Білозір, Симоненко та інші імпровізації

Протягом останніх кількох місяців авторові цих рядків довелося побувати на п’яти джазових фестивалях: донецькому ДоДжі, київських «Єдності» і пам’яті джазового історика Володимира Симоненка, у Литві на XVI Kaunas-Jazz’і та в підмосковному маєтку Архангельське. Різні форуми, різні концептуальні акценти — і завжди помітний привід для розмірковувань «на тему» про сучасні джазові траєкторії.

Розпочну з того, що всі вони заявляються як міжнародні. Крім украй малобюджетного пам’яті Симоненка, який проходить у рамках «Київських літніх музичних вечорів» (їх традиційно проводять управління культури, Фонд Горовиця й училище Глієра впродовж дев’яти років на естраді Маріїнського парку). Але цей проект — філантроп і просвітитель, — його влаштовують міцні профі, а концерти завжди безплатні. Хоча й він, якби в нього були гроші, з радістю запалив би дві-три заїжджі зірки й оголосив вечори пам’яті Симоненка міжнародними. З огляду на разючі відмінності в бюджетах фестивалів, їхні «міжнародні» претензії бувають обґрунтовані лише формально. Порівняймо: відкритий бюджет Каунаса становить 200 тис. євро плюс стільки ж бартер (реклама, TБ). Тут буття визначає свідомість (даруйте за банальність). Попри цей, за нашими мірками, шикарний фінансовий розклад, артдиректор Йонас Йучас не приховує свого невдоволення, оскільки тепер його фестиваль втратив одного з головних спонсорів — пиво. Усе, як відомо, пізнається в порівнянні — київські бідніші на два-три порядки. В Україні за відсутності грошей також щось витанцьовується, хоча й не за канонами політекономії: наші джазові організатори зусиллями власної свідомості борються за буття своїх дітищ. Усупереч фінансам, які, вибачте за вульгарність, співають романси. В результаті — відсутність на українських джазових фестивалях по-справжньому видатних майстрів. Наші фестивалі бідні, як церковні миші, оскільки організовані держконторами. Традиція брати за максимумом, вклавши за мінімумом, — наша натура, що сформувалася аж ніяк не у сфері муз і зміни якій, на жаль, поки що не загрожують. Це я про скасування з вини організаторів заявленого на 8 липня концерту на київському Олімпійському стадіоні «рожевого поросяти» Роджера Уотерса. Чи про відсутність довгоочікуваного закону про меценатство. Прикладів безліч.

Не дуже далекі від київських розцінок Джаз-Карнавал в Одесі, дніпропетровський «Джаз на Дніпрі», вінницький, черкаський фести, загалом — усі! Правда, ДоДж і Коктебель трохи спритніші, оскільки мають спонсорів, але нині й Донецьк не вразив рівнем запрошених іноземних зірок: американець Хайрам Баллок, німецький «ТокТокТок» виглядали «малоджазово», поступившись якістю українським артистам. Побачимо, що у вересні скаже Коктебель. Однак «не хлібом єдиним...», тому фестиваль ДоДж-2006 був сильний не іноземцями, а нашими. У вугільній столиці чудово проявила себе київська група «Night Groоve». Її лідер — піаністка й композитор Наталя Лебедєва, музикант непересічних здібностей і майстерності. Інші учасники «невеликого, всього з шести чоловік, секстету» (жарт ведучого Олексія Когана) дуже зіграні як ансамбль і яскраві як імпровізатори-солісти. Це гітарист Олександр Павлов, басист Ігор Закус (вийшов його ще тепленький сольний альбом), чудовий надзатребуваний багатьма київськими колективами барабанщик Олексій Фантаєв, саксофоніст Артем Менделенко (прекрасний звук, розумно і яскраво грає, дуже технічний) та вокалістка Юлія Рома — тонка штучка в прямому й переносному значеннях. Саме її новий англомовний альбом «Heartbeats» показали кияни в Донецьку. І хоча музика прозвучала аж ніяк не простенька, публіка її чудово зрозуміла й оцінила. Крім того, у Донецьку, як захоплено висловився студент, котрий сидів поруч, «усіх порвав» ManSound: київські вокальні майстри були в особливому ударі. Зал ревів. (Шанувальники добре прийняли і травневий міні-фестиваль, влаштований групою в Жовтневому палаці перед повним залом). Концерт був великий, програма ретельно продумана, і хочеться про нього сказати докладніше. Для посилення драматургії були запрошені три, як з’ясувалося, чужорідних тіла. Оксана Білозір, із якою ManSound записав рік тому спільний бойківсько-лемківський альбом, досить пристойно проспівала народну пісню. Але потім, за давньою звичкою, виголосила трохи недоречний патріотичний спіч. Оперна співачка Валентина Степова співала відверто фальшиво, і її дуже чистенько й без напруги переспівав партнер — баритон секстету Володимир Сухін. На мою думку, найкращим пасажем примадонни була розкішна концертна сукня. Третім відбив чечітку жвавий степіст Володимир Шпудейко. Але енергетики, куражу концерту бракувало. Рівень, як завжди, ManSound тримав достойний, окремі сплески були, проте катарсису, дива не сталося. Чи то хлопці не змогли енергетично пробити великий за розмірами зал, чи то перепрацювалися, чи то втомилися від поїздок. Емоційно найкращими номерами стали обробка «Щедрика» та сміливий завершальний чудово джазований наш гімн.

