Болгарське книговидання: «Друзі кролика», іноземні гранти і надія на ЄС

«Коли я спустився на дно, звідти постукали», — згадалася фраза з якогось фільму щойно я приїхала на Софійський книжковий ярмарок на запрошення фундації Next Page. За суто українською звичкою, замість того щоб поспівчувати сусіду в тому, що в нього з книжками все так погано, я пораділа, що не все так погано в нас.

Книжкова галузь Болгарії, як і наша, обтяжена комуністичним дотаційним минулим, контрольованим Спілкою письменників, досі не може вийти з глибокої стагнації. Ситуація в болгарському книговиданні сьогодні — приблизно як з українським кінопрокатним бізнесом в середині 1990-х, коли в кінотеатрах було що завгодно, тільки не кінотеатри. Так само відбулося і з болгарськими книгарнями: левова частка продажів здійснюється на вулиці через роздрібних торгівців.

Відсутність системи дистрибуції — одна з найголовніших проблем болгарських книговидавців. Вони перебувають у повній залежності від торгівців, які можуть взяти книжку на реалізацію, а можуть і не взяти. Звісно ж, якщо книжка не належить до числа тих, що розкуповуються, як гарячі пиріжки, то беруть її не дуже охоче.

В такій ситуації видавництвам, які працюють з, наприклад, гуманітарною літературою, чи не єдине, що залишається — безпосередньо виходити на свого покупця — студента чи викладача. Переважна більшість таких видавництв виживає за рахунок «друзів кролика» — викладачів, знайомих власника чи керівника видавництва, які рекомендують книжку своїм студентам. За відсутності книгарень видавництва всіляко заохочують покупців приходити купувати книжку безпосередньо до їхнього офісу, заманюючи покупців досить серйозними (інколи до 50 відсотків) знижками.

До речі, університети (зокрема Софійський та Новий болгарський університет — перший великий приватний університет в Болгарії) відіграють доволі значну роль у літературному житті. По-перше, через діяльність університетських видавництв, по-друге, через досить якісні, впливові й цікаві університетські часописи (наприклад, «Следва», котрий друкує як літературні, так і культурологічні і критичні матеріали). Крім того, достатньо потужною тенденцією є злиття академічної та літературної культур. Дуже багато письменників знайшли своє місце в університетах, викладають історію літератури та керують експериментальними курсами, займаючись не тільки художньою творчістю, а й її осмисленням.

Через таку катастрофічну ситуацію з дистрибуційною системою книжковий ярмарок у Софії, який проводиться двічі на рік (перед Різдвяними святами і перед Великоднем), — це передусім можливість для видавців продати свою книжку. Тому він нічим не відрізняється від великого книжкового базару. Щоправда, деякі ентузіасти намагаються наповнити ярмарок якимись подіями, але складається враження, що це не потрібно ані відвідувачам (покупцям), ані видавцям.

Та невеличка програма, яка все ж таки відбувалася під час чотириденного ярмарку в грудні (раз на два роки він має статус міжнародного), була організована майже цілком і повністю книготорговельною мережею «Гелікон». Це чи не єдина і найбільша мережа книжкових магазинів в Болгарії, яка має дві книгарні в столиці і по одній книгарні в кількох найбільших містах Болгарії (Пловдиві, Бурґасі, Ґаброво та ін.). Крім того, що «Гелікон» видає свій щомісячний каталог-журнальчик з рецензіями книжок зі свого асортименту, під час ярмарку він був організатором «Літературного кафе», в якому і відбувалися всі події, гідні уваги під час ярмарку. Спокійненько можна сідати за столик і не рухатися з місця, при цьому знаючи, що нічого не пропустиш. Жодного порівняння з перегонами з презентації на презентацію і тим кілометражем, який намотуєш центром Львова під час Форуму видавців. Але, що цікаво, «Гелікон» заснував свою власну книжкову премію «Нова болгарська художня проза», яка стає досить престижною (принаймні викликає суперечки, а це вже свідчить про певний успіх). Загалом нині люди потроху почали повертатись у книжкові магазини, але чекати на принципову зміну ситуації доведеться ще довго. Крім того, проблема поганої дистрибуції почала впливати на якісний зміст самої літератури, спричинивши явище, сказати б, «поганої осяжності» в літературі. При тому, що видається дуже багато книжок, більшість з них просто не доходять не тільки до читача, а й до фахівців — критиків та літературознавців, виникають такі собі «локальні феномени», які не створюють загальної літературної картини.

