Богдан Бринський: "На Сході України чекають, щоб ми були сильнішими, щоб не залишали їх"

Відомий український живописець Іван Бринський розповідає про українську Незалежність, шістдесятників, про свої світи і Всесвіт, кримських художників та сучасних політиків.

Пригадую, на прем'єрі вистави "Модільяні…" в Івано-Франківську яблуку ніде було впасти. Ми знайшли собі стоячі місця серед декорацій - у кафе "Ротонда".

Поруч - художник Богдан Бринський. І коли туди входили артисти, хтось тихо сказав: "Богдане, ти в дії!".

Хто бував у його легендарній майстерні, той почувався по-особливому, бо міг відчути вібрації мистецтва. Бринський сприймає життя півтонами, він дуже уважний до деталей, віртуоз співу і бесіди.

Йому важливий ближній світ - світ, із якого ти вийшов, у якому ріс, світ, який огортає твоє життя міцними колами, як стовбур, і робить тебе міцним.

Магію напластування фарби сам художник називає словом "заміс". Він не практикує ескізів і не повторює робіт. Бринський-митець творить світ, у якому живе підсвідома українська кривда і тисячолітня велич.

У Франківську час вимірюється словами. Не годинами - це точно. Коли у вікно заглядає місяць, з'ясовується, що збігло шість годин, а ти ще не все спитала.

- Богдане, твій вуйко Михайло Бринський був видатним скульптором. Дід знав п'ять мов і був війтом у селі.

- Рід Бринських - козацький, він має глибоке коріння. Навіть зовнішність представників роду вказує на те, що ми зі степів. Мій предок Северин Бринський, котрий воював у загоні Кармелюка, був і митець, і борець, досконало шив кожухи.

Він був прадідом мого вуйка Михайла Бринського - видатного скульптора, який працював у трупі М. Садовського артистом і декоратором, також боровся в легіоні УСС під час Першої світової війни, навчався у Празькій академії мистецтв, мав чудовий тенор. І я так само мав бути скульптором. Але колись як понюхав фарби… В нас на квартирі на початку 1960-х років жили піонервожаті й забули олійні фарби. Я коли відкрив - вдихнув і завмер.

Стара олійна фарба має такий специфічний запах, таке смачне мені тоді воно здалося… Натягнув на рами шмат простирала, не знав тоді, що то має бути ще ґрунт, - і почав малювати картину олійними фарбами. Шедевральний вийшов пейзаж.

А коли шестикласником знайшов у лісі добру глину - сіру, - то відразу зліпив Шевченка і свого любимого Гоголя.

Оце фото сорокалітньої давності, у складі студзагону ми будували в Хмельницькій області силосні ями, - я вже тоді обдирав усім одяг так художньо, як от нині носять рвані модні джинси. І мама моя в селі була модельєркою, ввела моду на короткий рукав. Батько був бухгалтером, але співав як чудесно, два роки відсидів у тюрмі, бо зібрав небайдужих і небоязких людей, щоб відстояти церкву, яку більшовики вирішили вночі завалити.

- Ти пізно вступив на художній факультет інституту, та вже на п'ятому курсі твої роботи потрапили на виставку за кордон. Завжди згадуєш Опанаса Заливаху. Як ви запізналися?

- Денис-Лев Іванцев, мій земляк, академік, який у 1935 році закінчив Краківську академію, вирішив мене познайомити з Панасом. Ще студентом до Шевченківських днів зробив персональну виставку.

Тоді мої роботи взяли на виставку аж до Канади. Іванцев знав, що я племінник Бринського, а закінчував я інститут аж у 28 років. Почав працювати в художньому музеї. Він прийшов і каже: "Тобі в пейзажі нічого робити". Це був 1988 рік.

Коли я після кількох невдалих спроб таки потрапив до Панаса Заливахи - мені перевернувся світ. Така героїка, зовсім інша стилістика, дух і степ, мартиролог України, він писав Голодомор…

Півроку після візиту я пензля до рук не брав - думав. А тоді народилася робота "Краю мій, свята руїно". Я був головою "Руху" в музеї, тато мій аж плакав: "Ти не знаєш, що вони з тобою можуть зробити!" Але я казав: "У мене ж дух козацький!" Потім мій син Остап також вступив до Києво-Могилянки - і одразу пішов на Майдан із цими ж словами.

До Дня окупації, "золотого вересня", я організував у музеї виставку "Година смутку. Живопис Б.Бринського". Сам виготовив афішу. Директор підійшов і каже сумно: "Дякую тобі. Виставку треба зняти".

