, не «повелитель бурі», а той, хто дивом урятувався від шторму. Смиренний, ображений ріднею, одержимий помстою… Такий собі дивак — остров’янин.

Ох, цей Просперо. Один із величних злетів генія Шекспіра. Це образ-матриця. Універсальний персонаж, гідний акторського малюнка — Олів’є, Смоктуновського, Гілгурда, Борисова. Цей образ уже давно синонім магії акторства і величі художньої.

А от у нашій версії… Просперо-Богданович — це земна людина, останній романтик, ошуканий братом і тому нещасливий, пригнічений (актор грає натхненно, у цій ролі просвічують його нові, раніш не відомі нам фарби: філософічність, помірний трагікомізм, високий-низький штиль, усе це чудово…).

Просперо — Петро Панчук. Цей — чорнокнижник на острові навіжених, його герой ніби шарж на графа Монте-Крісто, але, звісно, без скарбів, без глянцю. Цей Просперо більше турботливий батько та месник метушливий.

«Не чарівник я, а лише учуся!» — вибачаючись, мав би сказати кожний з цих хороших акторів про свого Просперо… Перекреслюючи головну місію героя. І лише симулюючи його ж «чудодійство». (Що, до речі, — у параметрах концепції режисера-інтерпретатора.)

...Оскільки не у чарівниках чи добрих духах вся суть його «сюжету». Буря — не на морі, не в пустелі, а в душах — кожного (та врешті і нас самих). І буря та — на острові проклятих, я повторююсь, то жалюгідна боротьба за виживання, за владу... І втягнуті в ту боротьбу — Просперо, Антоніо (Б.Бенюк), Алонзо (В.Мазур), Фердінанд (О.Форманчук), всі решта.

І люди, і потвори. Хоча тут усі єдині.

І навіть Калібан (гидкий дикун і раб) помічений у цій війні за виживання, адже і він обстоює свої права на «ідеали».

Цей Калібан (у виставі) як давній добрий друг Просперо, а зовсім не гримаса пекла, або ж контраст всьому святому та живому. Цей миловидний Калібан (в пенсне) мене таки загнав у пастку… Хоча в такому режисерському проекті — також «інтерпретація», гра на ускладнення. Але ж сама ідея з добрим, гарним Калібаном, на жаль, лише заявлена, а от сценічно не розкрита... І дивний Калібан, істотний образ в тексті, висне як комп’ютер. Його постійно глючить від невизначеності в такому дивному малюнку (актор Олег Стальчук, здається, взагалі не розуміє, хто він тут — красень чи чудовисько?)

А режисер в цей час, дослухаючись до шуму «бурі» (сценічної), як колись раніше на екрані він дослухався до «шуму вітру», облаштовує і далі свій спектакль нібито сеанс кінематографа… Мізансцени — об’ємні, як епізоди «Аватара» (знятого за три копійки). Окремі «кадри» пропонують то великі, то загальні плани. Міранда, дочка Просперо (у цій ролі пристрасна А.Добриніна та елегійна А.Савченко), дивиться на синє море — ніби на плазмовий екран, стискаючи у кулачку пульт дистанційний. Натисне кнопку — відразу «буря» на екрані. Натисне іншу — тут тобі і штиль.

Маслобойщиков грається з кінематографічними фокусами, ракурсами. Не цурається і гумору, хоча його вистава іноді занадто серйозна, сумна, навіть нудна в окремих епізодах.
Але ж... і стильна, граціозна, вишукана.

Вистава ця — його бажання запропонувати франківцям (розбещеним касовими зборами) такий собі «театр ідей», а не «театр видовищ» (на основі чарівної п’єси).

І деякі з таких ідей — про місце людини посеред бурі на нашому суцільному острові проклятих — артикульовані режисером: візуально, фундаментально, інколи навіть з перебором (усупереч деяким мотивам п’єси).

А деякі ідеї, здається, загубилися посеред пустелі, чи серед моря. Занадто важким виявився для судна один лише «якір» — власне, шекспірівський текст. Масив цього тексту.

Очевидно, зараз і справді надзаважке це завдання — «утримати» шекспірівський текст. І для акторів ця робота пекельна... І для режисера (гарно облаштував зовнішній ряд, але не розклав до ладу текстову партитуру на різні їх тембри)... Так само і для глядачів є певні труднощі «перекладу» шекспірівського слова, його сприйняття.

Тому-то вони і зустрічаються рідко у цій виставі… Актори та Його слово.

Роки сценічних лінощів, жахи місцевих театральних ПТУ, ганебні «заповіді» репертуарного ігнорування високих творів — усе це даремно не минає, вилазить боком трупам (не тільки цій...).

І фантастичне поетичне мереживо Вільяма нашого… (яке читаєш із захватом) на сцені кашею здається, яка зав’язла у зубах акторів, застрягла ще в горлянках їхніх, не долетівши у всій своїй лексичній величі-красі бодай у мій, четвертий, ряд… куди вже ближче...

І це, на жаль, біда загальна, а не вина окремого митця. І, звісно, краще тут дають урок сценмови — майстри: П.Панчук, О.Богданович, Б.Бенюк (цей актор взагалі не нарадує останнім часом своїм помітним прагненням розкривати свою ж різноплановість у текстах складних).

***

...У загальному ж творчому підсумку ця «Буря» (у «стакані» франківців), можливо, і навіє глядачам під самий фінал сумні роздуми про приреченість людини і людства, про марність усіх наших праведних та грішних сподівань… Про все таке… Адже й такі думки пригнічують Шекспіра у знаменитій сповіді його Просперо: про те, що всі ми створені зі сновидінь на цій землі маленькій і все — даремно… І дуже жаль...

Однак вистава ця — все ж не даремна праця. І дурень той актор, який в собі не бачить Калібана… І ні на що не годний той театр, котрий лише регоче у калюжі на «бульварі», не прагнучи назустріч «бурі» — посеред шекспірівського моря.

Отож, все не даремно, друже Просперо...