БЛИСК І ЗЛИДНІ «МАЛЕНЬКОГО ВІДНЯ»

Феномен Чернівців ще чекає на свою остаточну розгадку. Спробуйте пояснити, внаслідок яких дивних обставин і примх історії невеличке бідне містечко, що розташувалося водночас у центрі Європи і на узбіччі світових імперій, котрі, змагаючись у військових конфліктах, відбирали його одна в одної; містечко, яке ще наприкінці XVIII століття мало лише дві сотні хатин під очеретяними дахами і єдину непролазну в дощі вулицю, раптом, наче якимись чарами, перетворюється на одне з найкрасивіших і найбагатших європейських міст.

Вирішальним моментом цієї метаморфози стало приєднання Буковини у ранзі герцогства до могутньої Австро-Угорської монархії (до того вона побувала в обіймах Молдовського королівства, Речі Посполитої, Османської імперії і навіть кілька років пожила під зверхністю російського царя, повсякчас залишаючись убогою, усіма забутою околицею). Тінь Азії нарешті відступила перед блиском корони Габсбургів, якою володів на той час імператор Франц ІІ — останній в історії імператор Священної Римської імперії.

Традиції Рима, який надавав величезного значення розбудові міст, зверхньо споглядаючи при тому на сільську провінцію, позначились на подальшому розвитку Буковини. Сільське населення краю практично не відчуло зміну політичного правління. Зате на очах нечуваними темпами зростали й багатіли Чернівці, формуючись за принципом римського поліса — таке собі місто-держава з власними традиціями, побутом, аурою, культурно-етнічний анклав, що разюче відрізнявся від території довкола нього.

За великим рахунком, Чернівці можна вважати останнім витвором античного світу. В підмурівок його архітектурних ансамблів були покладені кам’яні брили Цецинської фортеці, що височіли на однойменній горі поблизу міста і етимологія назви якої, на думку багатьох вчених, вказує на об’єктивну присутність тут Давнього Риму. Взагалі Буковина — останній східний кордон Європи, де зустрічаються матеріальні сліди цієї величної цивілізації. (Що цікаво, в одному із своїх історично-культурних есе Євген Маланюк зауважив, що Україна, мовляв, тому й не може спромогтися на сильну європейську державу з нормальними законами і повагою до них, бо на її землю не встигла ступити нога римлянина). Дух античної культури матеріалізувався в архітектурі Чернівців, саме через неї продовжуючи свою творчу функцію облагородження навколишнього світу.

Якраз у середині XIX століття, уже при Францеві Йосифі, Буковина відокремлюється від Галичини і стає автономною коронною землею, а Чернівці (столиця автономії) — воротами імперії, її візитною карткою перед Східною Європою і Азією. (Зовсім поруч, ледь не на відстані гарматного пострілу проходить австрійсько-російський кордон, напруга на якому дедалі зростає і через якихось піввіку вибухне світовими війнами). Але безумовно, створення архітектурного шедевру десь на узбіччі країни, ще й наелектризованому неминучим конфліктом, було обумовлене не так амбіціями наймолодшого і, певно, найпрогресивнішого монарха Європи, як його розумінням державотворчої аксіоми, породженої античною думкою: сила і велич держави утверджується величчю її культури. Тому прагнення надати Чернівцям, як і іншим містам імперії, кайзерівсько-королівського вигляду не було самоціллю. Архітектура була складовою, а правильніше сказати — матеріальним носієм культурної аури нового європейського міста. Одне невід’ємне від другого — форма обумовлює зміст, який своєю чергою вимагає певної форми. Красиве шляхетне життя можливе лише у красивому шляхетному місті, і навпаки.

Чернівці розбудовувалися разом із Віднем. Їхня спорідненість не викликає сумніву. Але деякі чинники надавали Чернівцям навіть певної переваги над метрополією. Віддаленість від імперської столиці обумовлювала більш демократичний устрій міського життя, послаблювала домінування тут сталих і вже дещо консервативних архітектурних традицій і вимог — обтяжлива помпезність не характерна для Чернівців. Незайманість архітектонічної субстанції перетворювала це місто в такий собі чистий аркуш, ще й відданий у руки найкращим світовим фахівцям, які мали змогу сміливо втілювати тут у життя найкращі свої проекти. У свою чергу, розумна економічна політика королівського двору створила в Чернівцях тепличні умови для стрімкого розвитку бізнесу, і нові чернівецькі багатії, прагнучи перевершити одне одного, вкладали у будівництво великі гроші, тож архітектори могли творити без огляду на будівельний кошторис.

