БІДНИЙ, АЛЕ ГОРДИЙ ПРЕСТИЖ...

Хто «успадкує» власність імператорської сім’ї Романових і майоратний маєток графа М. Воронцова?

Массандрівський палац — «найсекретніший» з південнобережних. Відоміша назва — палац Олександра III. Не є і ніколи не був музеєм. Хоча адміністративно підпорядковується Алупкинському музейному палацевому заповіднику. Його будівництво розпочалося 1881 року за замовленням спадкоємця губернатора князя М. С. Воронцова, але через рік князь помер. 1889 року маєток Воронцова разом із недобудованими приміщеннями купили Романови для Олександра III. Будівництво закінчили через три роки. Та Олександр III не встиг у ньому пожити, він помер у старому Лівадійському палаці. За радянських часів до найпізнішого часу в прекрасній, практично не відомій широкій публіці будівлі, була «держдача», тут зупинялися на відпочинок керівники партії та уряду. Палац славиться не тільки надзвичайною зовнішньою архітектурою, що гармонійно вписується в навколишній ландшафт, а й неповторним своєрідним внутрішнім оздобленням. Вже в період незалежності України в палаці проходили переговори Леоніда Кравчука і Бориса Єльцина з проблем українсько-російських відносин і поділу Чорноморського флоту.

Треба віддати належне сімферопольській газеті «Крымское время»: маючи спритних інформаторів у кримському уряді, вона першою отримала копії та опублікувала листи з Києва з завданням Радміну Криму вивчити питання про передачу Лівадійського та Воронцовського (чи Алупкинського) палаців в управління адміністрації Президента України. Опісля, коли новину підхопили агентства та інші газети, колеги з «Крымского времени» навіть ображалися (утім, цілком справедливо), що інформація пішла гуляти світом без посилання на першоджерело.

Зайве казати, що багато хто в Криму проти такого рішення. По-перше, проти сама газета «Крымское время», яка відбиває думку свого засновника й пише про цю ідею з обуренням. По-друге, глава кримського уряду Валерій Горбатов пояснив журналістам, що доручення передати палаци Державному управлінню справами не було несподіванкою і «пов’язане з недостатнім фінансуванням палаців, які вимагають обгрунтованого ремонту». Виявляється, «із Криму до Києва постійно відправлялися листи з проханням виділити близько 100 мільйонів гривень для запобігання руйнації палаців зсувами». Валерій Горбатов згодний, що перепідпорядкування значно спростить виділення коштів, але сильно «вразить престиж автономії». До того ж глава уряду вважає, що з Києва звертаються до нього не за адресою, адже рішення про передачу палаців повинна прийняти не Рада міністрів, а Верховна Рада автономії, чиє рішення тільки й матиме силу для Фонду майна й може послужити підставою передачі. А за його відомостями, парламент Криму не тільки не планує розглянути це питання, а навіть якщо і звернеться до нього, то прийме негативне рішення.

Схоже, що так і буде, адже спікер парламенту Леонід Грач в ефірі однієї з кримських радіостанцій нещодавно сказав: «Таке поняття, як історичні палаци та управління справами Президента — це несумісно. Несумісно, вкотре підкреслюю». Втім, це схоже на передвиборну риторику. Верховна Рада саме під началом Леоніда Грача нещодавно передала тій самій адміністрації Президента кілька здравниць. В її управлінні (і також із благословення депутатів) нині перебуває чимало об’єктів у Криму: кілька санаторіїв, Кримський природний заповідник із Лебединими островами, Космо-Даміанівським монастирем, джерелом мінеральної води Савлих-Су, форелевим господарством та іншими об’єктами. Легендарне Державне управління справами в структурі АП стає, як і колишнє управління справами ЦК КПРС, як і знамените четверте управління Мінздорову, як і за старих часів управління наділами Російської імперії, надзвичайно багатим власником, якому належать — ну нехай би здравниці та лікеро-горілчані заводи, це зрозуміло, — але навіщо їм природні заповідники та монастирі? Аналогічно виходить, що коли люди і ГУД ведуть мову про передачу, скажімо, Алупкінського палацу, то автоматично це означає і передачу Массандрівського палацу, який адміністративно входить в один заповідник з Алупкинським.

