БОРИС МІЛЬГРАМ: «ОДЕСА ЗАВЖДИ МАЛА ПОТУЖНУ ЗАРАЗЛИВУ ТЕАТРАЛЬНІСТЬ»

Одеський російський драматичний театр імені А.Іванова, відзначаючи своє 75-ліття у відреставрованому будинку, готується чудувати городян новими прем’єрами. Першою з них обіцяє стати в травні мольєрівська «Школа дружин» у постановці московського режисера Бориса Мільграма, колишнього одесита. Утім, колишніх одеситів не буває...

— Борисе Леонідовичу, дванадцять років тому ви приїжджали в Одесу зі спектаклем Нового молодіжного театру з Пермі «Випадок у зоопарку» за Едвардом Олбі. Я досі пам’ятаю почуття захоплення, пережитого тоді, особливо від гри Євгена Глядинського, котрий виконав роль Джеррі. Який саме етап вашого творчого життя припав на 1990 рік, коли все це відбувалося?

— Перший. Це був перший театр у моєму житті, який я створив 1987 року. І він проіснував недовго, до 1991 року. Він перестав існувати, оскільки мене й моїх акторів, котрих ви бачили у «Випадку в зоопарку», запросили в Москву — робити спектакль за Семюелем Беккетом у «Театральних творчих майстернях». Згодом ми одержали запрошення працювати в театрі Мосради. Цілий сезон грали в його стінах наш «Випадок у зоопарку» (загалом він йшов не менше 250 разів). А потім почалася власне московська історія...

— Новий молодіжний театр був студією чи професійним колективом, якщо говорити про статус?

— Професійний театр, хоча певні елементи студійної роботи всередині нього мали місце, але створювались і спектаклі для публіки, із якими ми багато їздили.

— Як нині складається доля блискучого артиста Євгена Глядинського?

— Його, на жаль, убили в листопаді позаминулого року в Москві. Пограбували й убили. Він жив за містом, виходив на залізничну платформу, де йому, очевидно, й розбили голову. Шість днів провів у реанімації і помер, не опритомнівши. Ось, власне, у пам’ять про Женю відновлюю «Школу дружин» — спектакль, випущений мною в театрі Мосради. Це був успішний спектакль, Глядинський грав у ньому центральну роль. І коли з’явилася домовленість про співробітництво з одеським театром, я подумав, що така постановка буде доречна (хоча є побоювання стосовно актуальності Мольєра для сьогоднішньої Одеси). Я либонь не їжджу по різноманітним театрам, не ставлю спектаклі в ролі запрошеного режисера. Просто родинні узи з містом, певний обов’язок, який я відчуваю до нього, привели мене сюди. Щось хочеться Одесі повернути. Директор театру Віктор Михайлович Митник, його дружина, директор театру музкомедії Олена Григорівна Редько виявилися якщо не родичами, то принаймні дуже близькими мені людьми. Олена Григорівна — донька мого вчителя, професора, котрий викладав фізику в нашому класі. Виявляється, він чудово пам’ятає і мене, і моїх однокласниць Іру Полторак (сьогодні вона пише сценарії для програми «Городок») і поетесу Іру Ратушинську...

— Усе-таки чому саме Мольєр?

— Театр стоїть сьогодні на роздоріжжі. Справа не тільки в реконструкції будинку. З приходом Віктора Митника тут почалися важливі перетворення. Змінюється репертуар, директор докладає неймовірних зусиль. Розумію, як йому тяжко. Театр був настільки розпущений його попередником, теж не від хорошого життя, певне... Сюди необхідно повернути публіку, створити цю публіку в якомусь сенсі, привернути увагу, викликати інтерес до себе. Цей процес уже почався, і в його рамках яскравий спектакль класичного репертуару просто необхідний.

— Борисе Леонідовичу, а чи уявляли ви собі варіант своєї режисерської долі в Одесі?

— Ні, ніколи.

— Чому? Це занадто сумно?

— Ні, просто не уявляв, і все. Я либонь живу вже досить довго, а театром займаюся порівняно недавно, з 1987 року. Я театр любив із дитинства, але не був вихований ні в театрі, ні театром, виріс, можна сказати, на Соборній площі. При цьому все своє одеське дитинство відвідував ТЮГ, російську драму, музкомедію, яку настільки любив, що, здається, не пропускав жодної прем’єри. Але мені й на думку не спадало займатися театром.

