Білявка і пастух. Колгоспний «посаг» улюблениці Сталіна

Сім десятків років тому під Каневом знімали картину, яка згодом визначить цікавий напрям у радянській фільмотворчості — «колгоспний мюзикл». 37-й,
38-й... Кульмінація сталінської кровожерливості й задерикуваті пісні на полях України: «А ну-ка, девушки, а ну, красавицы, пускай поет о нас страна!». Тисячі зниклих «безвісти» і бадьорий звіт партії від... «Багатої нареченої» — найпопулярнішого фільму Івана Пир’єва, із якого і почалася феєрична-трагічна кар’єра його музи — акторки Марини Ладиніної. Кіноідола сталінської епохи. Днями виповнюється 100 років від дня її народження. Тому відкладіть такі-сякі свої справи, відволічіться від поточної політтріскотні, налийте чаю, увімкніть абажур — і давайте разом згадаємо цю неабияку жінку, прославлену блондинку радянського кіно, котру любили багато людей із самісінького дитинства.

1998-й, московська лікарня №59, звичайна палата, ніяких «світил медицини». Їй — 90. Ніхто уявити не може, що в цій клініці «для народу», ось так під завісу ХХ століття перебуває акторка, обличчя якої п’ятдесят років тому прикрашало кожен телеграфний стовп. Її знали всі. Пісні Дунаєвського з її картин лунали з усіх репродукторів. Аж по тій же лікарні пролітає чутка, мовляв, «тут та сама Ладиніна, котра з «Кубанських козаків» і «Багатої нареченої», та сама білявка, ну пам’ятаєте?..», то біля її палати вишиковується черга — хворі, здорові, медперсонал. Люди не вірять, що вона ще... жива. І що під схлипи вмираючого трагічного століття ще залишився цей прославлений у минулому «свідок», яка поховала себе одного разу заживо...

Вже через п’ять років — 2003-го (в березні) — вона в більш привілейованій — Боткінській — лікарні. Про неї начебто згадали. Вручили премію «Ніка». Показали по ТБ — маленька і висохла бабуся. «Боже, невже вона?» Її підтримували Наїна Єльцина і телеведучий Микола Сванідзе. У Боткінській Ладиніна з останніх сил чіплялася за життя, наче не вірила власному паспорту. Хапалася за халати лікарів і нянечок: «Зробіть щось, щоб я могла жити... Я готова боротися... Я дуже хочу жити...»

А йшов їй уже 95-й. Останній рік цієї найскладнішої долі.

***

У важкі сталінські роки, можливо, саме ці «прикрашальницькі» картини багатьом допомагали і якось жити, і хоч на щось сподіватися. Без ілюзій жити важко завжди — у тому числі й сьогодні. Нехитрі сюжети, приправлені перцем акторської гри, породжували кіно народне. Образам Ладиніної в цих стрічках — Мар’яні Лукаш («Багата наречена»), Галині Пересвєтовій («Кубанські козаки») або Глаші («Свинарка і пастух») властива чарівність. Її білозуба усмішка завжди щира, підкуповуюча. А платиновий колір її волосся — немов би відповідь «порочному» Голлівуду, який у 30-ті частіше спеціалізувався на брюнетках (Джоан Кроуфорд, Пола Негрі, Бетт Девіс тощо). А тут-от, у «нас», мовляв, у радянському раю — справжній тріумф платинової краси!

От жартую, а хто ж його зна, що там прокручувалося в мозку кремлівського горянина. Може, й справді вирішив «протипоставити» Заходу радянський винахід — «кінозброю» у вигляді блискучих і найулюбленіших білявок радянського кіно.

Білявка Орлова — голлівудський шаблон, сканований Александровим (а-ля Дитріх).

Білявка Ладиніна — земна, колгоспна, рідна, своя, таких у Колорадо «не виростиш».

Білявка Сєрова — «дівчина з характером», дуже почуттєва дама, яка спокушала письменників і воєвод.

…Орлова померла 1975-го — від раку. Сєрова того ж року — від пияцтва і власної дурості.

Ладиніна пережила своїх конкуренток із «платинового трикутника» — майже на три десятки років.

***

Родом вона із сибірського сільця Назарово (Єнісейська губернія) — це страшна глушина. Батьки напівписьменні. До «високого» ані стосунку, ані тяжіння не мали. В сім’ї четверо дітей. І Маруся була для них вихователькою, «гувернанткою».

Яким чином небо погладило її по голові? Хто ж його знає? Але от у дрімучій тмутаракані вона захоплюється «недосяжним» — книжками, сценою. За сім верст чимчикує узимку в сусіднє село до школи. А влітку доїть корів у «куркулів».