З іншого боку, чому, власне, Крим так завзято не хоче передавати палаци Києву? Адже в жодний період історії — і до революції, і після неї — палаци не належали Криму. Ними безроздільно володіла держава в особі Києва і Москви. Це усе було оголошено власністю автономії явочним порядком після її конституювання 1994 року. Боротьба між собою двох фондів держмайна — кримського і загальнодержавного — закінчилася перемогою останнього, який поглинув автономний фонд і відібрав у нього приставку «держ-», тепер у Криму просто Фонд майна. Проте оголошена їм своєю власність, уже, щоправда, із багатьма вилученими об’єктами, так і залишилася за Кримом. У тому числі й палаци. І газета «Крымское время» статті про палаци, попри все, публікує під рубрикою «Надбання республіки», хоча республіка в це надбання не вклала нічого. Більш того, якби Крим не став «літньою політичною столицею», якби на півострові не проводилися численні міжнародні зустрічі, якби Президент не приймав у Лівадійському палаці безліч гостей із усього світу, то будинок давно та сильно постраждав би від прогресуючого зсуву. Два року тому саме за рахунок уряду України будинок і територія палацу були відремонтовані на кілька десятків мільйонів гривень.

Отже, Крим сам не може впоратися з утриманням таких дорогих і унікальних об’єктів. І раптом така любов до володіння ними. Чому? Чи справа лише в «престижі автономії, який може постраждати»?

Певне, не тільки. Звичайно, палаци потрібні Міністерству культури, вченим, мистецтвознавцям, курортному комплексу. Та палаци потрібні ще й комерційним структурам, які свого не прогають. Приміром, торік кількість курортників зросла на третину, а виторг від їх приїзду — менший, ніж позаторік. Чому? Тому що комерційні структури зуміли сховати його «у тінь». Південнобережні об’єкти в курортний сезон — це дуже вигідний бізнес, який приносить надзвичайні доходи в кишені, насамперед, приватних структур, і ділитися цими доходами вони навряд чи стануть добровільно. Як не стануть і вкладати їх у ремонт та реставрацію, у порятунок палаців від зсувів, а, підраховуючи бариші, вимагатимуть цього від держави...

Проте комерційним структурам стає зрозуміло, що одна справа користуватися майном, яке перебуває в управлінні Криму (тут на місці можна легко «домовитися»), інша справа — в управлінні адміністрації Президента. Адже останнє автоматично означає, що в цих палацах буде посилений режим охорони, проводитимуться режимні заходи, розпоряджатися ними будуть такі серйозні організації, як СБУ і служба Держохорони, із якими домовитися, можливо, не вдасться... Тому супротивники передачі палаців у своїй аргументації доходять до крайніх доказів. Один із них полягає в тому, що на бік Криму чомусь обов’язково стає Москва, і передача палаців Києву «призведе до відомого невдоволення Москви, із якою у Києва останнім часом складаються непогані відносини». Інші й взагалі доходять до абсурду — кажуть про загострення на цьому грунті етнічної (?) обстановки в Криму. У селищах, де розташовані палаци, хтось пустив чутку, що з передачею їх АП, самі селища будуть оголошені закритою режимною зоною. На цій основі питання вкрай політизували, штучно викликали обурення серед місцевих жителів, які, природно, вийшли на мітинг і «вимагали не допустити передачі палаців Державному управлінню справами». Директор Алупкинського палацу Костянтин Касперович через незрозумілу причину вважає, що «стабілізація зсувів, ремонт приміщень та інженерних комунікацій, усі заходи щодо збереження палацу не пов’язані зі зміною форми власності», що «немає зв’язку між фінансуванням будь-яких робіт і відомчою приналежністю», хоча очевидно, що зберігати об’єкт і вкладати в нього кошти може лише сам власник, а не хтось третій. Крим, природно, як показує досвід, цього робити не може...