Отож, коли столиці й великі міста Європи вже мали власне архітектурне обличчя (у Львові, приміром, запанував так званий йозефінський стиль, обумовлюючи майбутній напрямок містобудування), Чернівці його тільки набували, всотуючи при тому всі попередні надбання мистецтва архітектури і надаючи разом з тим можливість проявлятися і утверджуватися в своїх найкращих зразках таким новим стилям, як історизм, модерн, югендстиль. Стилістична різноманітність, що ґрунтувалася на високих традиціях архітектурної школи Віденської академії художніх мистецтв і на прогресивних досягненнях Віденського політехнікуму, створила (у рекордно короткі строки, яких історія ще не знала) унікальну перлину світової архітектури, генеалогія якої позначена іменами Губерта Гесснера, Йозефа Главки, Оскара Ласке, Теофіла Гансена, Густава Фріча, знаменитого дуету австрійських архітекторів Фердінанда Фельнера і Германа Гельмера, за проектами яких побудовано більше ніж 50 театрів (їх образно називали мріями із золота та оксамиту) і концертних залів у Центральній і Східній Європі — від Цюріха до Одеси. (Один із факторів, яким обумовлюється культурна спорідненість цього європейського регіону та її збереження аж до сьогодні).

Однак історія була прихильною до Чернівців не тільки тим, що посилала їм мудрих правителів (щоправда, не завжди) і провідних архітекторів. Вона беззастережно берегла це місто, і з воєнних лихоліть ХХ століття воно (що стосується архітектурного надбання) вийшло практично неушкодженим. В Україні сьогодні лише три міста, яким пощастило зберегти автентичність — Львів, Чернівці і Одеса. Але Чернівці все ж вирізняються з-поміж них своєю індивідуальністю. Вони мають чітко окреслений історичний центр, напрочуд гармонійно сформований з кількох архітектурних ансамблів — Театральна площа, Геренгассе, ансамбль Центральної площі, Гаупштрассе, резиденція буковинських митрополитів тощо. На превеликий жаль, хоч і вціліла архітектурна форма Чернівців, не змогла вберегти історія його унікальну культурну ауру, яку знищили численні хвилі здебільшого вимушених міграцій. Корінних чернівчан тут майже не залишилося, а прибульці були виховані в зовсім інших традиціях, у зовсім інших архітектурних просторах.

Місто — це не просто геометричні візерунки з будинків, вулиць і площ. Це живий організм, який розвивається за власними законами і вимагає постійного ретельного догляду. Разом зі старою чернівецькою інтелігенцією, про яку сьогодні ходять легенди (про сучасну — здебільшого анекдоти), Чернівці залишили і його майстри — будівельники, теслі, малярі, бляхарі, скульптори, котрі володіли унікальними секретами свого ремесла і завдяки праці яких (їхні імена здебільшого канули в лету) місто й набуло цього неповторного шарму. До речі, старі досвідчені фахівці з будівельних спеціальностей ще певний час після встановлення в Чернівцях радянської влади жили тут і працювали, що пояснює якість і високу естетичність сучасних будівель у стилі сталінського ампіру, які гармонійно доповнили австрійсько-румунські міські ансамблі.

Архітектура Чернівців поступово, що далі, то швидше, занепадала. Без належного догляду і ремонту виходила з ладу і сьогодні практично не функціонує продумана до найменших дрібниць і пристосована до складних кліматичних і ландшафтних умов міста його зливова система, яка не тільки забирала зайву, небезпечну для будівель вологу, але й попереджувала виникнення зсувів і навіть таких неприємних та небезпечних явищ, як намерзання на дахах крижаних бурульок, рятуючи тим і дахи, і перехожих на вузьких чернівецьких вулицях.