Закінчивши школу, сама в п’ятнадцять із невеличким стає сільською вчителькою. Але незабаром приїжджає в Смоленську губернію (на батьківщину батька), щоб бути ближчою до театру.

Один із акторів, який працював із Мейєрхольдом, розгледів у цій сільській вчительці неабиякий талант, надряпавши їй адресу театрального вузу в Москві.

Та що адреса? Він подарував їй книжку Станіславського «Моє життя в мистецтві». Після цього не було сумнівів: або театр, або нічого!

У ДІТІС її приймали суворі судді — Тарханов, Москвін, Леонідов, Бірман. Здібну студентку згодом запросили на стажування до МХАТу. І навіть Немирович-Данченко згодом відзначить її невеличку роль у спектаклі за п’єсою Горького «Єгор Буличов та інші» (вона грала монашку Таїсію). Лірико-драматичний дар молодої акторки, її шаленство в професії приваблювали батьків-засновників МХАТу. Попереду в неї мала б бути успішна кар’єра на першій сцені СРСР. Але усе перевернув випадок. Щасливий чи фатальний — уже як подивитися.

***

У квітні 1936-го вона знайомиться з молодим режисером Іваном Пир’євим. Виходили якось із подругою (дружиною актора Івана Коваля-Самборського) із Будинку кіно, а назустріч він: високий, видний, котрий «подає надії». Поспілкувалися, потім — по домах. Двері автобуса зачинилися буквально перед його носом. І він подумав: «Все, більше не побачу цю білявку!» Раптом автобус зупиняється. Він стрибає на сходинку з криком: «Це доля!»

Щоправда, на той час його «доля» була пов’язана з популярною у 20-ті роки акторкою Адою Войцик. У них був син. І кілька спільних картин.

Того ж 1936-го Пир’єв — майбутній «Пігмаліон» Ладиніної, — хоч як дивно, ходить у «неугодних». Це вдвічі дивно. Оскільки кар’єрист був ревний і в ідеали ЦК вірив несамовито. Із Сибіру, виходець із самісіньких низів, він свято вірив у те, що революція піднесе його до небес. Ненавидів «формалізм», був критичний до дослідів Ейзенштейна. Його заповітна мрія в 30-ті — екранізація гоголівських «Мертвих душ» (сценарій Булгакова, музика Шостаковича). Але мрія наштовхнулася на... партію. На знамениту статтю в «Правді» — «Сумбур замість музики». Пир’єв нутром відчув щось недобре. І вже 1936-го виходить його талановита, але препадлюча картина «Партійний квиток» (з Адою Войцик) — про «ворогів народу» й суспільну цінність партдокументів.

Фактично Пир’єв художньо «аранжував» цим фільмом початок масових репресій, закликав глядача «пильнувати» та стукати...

Цю стрічку абсолютно всі парторганізації сприймають з очманілим захватом. «Партійний квиток» шляхом спеціальних постанов рекомендують в обов’язковому порядку для перегляду кожному комуністові. Не подивиться — по шапці!

І раптом Пир’єва незбагненно усувають від роботи на «Мосфільмі». Що сталося? Підступи «ворогів», певно, не оминули і його?

Сам режисер у мемуарах натякав на заздрісників. А позаяк він був людиною гордою, то відмовився писати покаяного листа в ЦК — вирішив просто чекати.

Цей час важкого очікування і збігся з його бурхливим романом.

Він карався, наче вибирав, маневруючи між Войцик і Ладиніною, дружиною і коханкою.

Через усі ці метання розпався і перший шлюб Марини Олексіївни з хорошим актором Іваном Любезновим. Згодом свого сина (від Пир’єва) вона навіть народила «потайки». І з пологового будинку її забирав перший чоловік.

Для неї ці роки були найважчими. У МХАТі роботи не було. Сталінська «газонокосарка» вже орудувала і по інших театрах. Ладиніна, щоб вижити, не цуралась жодної роботи: прала, прибирала, ставила з домогосподарками домашні спектаклі для великих партійних чинів. І опору шукала лише... в ньому.

1937-го, нарешті, він зателефонував їй із Києва: «Ура! Приїжджай до мене, гратимеш головну роль у моєму новому фільмі!»

***

Історія створення «Багатої нареченої» почнеться із зустрічі Пир’єва з директором Київської кіностудії Павлом Нечесом. Ця людина мала такий же стосунок до кіно, як куховарка до управління державою. Служив матросом, воював у Будьонного, бив Врангеля. У якийсь момент дізнавшись, що постановник актуального «Партійного квитка» нудьгує без роботи, він запропонував Пир’єву переїздити в Україну: «Ти, Пир’єв, зробив для нашої партії таку картину, що ніхто не має права тебе кривдити! Їдемо до Києва! Всі неприємності від керівництва беру на себе!»