Реалістичну позицію зайняла тільки директор Лівадійського палацу Людмила Ковальова. Вона сказала кореспонденту «Дзеркала тижня», як і всім іншим журналістам: така увага держави до бід південнобережних палаців дає підставу думати, що будь-яке прийняте рішення буде розумним, і сам колектив музею хоче бути поза політикою. А в основі будь-якого рішення, на її думку, повинно лежати зобов’язання зберегти і розвивати музей, реставрувати його, використовувати в інтересах науки, мистецтва, розвитку курорту.

Заступник директора Кримського центру політичних досліджень і журналістів Володимир Притула, приміром, вважає, що передача палаців в управління Києву сприятливо вплине на їх утримання, ремонт, схоронність і прибутковість. Адже Крим своїми науковими силами не в змозі не лише зберігати, а й вивчати твори мистецтва та музейні експонати, які зберігаються в Лівадійському, Алупкинському, Массандрівському палацах. З іншого боку, нині уже неможливе перетворення палаців на режимні закриті об’єкти, як за Сталіна. У будь-якому випадку музеї в них збережуться, до того ж це стане гарантією того, що їх ресурси не використовуватимуться по-хижацьки та в інтересах приватних кишень...

До речі, про престиж. Чому хтось думає, що престиж Криму не страждатиме, якщо палаци стануть його власністю, але своїм потрісканим від зсувів виглядом демонструватимуть всім курортникам його нездатність їх утримувати, як це було з Лівадійським палацом до його ремонту за рахунок Києва? І чи постраждає цей бідний, але гордий кримський престиж, якщо палаци не будуть його власністю, але стануть зразково утримуватися, адже все одно з Криму вони нікуди не подінуться?

Проте тут виникає питання: якщо палаци передавати, то кому? Звичайно, Лівадійський палац, колишня царська власність, місце Ялтинської конференції Сталіна, Черчілля та Рузвельта, і нині служить Президенту країни для прийомів і конференцій, з ним майже все зрозуміло. Хоча музеєм, можливо, раціональніше було б володіти Міністерству культури. Складніше з Воронцовським палацом, який царською власністю ніколи не був, а тим паче нині є переважно пристановищем багатьох видів мистецтв, культури, історії, та жодним чином не осередком державного управління. Навряд чи для цієї мети знадобиться палац, який «уже страждає, задихаючись». Тут давно й міцно оселилися музи, і навряд чи варто їх переселяти.

Велику справу зроблять, вважають також у Криму, якщо відчинять для повномасштабного відвідування як музей і Массандрівський палац Олександра III. Чесно кажучи, держдач у Криму вистачало для номенклатури всього СРСР, а для України їх вистачить тим паче, і так більшість їх, включаючи фороську «Зорю», переважно простоюють без діла. А музей був би чудовий. Тому перше, що варто зробити, це відкрито, за участю всіх зацікавлених сторін обговорити давно назрілу проблему раціонального використання південнобережних історичних палаців. Можливо, що буде знайдене якесь третє рішення, скажімо, варіанти спільного утримання і використання палаців адміністрацією Президента, Міністерством культури, творчими спілками, громадськими організаціями. А можливо, буде запропонований і раціональний бізнес-проект створення спеціальної державно-комерційної структури, яка знайде засіб їх і утримувати, і використовувати з урахуванням того, що це центри світової культури. З одного боку, Крим уже має такий негативний досвід, коли приватні комерційні структури висмоктують з об’єкта всі його можливості, не вкладаючи в утримання нічого, але саме цей негативний досвід дає змогу знайти протиотруту проти хижацької експлуатації музеїв.

Сьогодні поки що ясно одне — ми стоїмо перед складною проблемою: південнобережні палаци, як центри світової культури, утримуватися так, як раніше, не можуть, та й вихід поки що не знайдений. Їх не можна ні повністю віддати у власність держави й обюрократити, ні повністю закрити, ні повністю відкрити, ні комерціалізувати, ні утримувати за рахунок третіх структур. Проблема вимагає гласного й відкритого обговорення за участю фахівців, із залученням світового досвіду, з пошуком неординарних шляхів її вирішення...