Але головне - прийшов Заливаха, взяв мене за руку, ми мовчки вийшли, сіли на дошки, в музеї вже починався ремонт, перед нами - стіна, він дав мені цигарку, я тоді ще не палив. Куримо і дивимося в стіну. То була найкраща і перша похвала. Згодом він сказав: "Це тобі такий аванс!".

Коли я йшов від Панаса, він виходив на кухню, і у вікні був тризуб: завжди проводжав мене поглядом, підіймаючи руки вгору. Це було зворушливо. Він як камертон у творчості.

- Одинадцять років минуло, а ти часто згадуєш Заливаху…

- З друзями зазвичай. Він тут у майстерні всюди. Його портрети, мій портрет його руки. І після першої виставки сказав мені: "Давай обміняємося роботами".

- Розкажи про першу в нашому місті його персональну виставку. Хоча першою була виставка ще 1962 року - без дозволу партійних стерилізаторів ідейної цноти. Але її зняли за два дні… Тихо, за наказом згори.

- 1989 рік. Його персональна виставка - перша у Франківську після Львова. Вона була дуже велелюдною. Дві керамічні роботи хтось украв. Коли доглядачка Панасові це повідомила, він усміхнувся сонячно й сказав: "Я радий!"

Заради робіт Опанаса нам довелося зняти діючу експозицію радянського соцреалізму, і вона вже ніколи не повернулася. Більше сотні художніх робіт Опанаса Заливахи багатьом тоді перевернули світ. Люди йшли і йшли. У магазині канцтоварів я купив два залізних олівці у барвах українського прапора і зліпив докупи, такий значок носив. Я був головою "Руху" в музеї. Ми без жодної афіші під виставку Заливахи організували ще концерт патріотичної пісні, приїхав Стригун, давали виставу за "Чорною радою", а після того всі залишилися і співали патріотичних пісень. Тепер би мені оті відчуття.

У 2004 році я намалював Панаса із пензлем помаранчевого кольору в руці. Всі питали: "…ти знав про Майдан?". А я жартував: "То мені Панас сказав".

І в часи Помаранчевої революції він мені повторював: "Бодю, москаль Україну ніколи не полишить. То ще буде".

За добу перед його смертю ми з Андруховичем були в нього вдома, Панас викликав мене. Спожили пляшку коньяку, і він мене повів нагору - у свою робітню. Всі принишкли, бо Панас давно туди не ходив. Дарка (дружина Заливахи, племінниця Степана Бандери. - Л.З.) сказала, що три місяці не піднімався в майстерню. Панас показав мені роботу, де Чорновіл, Алла, Стус, і каже: "А там, бачиш, місце вільне - це мені". За добу він уже там був. Казав мені: "То буде багато спокус".

Малював я Панаса в день смерті, на дев'ятий день і сороковий.

Третя робота вийшла з янголами й кольоровими небесами. Я собі сказав: "О, значить усе добре". А після похорону ми з товариством зібралися в моїй майстерні. У мене були старі, ще польські, свічки зі знищених совітами церков. Я запалив їх кілька, і отут у куті проявився образ Панаса. В усіх волосся стало дибки на руках. Принишкли. Помолилися за його святу душу.

- У Богдана Бринського є серія робіт з кримських пленерів. Було кілька таких виставок. Сьогодні всі ці роботи - в майстерні, бо Крим має бути наш.

- Нині табу, бронь... Повернеться, тоді хіба. Я тільки намацав - як то малювати Крим… Балаклаву. На пленери завжди привозив нашу горілку "Бандерівську". Питали: "А мнє плохо нє будєт?" - "Будєт", - казав жартома. Тепер болить нам.

- Богдане, ти підтримуєш контакти з тими художниками, які складали тобі компанію під час пленерів на півострові?

Тільки з тими, котрі не "написали" заяви на вступ до російської спілки художнікав… Такий один мій товариш, не називатиму прізвища, Анатолій. Він буває в нас на пленерах, син уже перебрався до Львова.

Останній голова спілки в Криму був нашим земляком - зі Старих Богородчан родом. Їм наобіцяли золоті гори. Пригадую, як ми там співали стрілецьких пісень, і були серед них такі, що теж знали слова, казали, що це їм дух підіймає.

У Запоріжжі 2003 року на першому пленері "Хортиця крізь віки" питали мене: "В тебе що, комп'ютер є в голові, що ти всі патріотичні пісні знаєш?"