Дбаючи про безпеку і комфорт Чернівців (аж до спеціальних ручок на дверях парадного входу, за які можна було триматися, витираючи взуття), будівельники ХІХ століття, на жаль, орієнтувалися тільки на традиції своєї епохи, не заглядаючи у майбутнє, що для архітектури є неприпустимою помилкою. Хоча уже в ті часи досить виразно вимальовувалися контури технократизації суспільства. Чернівці ж будувалися з розрахунком на те, що тут до скону віку будуть їздити лише фіакри, а мешканці шпаціруватимуть гарно декорованими вулицями і площами, підметеними трояндовими букетами (улюблена щемливо-ностальгічна казка чернівчан). У результаті старі Чернівці виявилися непристосованими до наступних епох із їх шаленим темпом життя і кардинальними змінами в організації соціуму. Питання техногенних впливів на історичний центр (а з ним зіткнулися усі старовинні міста світу) перетворилося для Чернівців у нечувано гостру проблему. Найперше — це доведене до абсурду і нічим наразі не кероване транспортне навантаження на міське середовище. Років 10 тому, коли швидко почала збільшуватися у місті кількість авто, уже було зрозуміло, що місто скоро захлинеться в автомобільному потоці, левова частка якого є транзитним, — з восьми основних міських магістралей шість мають міжнародне та державне значення. Нарешті будівництво об’їзної дороги розпочалося, коли закінчиться — невідомо. А поки страшна загазованість повітря спричинює ерозію зовнішнього оздоблення будинків, руйнування кам’яних і керамічних деталей (про таку дрібницю, як забруднення фарб, говорити зайве), а постійні вібрації дорожнього полотна — руйнацію фундаментів і стін, які і без того потерпають від перезволоження. Геологи з острахом відзначають значний підйом ґрунтових вод. І без того складна геологічна ситуація у місті погіршується масовою ліквідацією так званих природних екранів (клумб, газонів, внутрішніх двориків) для випаровування води. Вона йде у підвали, призводить до усадки фундаментів, розривів моноліту мурування, від чого у свою чергу руйнуються несучі конструкції. Надмірне зволоження грунтів спричинюється і непридатністю інженерних комунікацій, які вже давно потребують заміни. Через усе це і ще багато інших чинників руйнування історичної забудови Чернівців уже почалося. Однак міська влада вважає, що не все так страшно. «Ми ще не зробили великих помилок», — заспокоює себе і чернівчан мер міста Микола Федорук.

Питання, звичайно, не в тім, хто і як оцінює свою роботу і визначає градацію власних помилок. Головна проблема міста — де взяти ні багато ні мало 1,5 мільярда гривень на реконструкцію історичного центру. Лише центру, хоча допомоги уже потребують і сучасні міські мікрорайони.

Програма реконструкції, ґрунтовна та всебічна, з урахуванням усіх аспектів і цілісним баченням актуальних проблем — від впорядкування транзитних маршрутів до реставрації дверних ручок — уже є. Вона розроблена керівником майстерні інвентаризації історичних міст України Львівського інституту «Укрзахідпроектреставрація», досвідченим архітектором Романом Могитичем. Щоправда, її ще треба допрацювати після нещодавніх громадських слухань, затвердити на сесії міськради і, що найважче, переконати Кабінет міністрів включити у щорічне фінансування з держбюджету. Це фактично означає, що послідовна і комплексна реконструкція Чернівців відсувається на невизначений термін й історичній спадщині міста продовжує загрожувати масова руйнація, яка вже почалася.

Реальним виходом із ситуації могло б стати занесення Чернівців до списку світової спадщини історичних міст і отримання гранту від ЮНЕСКО. Увійти в такий список Чернівці мають усі шанси, а от щодо гранту — усе не так просто. На те потрібен час (Львів «пробивав» статус світової архітектурної спадщини шість років) і — знову ж таки — гроші, які держава мусить вкладати від себе у реконструкцію архітектурних об’єктів і гарантувати їх постійну опіку. Сподіватися на державний бюджет наївно — Буковина і Чернівці зокрема вже мають сумний досвід недофінансування кількох життєво необхідних програм, обіцяних Кабміном. На місцевий — тим більше. Мабуть, чого найбільше бракує сьогодні Чернівцям — так це розуміння його керівниками тієї давньої античної мудрості, з якої починалося півтора століття тому народження міста.