Модель існування більшості видавництв, які займаються гуманітарною літературою — це ґранти від іноземних представництв. Хоча, вже розвинулася (хоч і незначна) група видавництв, які, видаючи комерційно успішну літературу, створюють собі позитивний імідж, займаючись «літературною благодійністю». Такими є, наприклад, видавництво «Обсидіан», яке видає Коельо і Ґрішема, але не забуває також і про університетську літературу. Або «Жанет 45», яке, заробивши статки на друкуванні поліграфічної продукції (простіше кажучи, обгорток і етикеток), є основним видавництвом, яке активно підтримує і друкує молодих авторів.

Звісно ж, жаліються на байдужість з боку держави. Проте в Національному центрі книги, який є підрозділом Міністерства культури, відповідальним за книжки, регулярно проводиться реально діючий прозорий грантовий конкурс на підтримку так званих «соціально значущих видань» (які в Україні вже стали «притчею во язицех»). А для того щоб на книжковий ярмарок завітали найвищі державні посадовці (зокрема на відкритті Софійського ярмарку були присутні і купили книжки — прем’єр-міністр, міністр культури і директор Національного центру книги) — українським видавцям довелося кілька днів стирчати перед самим носом політиків у Верховній Раді.

Інша проблема книжкового ринку в Болгарії — те, що він надзвичайно компактний. При населенні трохи меншому ніж 8 мільйонів (при цьому доволі значну частину складають національні меншини — роми і турки), книжок видається, за різними даними, від 2 до 4 тисяч назв на рік. Точних підрахунків ніхто не веде, а на презентацію проекту Books in print (книжки в наявності і в продажу — база даних виданих книжок від видавництв і гуртовиків для книжкових магазинів), прийшло не більше десятка осіб, включно з самими учасниками прес-конференції. Тому більшості видавців доводиться обмежуватися накладами у 500 примірників.

Хоча насправді ємність ринку не така вже й мала. Це засвідчив проект «40 книг (Бібліотека літератури ХХ століття)». Реалізували цей проект дві найбільші болгарські газети. Раз на тиждень упродовж десяти місяців в комплекті з газетою продавалася книжка. Проект виявився настільки успішним, що серію вирішили збільшити до 50 томів. А тепер найцікавіше: у країні, в якій тираж книжок, як правило, не перевищує 2 тисяч примірників, майже протягом року разом з газетами розходилися тиражі від 37 до 140 тисяч! Це при тому, що книжки, які продавалися разом з газетою, коштували навіть трохи більше за середню вартість книжок на ринку. Наприклад, у сусідній Сербії в подібному проекті книжки коштували вдвічі дешевше. Звісно, ця ініціатива викликала величезне бродіння серед видавців, оскільки здійснювалася іноземним концерном і конкурувати з ним було практично нереально, беручи до уваги величезні інвестиції, вкладені в проект. Водночас опитування засвідчили, що продажі в книжкових магазинах від цього не впали. Тому, попри те, що більшість видавців вважають цей проект загрозою для себе, сходяться вони на тому, що варто зробити для себе урок, як треба просувати книжку.

Утім болгари бачать яскраве світло в кінці тунелю, а саме — вступ до Євросоюзу наступного, 2007 року. Найбільші сподівання, які видавці пов’язують з приєднанням до ЄС, — це зниження ставки ПДВ на книжку, яка зараз складає 20%. Насправді такий високий ПДВ — це чи не єдина і найбільша претензія видавців до влади. Переважна більшість видавців як маленьких, так і достатньо успішних «щасливих капіталістів» вважають, що влада не повинна втручатися в бізнес. Вони переконані, що самі дадуть собі раду, а середній клас в Болгарії вже готовий до того, щоб купувати нехай і дорожчі, але і якісніші книжки.