Утім, повернімося на ДоДж — один із великих і стабільних українських проектів. Його добра традиція – щорічний конкурс молодих виконавців. До журі змагання входять вітчизняні й російські майстри, серед яких – легендарний донецький трубач Валерій Колесников та москвич-піаніст Анатолій Кролл. Основні призи, як правило, виїздять із Донецька в кишенях росіян: голова журі професор-москвич Ігор Бриль привозить своїх чудово підготовлених студентів-гнєсинців, що в основному сильніші за наших претендентів. Радію за них, люблю, але жахливо ревную й жалкую завжди: хоча наші конкурсанти не менш талановиті, вони нерідко гірше навчені. А хлопці, вирощені у двох найкращих російських джазових осередках — Московській академії ім. Гнєсіних і Ростові, — завжди блискучі. Наприклад, добре відомий у нас учень Бриля Володимир Нестеренко, який грав у всіх концертах циклу «Міжнародний джазовий абонемент». Утім, рівень нашої молоді також повільно, але неухильно зростає. І хоча ми наразі перебуваємо на етапі російської джазової педагогіки приблизно 15—20-річної давності, розрив скорочується дедалі інтенсивніше. Талановитий джазовий педагог-піаніст із Харківської консерваторії Сергій Давидов, який особисто чудово виступив на фестивалі пам’яті Симоненка, оголосив, чому нарешті крига скресла. По-перше, відкрився ширший інформаційний простір, з’явилися контакти, доступ до прослуховування найсвіжіших зразків західного джазу — і живого, і в записах, і в Інтернеті (джазове виконавство на початку навчання базується на імітації, втім, як і в будь-якому іншому виді мистецтва — літературі, образотворчому). По-друге, важливість і пріоритет загальної академічної підготовки для учнів джазових відділень віком від 7 до 18 років — нагальна потреба, основа скорочення відставання. Він, піаніст із консерваторською освітою, це розуміє, вважає, що на початковому етапі взагалі не обов’язково навчати дітей джазу. Їм треба дати міцну загальну підготовку. Чим швидше значення її зрозуміють усі викладачі, а джазу навчатимуть академічно підковані фахівці, тим краще. Засмучує, що наші педагоги не рвуться до масового підвищення кваліфікації в Росію чи Польщу, де освіта поставлена дуже круто, а воліють варитися у власному соку. А поки що заняття в наших початкових джазових навчальних закладах малоефективні. Ніде правди діти, і добрих викладачів, особливо в столиці, можна перелічити на пальцях однієї руки — ті, котрі самі грають, часто залишають викладання через дуже низьку оплату. Втім, річ не лише в матеріальній, а й у моральній стороні: у провінції стараються, працюють, як кажуть росіяни, «тщательнее» (з наголосом на передостаннє «е»)... І все-таки, хоча чистий джаз мало кого може прогодувати не тільки в нас, а й за морями, відзначу підвищення престижу професії. Річ у тому, що коли природа вимагає, музикант нікуди від неї не подінеться і, незалежно від заробітків, гратиме чи співатиме свій джаз, поки не постаріє...