Пир’єву не було з чого вибирати. І він подався в наші краї.

Там познайомився з Євгеном Помєщиковим, який щойно закінчив сценарний факультет ВДІКу, і молодим поетом Аркадієм Добровольським. На студії йому запропонували дипломний сценарій Помєщикова «Багата наречена» (поки в сирому вигляді). І незабаром було прийнято рішення: дружньо співаймо оду українському радянському селу!

У своїх мемуарах Пир’єв згодом напише: «У сценарії були і народний гумор, і поетичність, і своєрідна сільська романтика...»

Сам режисер ніколи раніше не був в українських селах, а потрапивши туди, здивувався. В його мемуарах, які багато в чому викривають цю суперечливу особистість, є й такий запис часів «Багатої нареченої»: «Я був вражений красою України, ласкавою поетичністю її біленьких хат, критих соломою, тихих ставків із густими вербами, схиленими до самої води, величезними як сонце соняшниками, мальвами, які ростуть біля перелазів... Але найбільше мені сподобалися люди. На Чернігівщині та Полтавщині, та й у більш південних областях, далеко від міст і залізниць, ми зустріли таких нехитрих привітних людей, що іноді хотілося кинути все до дідька і залишитися жити серед них до кінця свого життя!»

До Києва незабаром було викликано і Ладиніну. Вже при зустрічі він переказував їй кумедну сцену, коли місцеві партократи, рознюхавши про те, що збираються знімати «комедію про колгосп», дещо заметушилися: «А шо у вас там? Трактори будуть пригати чи шо?» — «Трактори не будуть стрибати! Буде весела картина!»

Фільм і справді виходив веселим. Колгоспниця Маринка Лукаш (Ладиніна) била рекорди по трудоднях, закохувалася в передовика Олексія, а за нею упадав із різними підступами «чорнильна душа» рахівник Ковінько. Герої жартували, гралися: «Не підходжу я йому! Показники мої не підходять!» Натхненно співали: «Ой вы, кони, вы кони стальные...» Або: «Ведь недаром столько песен о любви поется...» Сцени «битв за врожай» зняті експресивно. Очевидно, що Пир’єв був захоплений і цією роботою, і цією акторкою.

Натурні зйомки проходили неподалік Канева — берег Дніпра, чарівна українська природа. Це хвилювало їх, відволікало від важких думок того часу.

Картина Пир’єва—Ладиніної, яка оспівувала «ратну працю», була не закінчена, аж раптом у газетах «Комуніст» і «Пролетарська правда» дві публікації — «Шкодливий фільм» і «Шкідливий фільм». Бюрократи, обережно, «як би чого не сталося», стали закидати ще незавершеному рожевому мюзиклу те, що він спотворює дійсність і оступачує українських колгоспників. А вони ж усі були розумні! Зйомки призупинили. «Наречена» могла залишитися без «посагу». Навіть Держбанк відмовив Пир’єву у фінансуванні, а директор нафтобази заборонив видавати бензин.

Та все ж якимись неймовірними особистими зусиллями і фанатизмом самого Пир’єва цю картину було завершено і відправлено до Москви. А там — відразу на полицю! І жодних розмов.

Все це здається абсурдом, але так було. По суті пропагандистський фільм, який оспівував те, про що докладно повідомляли на з’їздах, через усепоглинаючий страх був відсунутий — від гріха чимдалі. Може, «там» не зрозуміють такого «колгоспного гумору»?

Після кількох місяців параноїдальних переживань зневіреному Пир’єву і Ладиніній нарешті зателефонували: «Ваша картина в Кремлі сподобалася. Її прийняли добре. Без поправок».

Це значило от що... Особисто Сталін дивився кіно, при цьому цікавився: «А кто эта маладая актрыса? Она замужем? Тогда пусть и будет багатой нэвэстой…»

І нагородив — чим міг.

Акторка згодом стала лауреатом п’яти Сталінських премій. Пир’єв — шести. А злий на язик композитор Богословський із цього приводу вигадав дотепну загадку: «Одне ліжко, а в ньому відразу одинадцять лауреатів Сталінської премії! Вгадайте, хто...»

Сама ж Ладиніна казала: «Та що нагороди? Коли їхала на прийоми, то маскувала їх під гарною косинкою. А коли спізнювалася на ці прийоми, то таксист просив: «А ви зніміть хустинку, щоб було видно ордени, тоді ми швидше проскочимо!»

