Безкровна резолюція

У музичному житті країни відбулася подія, яка для інформпростору подією не стала (судячи з мізерної кількості поточних повідомлень). Можливо, тому, що для багатьох фігурантів нашого музичного життя це не те щоб сенсація, а швидше робочий міністерський циркуляр: Михайло Кулиняк призначив композитора Мирослава Скорика головним відповідальним за художній рівень Національної опери України.

Кадрові рокіровки в цьому театрі - проблема давня і часто творча. Пригадується, як року десь так... «юношей пылким со взором горящим» прийшов на «Пікову даму» П.Чайковського. У першій же дії наповал убило те ж таки «кадрове» питання. На сцену чинно сходили Графиня і Ліза. І я в повній розгубленості не міг до кінця зрозуміти, «хто є хто» у славному пушкінському сюжеті (наївно мудруючи про лукавство режисерського трактування). Молода була абсолютно не молода: авантажна Ліза не поступалася паспортними даними поважній барині. До всього ж пушкінська спокусниця була такої об’ємності, що троє чоловіків, узявшись за руки, не відразу б її охопили. Випливала таким собі броненосцем - і дошки сцени під її каблуками прогиналися. А коли заспівала «Откуда эти слезы?», жанр твору став рішуче дрейфувати у бік комічної опери.

…Відтоді ноги моєї в цьому театрі не було кілька років.

Але кадри досі щось вирішують.

Донедавна посади художнього керівника і генерального директора в цьому театрі поєднував Петро Якович Чуприна, інтелігентний чоловік. А крісло головного режисера цієї опери значилося за Дмитром Михайловичем Гнатюком, патріархом сцени.

Правда, хто насправді «править бал» у головному театрі (за версією міністра), зрозуміти непросто. Оскільки Дмитро Михайлович давно відійшов від активних дій, числячись «головним», швидше, номінально. А Петро Якович, при всій адміністративній ноші (яка лягає на його плечі у зв’язку з громіздким балетним-оперним механізмом), можливо, теж не всі творчі рішення розробляв одноособово.

Тому віднедавна й заговорили в музичних колах про «тіньові» керівні привиди в опері. Називаючи їх поіменно.

Більше того... У світлі недавнього явлення В.Януковича у вищу владу виникли припущення (і навіть очікування) щодо призначення на посаду художнього керівника Київської національної опери «людини з Донецька». Досвідченого талановитого Вадима Писарєва, керівника театру ім. А.Солов’яненка.

Хто ж сперечається в тому, що Київський оперний - утім, як і кожен театр на землі, - потребує періодичного «переливання крові» і пожвавлення творчого організму... Нинішнє міністерське призначення і очікуване, і симптоматичне.

Упевненим розчерком міністерського пера Михайло Андрійович і Юрій Петрович убили наповал кількох зайців. Розробили не те щоб «указ», а справжній сценарій.

По-перше, київська опера отримала у свій штат живого класика й розумного композитора. Таку собі ікону «від пристріту» - на парадний фасад. Мирослав Михайлович Скорик мало того, що Герой України, до всього ще й родич (внучатий племінник) великої Соломії Крушельницької. Він також: член-кореспондент Академії мистецтв України, професор, кандидат мистецтвознавства, керівник Центру музичної україністики, завідуючий кафедрою композиції Львівської консерваторії, голова Львівського відділення Спілки композиторів, художній керівник «КиївМюзікФесту»... І, звісно, автор багатьох музичних творів, серед яких - розбуди мене посеред ночі, промуркочу його «Мелодію ля мінор» з фільму «Високий перевал».

По-друге, таким ось кадровим реверансом Мінкульт оперативно блокує можливий «штурм» столичного театру людьми з Донецька... У кого рука підніметься на заслужену ікону, та ще й із Західної України?

По-третє, такого художнього керівника не соромно і великому світу показати, і самим у своєму маленькому світі потішитися.

І останнє (можливо, це головне) - нинішня місія 73-річного Мирослава Михайловича, на мій погляд, ще й у тому, щоб зберегти це керівне крісло для тих, конкретних, хто з’явиться згодом...

І на цьому радо покінчимо. Оскільки наступне запитання в сюжеті - програмне. Чи зможе новий художній керівник якісно змінити творче життя, повторюю, головного театру України?

Зрозуміло хоча б те, що в репертуарній перспективі пан Мирослав ставитиме на українську музику. Вже заявлені для подальших постановок і його власний твір, і твори Є.Станковича. Це добре. Але тільки до того моменту, доки і відбір серйозної музики для головної сцени не втратить принципу об’єктивності та художньої строгості. Без «містечкових» орієнтирів (мовляв, якщо наше, то завше хороше), а з оглядкою на європейські обрії (чи цікаво це іншим?).

Є й інші передчуття. «Сто двадцять» вище перелічених відповідальних занять шанованого Мирослава Михайловича мало сприятимуть його повній самореалізації на новій посаді... Яка, перефразовуючи поета, вимагає не виразної читки, а повної творчої «загибелі» - всерйоз. Оскільки нинішня наша «головна» опера - не тільки чинно зверстана щомісячна афіша (зі старими виставами-хітами Ірини Молостової), це ще й сотні-сотні людей в роздутому штатному розписі... Більше половини яких не виходять на цю сцену не те щоб місяцями, не сумнівайтеся, - роками!

Звідси очікування якихось тектонічних змін. Вибачте, реформ.

Але таких не буде. Оскільки новий художній керівник сприйматиметься (і тепер сприймається) у колективі як добра «англійська королева».

Керувати таким організмом - означає «жити» у ньому вдень і вночі. Означає - не тільки думати про гастролі європейськими провінціями (за 50 доларів добових), а прагнути до статусних виступів на найпрестижніших сценах планети і боротися за рецензії провідних газет, не сподіваючись на замітки у хроніках поточних подій.

Стратегія оновлення і просування цього театру в сонм найкращих музичних центрів Європи - ось над чим доведеться «музикувати» новому художньому керівникові. Оскільки цей театр давно потребує, звісно, безкровної, але все ж таки «революції»... Як у зв’язку з питанням давно назрілої контрактної системи. Як у підході до відбору найкращих «голосів», «ніг» і «нот». Як в аспекті розкручування власних зірок. Як у плані розширення своїх же «площ» (за прикладом Маріїнки та Большого, які відчайдушно борються за свої філії)... Так і в питанні бодай поверхової модернізації сайту. Гіршого від якого немає в жодного театру столиці: оновлюється нерегулярно, інформація прокисла, навіть фотографій артистів не знайти. (А штатних працівників на високих зарплатах у цьому театрі, повторюю, сотні осіб!)

У кожному разі - поки що - ілюзій немає.

А є лише сподівання на галицький «норов» чудового композитора, який не дозволить собою «керувати», а все-таки прийматиме самостійні стратегічні рішення. В усьому іншому театр продовжить розмірене творче існування в режимі артілі «Тихе життя» з п’єси О.Корнійчука. В окремих випадках можлива й інша вивіска: «Солов’їний гай».