Безлюдна дорога в дюнах

Уже майже крилатими стали слова екс-президента США Клінтона про те, що потужність комп’ютерів сучасного «Форда», яким середньостатистичні американці їздять до супермаркету, є вищою, ніж потужність комп’ютерів космічного корабля Apollo 11, що доставив Ніла Армстронга на Місяць. Воно й правда — спритні електронні жучки примостилися всюди — і впорскування пального регулюють, і за температурою повітря стежать, та й електронні автопілоти в дорогих моделях вельми не прості оселилися. Але щоб одразу, строго й просто, взятися сталевою рукою з мідними жилами за кермо — до цього електронні друзі людини ще не доросли. Нерідко трапляються ситуації, коли про це доводиться шкодувати. Досить почитати хроніку автокатастроф за кілька днів. Не менший інтерес до електронних водіїв відчувають і військові — принаймні в тих країнах, де сотня мікросхем коштує набагато дешевше, ніж людське життя.

Тому до справи взялася легендарна організація — Defense Advanced Research Projects Agency (Агентство передових оборонних дослідницьких проектів). Якщо хтось не пам’ятає, то саме DARPA наприкінці 70-х років зі своєю експериментальною мережею ARPANET заклала основи сучасного Інтернету, не кажучи вже про сотні дрібніших технологічних проривів, здійснених за гроші американських платників податків.

У 2003 році було оголошено, що через рік агентство проводить Grand Challenge (букв. «Великий Виклик») — гонки автомобілів, повністю керованих електронними водіями. Завдання — проїхати дві сотні кілометрів по пустелі Мохаве, грунтівкою, яка інколи майже губиться у «складках місцевості». Застосовувати дозволялося будь-які досягнення інженерної думки — інфрачервоні сенсори, GPS-навігатори, найсучасніші комп’ютери. Єдина умова — відсутність команд з боку людини під час гонки. Приз — один мільйон доларів.

Зголосилося чимало учасників, переважно із університетів США та Європи. Проте змагання 2004 року закінчилися, по суті, провалом. Жоден автомобіль-учасник так і не дістався фінішу. І це ще м’яко сказано — навіть найуспішніші не змогли від’їхати від старту більш ніж на 12 кілометрів. Таблоїди вправлялися в дотепах, а науковці радили спростити умови гонки. Але у DARPA, здається, свято вірили у силу конструкторської думки, й умови наступної гонки зробили іще жорсткішими, перенісши її у Південно-Західну пустелю в Неваді та дещо збільшивши дистанцію.

І вже в 2005 році гонка завершилася цілком успішно — з двох десятків учасників п’ять прибуло до фінішу протягом «розумного проміжку часу». Переможцем вийшов «Стенлі» — автомобіль, підготовлений у Стенфордському університеті. Причому, на відміну від футуристичних механізмів деяких учасників гонки, стенфордська команда змонтувала свого робота-водія на банальному VW Touareg, яких і на київських вулицях у години пік можна побачити не один десяток. Звичайно, проходження 211 кілометрів дистанції за 6 годин і 53 хвилини (себто з середньою швидкістю у 30 км/год) не видається фантастичним досягненням — але слід зважити, що гонка йшла по такій місцевості, де далеко не кожен живий водій упорався б швидше.

Правда, на цьому історія Grand Challenge і завершилася. Представники DARPA оголосили, що досягли сподіваних показників, і збираються використати набуті результати у створенні роботизованих систем управління військовим транспортом.

Але на зміну «пустельним гонкам», мілітаристське призначення яких викликає мало сумнівів, DARPA оголошує на 2007 рік нове змагання — Urban Challenge. Умови, загалом, ті самі, єдина відмінність — тепер за 6 годин робомобілям доведеться подолати не сотню з хвостиком миль кам’янистою пустелею, а всього 60. Щоправда — по місту, із дотриманням усіх правил дорожнього руху. Зрозуміло, що DARPA і тут твердить, що гонки є імітацією військової місії — доставки спорядження через недружні міські квартали, але можливість подвійного використання напрацьованих технологічних прийомів сумнівів не викликає ні в кого.

Та до чого тут штучний інтелект? — може запитати читач. І справді, здавалось би — більше сенсорів, потужніший двигун, швидший комп’ютер — і перемога разом із призом у кишені. Проте не так усе просто. Річ у тім, що «Стенлі», переможець Grand Challenge, була однією з найдешевших машин у гонці, складеною з значно простіших і доступніших деталей, ніж, наприклад, машина з університету Carnegie Mellon, яка зайняла друге місце. Але її «електронний мозок» використовував технологію самонавчання, у ньому були елементи нейронних мереж і механізми адаптації — на відміну від багатьох інших учасників гонки, які використовували алгоритми brutal force (грубої сили), себто просто швидшої реакції на перешкоди, і простого перебору з наперед визначених способів їх подолання. І у змаганні «грубої сили» досконаліших сенсорів та потужніших двигунів інтелект таки взяв гору. Що не може не тішити.