Особисто зі Сталіним Ладиніна тісно не спілкувалася. Хоча й зажила слави «улюблениці». Нарівні з Орловою (Сєрову і Целіковську вождь чомусь не переварював) Ладиніну з чоловіком постійно запрошували до Кремля. Одного разу — перед війною — приїхала на якусь сталінську високопоставлену сходку. Там були всі перші особи тих часів. Александров із Орловою, Гера­симов із Макаровою, Пир’єв із Ладиніною... Чоловік у сірому підійшов до них, звернувшись лише до Орлової та Ладиніної: «З вами хоче поговорити Йосип Віссаріонович...» І в бік чоловіків: «А вас ніхто не запрошував!»

***

Коли помер Сталін, по суті, помер і її ілюзорний кінематограф. Її останній фільм — «Випробування вірності» — Пир’єв знімав
1953-го, у рік смерті вождя. За якоюсь диявольською закономірністю пік сталінського безумства (1937-го) став стартом її зоряної кар’єри, а час його фізичної смерті — її прощанням із кіно. Немов всесоюзну «свинарку» і грузинського «пастуха» з’єднував якийсь містичний зв’язок.

А либонь між цими датами — усього 16 років її повноцінної роботи в кіно.

Тільки Ладиніна не ридала в день його похорон, як мільйони людей. Вона лише сиділа на жалобній церемонії, прикривши рукою очі, спостерігаючи за скорботою інших. І своїй подрузі, акторці Еммі Цесарській, яка ридма голосила, Марина Олексіївна напівпошепки сказала: «Еммо, що ж ти плачеш? Він у тебе чоловіка забрав, а ти хотіла, щоб він у тебе ще й сина розстріляв?» І Цесарська віджахнулася.

Віталій Вульф, який чверть століття товаришував із Ладиніною, каже, що Ладиніна завжди була гостра на язик стосовно того часу, в якому жила, й стосовно тих людей, котрі цей час визначали. Пир’єв часто її обсмикував: «Помовчи, інакше кепсько скінчиш!» А коло людей, яких вона любила, у ті роки ставало дедалі вужчим...

Чоловік її найближчої подруги Любочки Стенич — відомий перекладач Джойса — загинув 1937-го у в’язниці.

Не стало її близького приятеля актора Коваль-Самборського — теж в’язниця і теж 1937-й.

Один із творців «Багатої нареченої» — чарівний український хлопець Аркадій Добровольський — теж потрапив під сокиру... А вона подружилася з ним, дуже цінувала цього хлопця і не хотіла покидати в біді. Й потайки від Пир’єва надсилала йому в табір посилочки — речі, продукти. Завдяки їй він і вижив. І через чверть століття після своїх таборів (і вже після її розриву з Пир’євим) Аркадій Добровольський добрався до будинку Ладиніної на Котельницькій набережній в Москві, став біля порогу, потім опустився перед нею на коліна: «Я заприсягся, що перша людина, до якої прийду на свободі, будете саме ви, Марино Олексіївно... Ваше ім’я світило мені всі ці роки».

Ледь стримуючи ридання, вона тоді стояла заціпеніла в отворі дверей.

***

Після української «Нарече­ної» Пир’єв—Ладиніна розжилися серйозним «посагом». Усі їхні фільми були на очах. У Сталіна в пошані. Хто забув, тому коротенько нагадаю. 1939-го — «Трактористи»: ударний фільм про механізаторів із тривожними передчуттями війни; пісня про танкістів стала народною.

Напередодні війни 1941-го Пир’єв знімає «Свинарку і пастуха»: натура на Кавказі — і відразу повідомлення «Від Радянського інформбюро…»: Сталін наказує продовжувати зйомки чергової колгоспної радості. Пісню «И в какой стороне я не буду, по какой не пройду я траве…» співають в окопах і на заводах.

Та найдивовижніший фільм цього тандема — «О шостій годині вечора після війни». Текст у віршах, гарна музика. І ледь чи не провидницьке передчуття перемоги. Навіть місце народних гулянь угадали у фіналі.

Після війни — «Сказання про землю Сибірську», котре знімали в Чехословаччині (фільм закупили 90 країн).

І 49-го пара взяла в оборот слабкий сценарій Миколи Погодіна «Веселий ярмарок» — і знову зробила народний фантастичний фільм «Кубанські козаки» про достаток кінця 40-х.

За цей фільм Пир’єву «по повній» дісталося вже за «перебудовної» преси. З одного боку, і було за що, з іншого — комедія все ж таки.

