Без комплексу Ван Гога

Два художники «з глибини» Нідерландів

У Фонді сприяння розвитку мистецтв (вул.Фролівська, 1/6) проходить виставка двох самобутніх художників із Нідерландів : Жозеван Туберген та Рене Ван Кемпена. Вони живуть в Амстердамі, місті, чимало вулиць якого носять імена великих художників минулого, котрі прославили свою батьківщину в історії світового мистецтва. Ознайомлюючись із творчістю сучасних митців, мимоволі переймаєшся думкою: «Чи є ще в них зв’язок із минулими мистецькими традиціями, чи від них уже нічого не залишилось у наскрізь зміненому світі?»

Зв’язок цей, на перший погляд, непомітний він глибинний, і художники недаремно назвали свою експозицію в Києві De profundis (що латинською означає «з глибини»).

Запрошуючи саме цих митців показати свою творчість, куратори виставки сподівалися, що в українському культурному просторі ця подія викличе резонанс. Проект підтримали програма «Матра» (Нідерланди) і особисто посол Королівства Нідерланди в Україні Рон Келлер. Він неодноразово виступав прихильником сучасного мистецтва, вважаючи, що його неординарність «може бути джерелом натхнення для сьогоднішніх реформаторів, навіть для політиків і чиновників».

Що ж незвичного у творчості Жозеван Туберген та Рене Ван Кемпена? Декого може здивувати (знайдеться ж такий, скажімо, чиновник), як це митці з академічною вищою освітою (і, треба сказати, не з однією), за плечима яких чимало міжнародних виставок, серйозно вивчають якісь подряпини на стінах, неоковирні графіті або неестетичні фотодокументи. Заради чого вони відмовляються малювати прибуткові пейзажі-портрети, які й досі добре годують значну армію людей із пензлями в руках по всьому світу?

Не слід вважати, що протиставлення художників комерційних і некомерційних характерне лише для України. В Нідерландах теж є така проблема, і художники актуального мистецтва, яких набагато менше, ніж майстрів квіткових натюрмортів та зелених пейзажів, по-своєму її вирішують. Безумовно, там держава, можливо, і більше опікується неординарними диваками, однак на всіх їх не вистачає ні коштів, ні місць на престижних міжнародних виставках «передового досвіду» у мистецтві, які в наш час нерідко перетворюються на потужні бізнес-машини.

Що ж робити нормальному художнику, жителю тихої країни, який просто намагається творити, а не «пробивати» свої твори, «розкручувати-піарити» тощо? Чи можливо це без того, щоб не залишитися непомітною посередністю? Борис Гройс, відомий теоретик сучасного мистецтва, констатує, що нині у мистецтві переважає статистичний підхід, коли «критерієм успіху стає позиція в чарті... Комплекс Ван Гога більше не діє! Сьогоднішня поразка вже не може бути компенсована майбутнім історичним тріумфом...» Проте за такого песимістичного прогнозу саме хвороба на цей комплекс охоплює багатьох сучасних художників, які не потрапили у перші ряди престижних рейтингів, до того ж не через брак таланту, а через закони статистики. Девіз «якщо не тепер, то потім, але визнання настане» слабкою мірою виправдовує напрям обраної діяльності. Підступність його в тому, що він не дає змоги творити вільно, не озираючись на той-таки остогидлий рейтинг. Силі, з якою митець втягується у якусь нетворчу коловерть, може протидіяти тільки ще більша сила, яку він спрямовує на саму творчість.

Яскравими прикладами такої величі духу, котра успішно опирається прикрощам буття, є творчість «старих» голландців. Сяйво спокійного самозаглиблення, що його випромінює «Дівчина, яка читає листа біля вікна» Вермеєра Дельфтського, — це ніби уособлення базису, на якому тримаються традиції великих майстрів «золотого віку». Непересічний інтерес до «маленької» людини, поважне ставлення до всіх деталей людського буття — те, що таке характерне для їхньої творчості.

Якщо уважно придивитися до творів, привезених художниками з сучасного Амстердама, можна помітити продовження тієї ж таки гуманістичної тенденції.

Жозеван Туберген — завжди відкрита до людей у всьому світі. Вона відвідала Індію, Непал, Бразилію, Кубу, Західну і Східну Європу, побувала і в Україні. Її остання робота особливо пов’язана з історією Східної Європи. Коли Жозеван Туберген повертається додому, вона трансформує фотографії у малюнок та інші графічні техніки і проектує реальність на папір, полотно або об’єкт. Її творчість скидається на цікаву й драматичну гру з використанням мови та образів мов різних народів, таких як графіті й інші знаки (серії «Світогляд», «Об’яви», «Характери»).

Жозеван Туберген відома у різноманітних видах візуального мистецтва: живописі, графіці, інсталяціях об’єктів. «Ужиткові речі, будівлі та їх деталі, що передаються з покоління в покоління, я використовую у комбінаціях з мовними посланнями від людей до людей, з минулого у теперішнє, я надаю їм нового життя і з їх допомогою створюю нові історії. Таким чином я намагаюся знайти відповіді на мої запитання», — каже Жозеван.

Як справжній філософ, вона цікавиться найскладнішими запитаннями: чим саме наповнені люди і що вони вихлюпують назовні, чому вони воюють, чому існує фашизм та багато інших жахливих речей? Жозеван любить мандрувати й увічнювати свої враження у фотографіях та в нотатках. Її цікавить, як живуть люди в усьому світі.

Рене ван Кемпен у своїх роботах виступає як філософ-аналітик. Його турбує те, що людська діяльність нерідко призводить до деструктивних наслідків. Нині домінують Інтернет і телебачення, через які людську діяльність можна побачити безпосередньо у прямій трансляції. Художник фіксує події, роблячи фотографії з телеекрана, Інтернету або на вулиці, а далі трансформує їх із допомогою комп’ютера, ручного друку, живопису чи малювання. У своїх складних композиціях (серіях «Аналіз», «Вуличне життя», «Образ») Рене ван Кемпен дає свій коментар до сучасного суспільства.

Він акцентує на проблематиці переконливості образу, відмінності між образом та реальним фактом. «Зображення мають лише місце, але не є фактом», — каже художник.

Рене розповідає, як він був шокований агресивним убивством Тео Ван Гога у своїй країні. «Це сталося за кілька годин після того, як на телебаченні показували про нього репортаж. Весь вечір зображення Тео Ван Гога жили на поверхні телеекрана. А реальність у вигляді деструкції тим часом наповнювала кімнату». Художник присвятив цій події свою роботу «Прапор».

Тож виставка De profundis Жозеван Туберген і Рене ван Кемпена — це дослідження реального вмісту тієї глибини, яка існує чи то за площиною поверхні телевізійного екрана, чи то за фасадом стіни, покритих знаками, створеними людством.