БОЖЕСТВЕННА, АЛЕ САМІТНІСТЬ

Синдром «датських» заходів не відпускає наше мистецтво. І хоча спектакль Національного театру ім.І.Франка «Божественна самітність» О.Денисенка повністю позбавлений «цієї» пафосності, його прем’єра відбулася в день народження Т.Г.Шевченка — 9 березня.

У п’єсі сучасного драматурга геній українського народу великий Кобзар розглядається не з далечини високого п’єдесталу. Знятий із нього уявою автора поет опиняється серед нас, і творці спектаклю намагаються побачити його звичайною людиною, із властивими останньому бажаннями, пристрастями та прагненнями. Вибравши з великої та багатолюдної п’єси лише кілька персонажів і головну сюжетну лінію — історію одруження, що не відбулося, Шевченка на Ликері Полусмак, режисер спектаклю Олександр Білозуб, прагнучи відійти від постановки чергового міфу, до нього ж і приходить. Створюючи, щоправда, не міф, а образно-поетичну притчу про творця, мистецтво, навколишній світ. Крутиться коло сцени — чи то заведена дзига, чи то карусель (сценографія А.Александровича-Дочевського). Гнаний роком, колом несеться Шевченко. Що це за рух? Вперед, на місці? Ні, скоріше, колами пекла й у пошуках відповіді — який страшніший, той, що всередині, чи той, який оточує, — емоційне поле спектаклю. У сценографії, інтелектуально-лаконічній та образній, є деталь, що сприймається як символ ставлення наступних поколінь до спадщини минулого. До ескізів, картин Шевченка, зображення яких виникають вглибині сцени, немов припечатані круглим тавром стилізовані інвентарні номери. Ось так безпристрасно класифіковані всі періоди життя, усе описано, занесено до реєстрів, на кожний жіночий портрет прикріплений свій номер. Цей порядковий номер — наше ставлення, адже за кожним полотном, кожним рядком Шевченка — його життя, його душа. І слідом за Кобзарем, який страждає від фальшу та нещирості, повстає режисер проти казенного, відсторонено-високого, що межує з байдужністю, ставлення до нашого знаменитого земляка.

Перед Петром Панчуком, виконавцем ролі Шевченка, стояло досить непросте завдання постаратися і не «заземлити» образ, не зробити його пафосно-величним. Актору вдається витримати баланс почуттів, у Шевченка—Панчуку поет противиться тому ненатуральному, жахливому, що оточує його, страждає від розуміння, що життя може перетворитися на поганий водевіль. Актор володіє щирими інтонаціями, органічно передає внутрішній надлам — пластикою, словом. Немає нікого поруч, хто міг би зрозуміти, хто б захотів зрозуміти. Від відчаю — дружба з приставленим до нього Честахівським (А.Гнатюк). Від відчаю — можливість побачити в тупій, розбещеній Ликері (Н.Корпан) богиню, гідну кохання. Та все-таки та єдина, ідеальна, яка живе в мріях Шевченка, котру він шукав усе життя, проходить через усі твори поета, через усі жіночі образи. У спектаклі Тарас Григорович назвав її «Та, що сама» (О.Батько). Сцени з недосяжним коханням найромантичніші за сценічним вирішенням і пронизливі за відчуттям всесвітньої несправедливості — таке кохання не здобув той, хто над усе був його гідний.

Люди, які звикли бачити в особистості Шевченка лише парадний портрет світоча нації, можливо, і не погодяться з подачею такого сценічного Кобзаря. Режисер О.Білозуб і творці спектаклю, використовуючи сучасну театральну мову, захотіли розповісти про Шевченка, який жив творчістю і був земною людиною, страждав від хамства, міг випити кварту горілки, був бажаним гостем петербурзьких салонів і схимником у своїй художній келії. Він любив мрію, шукав жінку, наївно вважаючи, що можна знайти мрію. Проте він точно знав, яка вона має бути зовні, її риси він малював, їй присвячував поезії. Творив, жадав, шукав, та все одно залишався самітний.