Щоправда, він усе це вже не міг читати зі зрозумілих причин... Помер 1968-го на зйомках «Карамазових». Зате всі публікації в «МК» або «Московских новостях» болісно вивчала Марина Олексіївна — у своїй двокімнатній, на Котельницькій.

Давно не було на світі людини, яка колись обрубала трос її долі — і цей човен пішов у вільне плавання. В нікуди.

Тільки у неї завжди були свої рахунки з Пир’євим. Віталій Вульф, наприклад, упевнений, що вона до останнього подиху кохала його. Попри грубість, підлість, зради, неймовірну жорстокість, яка в результаті обернулася його забороною (після фільму «Випробування вірності») не знімати Ладиніну більш ніде й нікому!

Бос «Мосфільму» був найвпливовішою людиною — його боялися, із ним не хотіли мати справ. А вона, спалахнувши, після чергової його особистої історії (з акторкою Людмилою Марченко) написала скаргу в ЦК партії... Але тоді вже не було її головного могутнього захисника. Нікому було читати ці листи розпачу.

З цього часу, як на мене, починається головний «фільм» Ладиніної — може, найкращий у її долі. Умовна назва — «Запрошена на страту».

Після п’ятнадцяти років колосальної слави настає майже піввікове мовчання. На «страту» її запрошують самота, тяжкі спогади, безрадісність усього подальшого життя...

Що значить бути «всім», а потім зникнути, розчинитися, впасти на дно і розтанути разом із власною тінню?

Це драма незбагненна. Нічого спільного з тими «жовтуватими» інтригами, які деякі жваві акторки перетворюють на вселенські трагедії.

А Ладиніна, людина важкого характеру і колючої вдачі, сама себе і запросила до страти. І до 2003 року була віддана «пласі» на Котельницькій. У неї були мужність жити і воля мовчати. Це дано не кожному.

Її однолітки — Лідія Смирнова, наприклад, — складали мемуари про свої романи та захоплення. Ладиніна мовчала — завжди.

Інші навіть у глибокій старості знімалися. Вона відмовляла всім режисерам.

Були рідкісні концерти «Співає товариш кіно», де вона з Крючковим ще дивувала куплетами із «Трактористів» (а багато хто не вірив, думали, «двійник»).

Були й рідкісні подорожі в будинки відпочинку, де її вже мало хто впізнавав, та вона й не афішувала колишнє дзвінке ім’я.

Син від Пир’єва — Андрій — знімав кіно про міліціонерів («Версія полковника Зоріна» тощо), але в жодну картину матір не покликав. Онук, названий Іваном на честь діда, судячи з деяких публікацій, тільки вимагав у Ладиніної пенсію — у роки дефолту особливо.

Її звали на підробітки в кіно і Микола Губенко, і Євген Матвєєв. Відповідала: «Вже відіграла своє».

У найважчі часи продавала концертні сукні та прикраси «пир’євського періоду» — якось виживала.

Однак по-справжньому жила, судячи з усього, лише на «пласі». Без свідків. Близькі їй люди згадують, що вона чудово усвідомлювала: час «її кіно» минув того самого 1953-го. Вороття немає. З’явилися нові обличчя і нові типажі (Самойлова в «Журавлях», Лаврова в «Дев’яти днях одного року»). А над Ладиніною тяжів сталінський «колгоспний посаг» — її слава і її прокляття. Задерикувата колгоспниця з піснею «Каким ты был, таким ты и остался...» — от ким вона була для того покоління, яке вже освоювало і нові бюджети, і нові програми КПРС.

У неї ж залишалася тільки мужність жити. І цей її вічний порив подолання себе — щирий предмет мого давнього захоплення цією гарною (зовсім не геніальною) акторкою трагічної епохи. Бажання жити виливалося у неї в геть несподіване повернення в... Срібний вік.

Мало хто знав про те, що її зовні порожні дні всі ці півстоліття наповнені й виправдані лише одним — поезією. Вона знала напам’ять і сама ж для себе — більше й ні для кого — в пустій сталінській висотці читала Ходасевича, Цветаєву, Нарбута... Ахматову: «Я научилась просто, мудро жить, Смотреть на небо и молиться Богу, И долго перед вечером бродить, Чтоб утомить ненужную тревогу…»

Не було оплесків і квітів. Не було криків «Мотор!» Зали­шалося тільки її невгамовне бажання після всіх тріумфів і трагедій утриматися за крайку білого світла — в порожнечі, у забутті: «Зробіть щось, щоб я могла жити... Я дуже хочу жити...». Йшов третій рік нового століття, їй було 95.