Поїхав у Перм навчатися в політехнічному інституті (ходили чутки, що євреям в одеські вузи вхід закрито), захопився там самодіяльністю, потім закінчив інститут, продовжував займатися наукою, навчався в аспірантурі, захистив кандидатську дисертацію. При цьому не переставав цікавитися театральним мистецтвом. І однієї чудової миті зрозумів, що театр для мене цікавіший понад все. Тоді й вступив у ГІТІС. Багато навчався в житті, мені це подобалося.

—Подейкують, що професія режисера — уділ зрілості...

— Мабуть, режисером не можна стати без певного життєвого досвіду. Я жив у Пермі, навчався в Москві, у Пермі створив свій театр, у Москві опинився практично випадково, не докладаючи для цього ніяких зусиль. Як я міг думати про те, щоб бути режисером в Одесі? Зараз в Україні відбуваються свої процеси, я це знаю, навчався разом з Андрюшею Жолдаком. Київ не був першою театральною столицею, там усе відбувалося з великим запізненням, і ще з більшим запізненням — в Одесі. Якщо в дев’яності роки моє місто справило на мене панічне враження своєю незатишністю, відсутністю води, жахливим станом будинків, а Київ загалом здавався глухим, напівзруйнованим провінційним містечком, то тепер усе помаленьку змінюється на краще. І Київ набирає вигляду столиці, і Одеса покрасивішала.

— Прийнято вважати, що місто втратило багато особливостей свого колориту.

— Так і є. Інший час, інші люди... Але щось залишилося! Ще можна зазирнути на Привіз і поспілкуватися з Яшею, котрий патрає куплену рибу, а ви за цей час одержуєте всі сто відсотків задоволення. Одеса завжди мала потужну, заразливу театральність, і тут ще не перевелися артисти. Для «Школи дружин» прослухав безліч акторів, аби відібрати найкращих (маю на увазі найкращих для себе). Це цілком чудовий Яша Кучеревський з українського театру, який зіграє в нас свою першу роль російською мовою, це блискучий артист Юрій Невгамонний із музкомедії, Юля Скарга з російської драми... Я взагалі люблю артистів. А тут вони ще не розбещені, наївні, мені з ними добре. Певне, бувають у природі й погані актори, але ж кожного можна так «дістати», що стане чудовим.

— «Театр Бориса Мільграма» — що це?

— Це справді мій театр, який поки що, правда, існує тільки на папері. Останню свою прем’єру випустив рік тому, це мій найулюбленіший спектакль із складною долею — «Воскресіння Лазаря» за «Злочином і покаранням» Федора Михайловича Достоєвського. Його було поставлено у Московському будинку актора разом із продюсером й антрепренером Маргаритою Олександрівною Ескінд.

У «Воскресінні Лазаря» є п’ять сцен за участю фантастичного джазового саксофоніста Володимира Чекасина, це музичний перфоманс, поєднаний із драматичним сюжетом. Головну роль виконує Еммануїл Віторган. Спектакль витратний, позаяк Чекасин постійно живе в Німеччині, тож його потрібно щоразу звідти виписувати й давати вже цілу серію спектаклів, до наступного його приїзду. А замінити Чекасина, як ви чудово розумієте, ніким не можна. Зараз мені віддали декорації до «Воскресіння Лазаря», що з ними робити, не знаю, адже свого приміщення поки що немає. Продюсер стверджує, що потрібно створювати свій театр хоча б юридично, як то кажуть, «спочатку було Слово», а там уже життя підкаже, як бути...

— Існує думка, нібито здібна одеська молодь не може виявити себе в рідному місті, необхідно виїхати, щоб тебе помітили. Так вийшло і з вами?

— Колись справді мріяв виїхати. Це не було пов’язано з містом, яке дуже любив. Як я пишався в Пермі своїм одеським походженням! Я їхав від своєї мами, жагуче її люблячи, хотів самостійності. З роками виявилося, що є в мене якісь внутрішні зобов’язання перед Одесою. І тому я тут.