Тоді ходили коло мене, як коло збитого яйця, щоб я тільки їм співав. 2004 року мене запросили долучитися до всеукраїнської виставки "ФранкоДон". Ми приймали донецьких художників, возили всіх по Західній Україні, в Карпати. І коли приїхали в Донецьк - нам зразу по сто долярів видали, і я зрозумів: це політика Москви, під їхньою рукою хтось діє.

- З початком війни ви з друзями почали активно проводити аукціони, щоб подбати про бронежилети для армії і лікування поранених.

Провели пленер, зібрали гроші, знову їдемо на пленер, запросили художників з усієї України - малювати нові роботи.

Працюємо, чуємо: постріли, справжні. Ну все, думаю собі, гаплик… А то наші хлопці перевіряли бронежилети, які на фронт відправляємо… Був з нами художник Сотніков, я кажу йому: "Який ти сотніков, хіба були в царській армії сотні? Ти Сотник, маленький, як кульбабка, і дуже добрий іконописець, але - Сотник.

Тоді всі були дуже стривожені, хотіли багато пити, рятувалися жартами. Був серед нас Костянтин, директор художнього училища з Луганщини, тому, коли він говорив, усі мали мовчати: "Ей, москаль, ти даш українцю слово сказати!" - кричав тоді. Він навіть намалював, мені розповідали потім, картину під назвою "Пісні Богдана Бринського". Я жартував, що треба було коло картини столик поставити і пригощати всіх.

- На Хортиці ти завжди був своїм. Може, тутешні художники відчували: ти козацького роду. А зовсім недавно ти був співорганізатором в Івано-Франківську виставки В'ячеслава Гутирі з Краматорська. Він символічно привіз багато солі з тієї вже визволеної землі і всім нам роздавав. Із ким ти ще контактуєш зі Сходу?

З багатьма. На Сході України чекають, щоб ми були сильнішими, щоб робили більше, щоб не залишали їх.

Там багато таких, котрі не виїхали. Залишилися сильні, міцні: або витримають, або помруть на рідній землі. Гутиря - з таких.

Там много таких, которые не выехали. Остались сильные, крепкие: либо выдержат, либо умрут на родной земле. Гутыря - из таких.

- А як сприймаєш нашу Незалежність? Персонально.

- Я не мав комсомольського квитка з 1972 року. Закінчив інститут, - ніхто не вірив, що не маю. А в мене вкрали квиток, бо я там заховав 25 рублів - фіолетових із Леніним. І комусь треба було.

Я й тоді був незалежним, і коли все це відкрилося, мені наказали стати на облік, то показав їм дулю.

А нині я не дуже незалежний, бо висить наді мною те, що не можу піти на фронт… Поки хлопці там…

І ще мені хочеться і в Москві заспівати українську пісню "Маруся, раз, два, три калина…" Ми співали цю пісню там, коли я служив у Москві. Коли мені майор давав команду "УпалСтоРазОтжался", то потім питав: "Ну, как тєбя в-ть - ти прямо в глаза смотрішь".

Політики сьогодні не чують митців. Під великий бізнес прогинаються. Які були шістдесятники… Те покоління - незламне. Саме вони були незалежні.

Заливаха приїхав після заслання, відмовився малювати лєнінів-сталіних на художньому комбінаті, де митці заробляли добрі гроші. Не мав грошей, житла, деякі товариші по цеху переходили на другий бік вулиці, коли він ішов містом, а він жив собі у вірменському костелі, зустрічався з Параджановим, - оцей чоловік знав, що таке незалежність.

І ще момент. Днями ми з товаришем їхали на авто з пленеру до Львова, та один наш товариш так просив повернути до Вижниці, то ж майже по дорозі (всміхається. - Л.З.), що ми поїхали до Львова через Вижницю. Їхали через рідне село Миколайчука Чорторию. Ніщо про генія там не нагадує. Така наша незалежність. На жаль…

- Ти також втратив посаду в музеї, коли тобі директор сказав: "…пишіть заяву, як хочете поїхати на Майдан".

- Написав - і пішов. І вже йому вибачив…

…Ми виглянули в ніч. Світ зволожився, висвітлився, позолотів і подобрішав. В одному з альбомів знаходимо фірмовий автограф Заливахи - красиві лінії букв і мистецьку хатинку чи, може, філософський портрет митця. Читаємо слова маестро: "Дякую за ауру у майстерні пана Богдана, де відчуваєш самість, перебуваючи в товаристві, де існує Дух, Сутність Буття. Дякую господарю за суттєве, духовне. Будьмо! 9.II.96 р.".