Цікаво, чи настане той благословенний день, коли на іспит до ДАІ можна буде приходити зі своїм комп’ютером, а поведінку джипів і лімузинів на дорозі визначатимуть університетські професори, а не стрижена «братва» разом із «депутатськими» водіями?

А на завершення — про сумне. Ще в 70-х роках минулого століття в Київському інституті кібернетики під керівництвом Миколи Амосова було створено прототип транспортного автономного інтегрального робота (ТАІР) з оптичним далекоміром, компасом, радіомаяками контактними датчиками тощо. Система могла самостійно вибирати шлях у нескладних умовах. А родзинкою системи була практична відсутність у ній комп’ютера у звичному вигляді — керування здійснювала нейроподібна мережа зі специфічними алгоритмами обробки сенсорної інформації. А от про українську команду на Grand Challenge чути, на жаль, не доводилось. Може, на Urban Challenge відзначаться?

Тест Тюрінга

Вперше описаний Аланом Тюрінгом у праці «Обчислювальна техніка та інтелект», цей тест дотепер залишається одним із класичних способів визначення «інтелекту» обчислювальних машин. Проводять його так: тестувальник-суддя спілкується звичайною мовою з двома невидимими для нього співбесідниками, один з яких — людина, інший — обчислювальна машина. Обидва намагаються відповідати в максимально «людський» спосіб. Співбесіда зазвичай відбувається у письмовій формі. Якщо суддя не в змозі визначити, хто з його співбесідників наділений інтелектом «природним», а хто — штучним, то вважається, що обчислювальна машина успішно склала тест Тюрінга на наявність інтелекту. Характерно, що ідея тесту народилася під впливом салонної гри «Імітація», в якій не комп’ютер і людина намагалися вдавати з себе двох людей, а чоловік і жінка вдавали із себе жінок.

Проти такого підходу до оцінки штучного інтелекту було висунуто чимало контраргументів. Зокрема критики закидали, що в достатньо потужний комп’ютер можна помістити величезну кількість «людських запитань» і «людських відповідей», але незважаючи на будь-яку кількість запитань, що їх може поставити середньостатистична людина, вся подальша «розмова» зведеться до їх механічного перебирання. Щоправда, перебирання наперед визначених шаблонів навряд чи справлятиме враження зв’язного мислення. Інший контраргумент полягав у тому, що комп’ютер, використовуючи формальну логіку, за своєю природою не спроможний відповісти на низку запитань, які не піддаються формально-логічному аналізу. Власне, і сам Тюрінг погоджувався з тим, що тест оцінює не свідомість як таку, а саме формально-логічний інтелект. Зрештою, питання співвідношення свідомості та інтелекту є на даному етапі радше філософським. Ще одне заперечення базувалося на принциповій неможливості з допомогою комп’ютера, який аналізує інформацію крок за кроком, імітувати процес людського мислення, яке в багатьох випадках є цілісним, холістичним (себто, в ідеалі, охоплює весь масив наявних даних і зв’язків між ними).

Проте незважаючи на позірну простоту «інтелектуального тесту», прогноз Тюрінга, що вже в 2000-му році будуть машини, які зможуть «обманути» щонайменше 30 відсотків звичайних людей, не збувся. Тепер відомий футурист Рей Курцвайл перемістив дату появи «машинного інтелекту» на 2020 рік. Існує навіть спеціальна Лебнерівська премія для комп’ютерних систем, які найкраще імітують людську розмову. На сьогодні її переможцем є програма A.L.I.C.E. (Artificial Linguistic Internet Computer Entity — «Штучна лінгвістична комп’ютерна інтернет-сутність»). Поговорити з нею (щоправда, тільки англійською) можна за адресою //alice.pandorabots.com/ Звичайно, відповідає вона далеко не завжди до ладу, відбиваючись від незрозумілих запитань загальними фразами. Хоча, з іншого боку, хто з нас робить інакше?

Цікаво, якщо б примітивного домашнього робота, котрий уже сьогодні може виконувати три—п’ять десятків видів нескладної роботи, наділили електронним мозком, здатним підтримувати більш-менш осмислену розмову, і тілом силіконової красуні/красеня із секс-шопу, скільки невибагливих гомосапієнсів вирішили б, що живий партнер — це тільки зайві проблеми?