На сцену вечорів пам’яті Симоненка вийшов лише один іноземний артист: аташе з питань культури німецького посольства Жан-П’єр Фрелі, як з’ясувалося, чудовий гітарист, людина з музичним смаком. Брали участь в основному діти й молодь. Щорічно спостерігаючи ці своєрідні джазові звіти киян, повторю: виконавський рівень повільно, але неухильно зростає. У перший день хороші були молодіжні бенди Віктора Басюка, Володимира Пашинського, Миколи Гудими, Олександра Шаповала. Одні були зіграніші, яскравіші, чистіші, винахідливіші, інші — простіші, непричесаніші, але «криміналу», як бувало колись, не спостерігалося. Другий вечір видався цікавіший, було багато перспективної молоді. Потішили окремі виконавці: досвідчені піаністи Петро Пашков і Сергій Давидов, початківець Олексій Боголюбов, секстет трубачів-глієрівців, саксофоністи — перспективний Богдан Гуменюк (відзначений на останньому конкурсі в Донецьку) і маститий Олександр Рукомойников. Чомусь було мало вокалу, представленого недосвідченими ученицями ДМШ та училища. Хоча серед публіки промайнули відомі співачки Ольга Войченко, Юлія Рома, Сусанна Джамаладінова. Надвідкриттів фестиваль не приніс. Усіх його дорослих персонажів кияни чули багато разів. Програма складалася за максимумом, що, на жаль, не вразило. Утім, публіка, яка відвідує безплатні концерти на пленері, з’їдає все, що подають...

Так само скромний був склад учасників «Єдності-2006»: в основному іноземні гості ресторанного розливу: дуже заманливо запрошувати закордонних виконавців, на ненаші імена яких легше привабити публіку. З українців у залі Оперети, де традиційно проходив фестиваль, також ніхто не досягнув особливого успіху. Хіба що дуже свіже й креативне львівське тріо саксофоніста Юрія Яремчука.

Інша річ — Kaunas-Jazz, де все поставлено масштабно, з розмахом і смаком. У тримільйонній Литві — 6—7 щорічних джазових фестивалів, хоча Йонас Йучас заздро говорив про 45 джазфестів п’ятимільйонної Фінляндії (мовчу про концерти). Але й литовських планів «громадьё» солідне: нині шістнадцятий раз дев’ять майданчиків тижневого джазового «забігу в ширину» приймали 27 колективів. А імена Артуро Сандоваля, Дайани Рівз, Русселя Малоне, Джоя ді Франческо, Рішара Гальяно, Дейва Веккла, Петраса Вішняускаса не лише засвідчують світовий рівень суперучасників, а й передбачають відповідні гонорари. Дуже втішно, що серед таких світил на головній сцені фестивалю цілком достойно прозвучав київський
Er. J. Orchestra, що грає у стилі world music. Він має дуже високий авторитет у «вузьких колах обмежених людей», як іменують себе українські любителі джазу. Литву підкоряли бендлідер Олексій Александров, Маша Хмелєва (флейта), Віктор Крисько (скрипка), Григорій Немировський (труба), Валерій Кошман (гітара), Ігор Лісов (бузука), Володимир Сороченко (бас-гітара), Олексій Фантаєв (ударні), Олександр Береговський (перкусія). У дискографії групи – кілька чарівних, наповнених світлою, доброю музикою альбомів — «Габріеліс», «Єдиноріг». Кращі п’єси, автором яких є лідер команди, — це розгорнуті складні за формою композиції з цікавою ладогармонічною основою, багатотембральні, дають простір для імпровізації. Їх Er. J. Orchestra показав у Каунасі. І мені як землячці було приємно приймати поздоровлення литовських та білоруських колег. І взагалі, фестиваль був по-прибалтійському інтелігентним.

У підмосковному Архангельську проходив третій джазовий фестиваль, який двічі іменувався «Російський стиль. Садиба. Джаз». Тепер у назві залишилися лише два останні слова, оскільки відпав колишній спонсор — сигаретна компанія. Але й нинішнього року на п’яти сценах два дні буквально вирували російські, пострадянські й російсько-західні монстри: Міша Альперін (фортепіано, Норвегія), Аркадій Шилклопер (валторна, Німеччина), Алекс Сипягін (труба, США), Ніно Катамадзе (вокал, Грузія), Сергій Мазаєв із «Морального кодексу» (додам — «будівника капіталізму»), який примкнув, і безліч молодих здібних джазових зірочок. Масштаби російського проекту вражають: щорічно величезний за територією й дуже гарний маєток-музей за дні фестивалю відвідує близько десяти тисяч чоловік. Та й VIP-гості гуляють, як у купецькому клубі, — із розмахом!

Що в результаті? Фінансова безпомічність в українській культурі... породжена низьким культурним рівнем тих, у кого в руках влада і гроші, — «еліти». Але, попри фінансові «ножиці» й культурні відмінності описаних проектів, точки дотику все-таки є. Продюсери прагнуть задовольнити найрізноманітніші джазові смаки, поєднати найрізноманітніші стилі та жанри. Склад виконавців залежить не лише від бюджету, а й від смаків організаторів, котрі його формують. Інколи вони керуються необ’єктивними чи незрозумілими мотивами, не завжди розуміють свою відповідальність і роль у вихованні смаків. Ми, слухачі, залежимо від їхнього професіоналізму...