БЕСІДИ З КЛАСИКОЮ

Нинішній «Київ травневий» розпочався з танго. З танцю-загадки й танцю-заклинання. Імперський балет розшифрував знайомий усім танець і відкрив у ньому такі пласти значень і такі таємні смисли, що залишалося тільки дивуватися мудрості тлумачів. Настрій було задано, й фестиваль зайнявся іншими загадками, не менш достойними розгадки. Приміром, сенсом земного буття.

Саме до такого пишномовного стилю приходиш, коли думаєш про Пелєвіна. Хоча сам письменник на пишномовність нібито й не провокує і навіть далекий від будь-якого «урочистого стилю». Але чомусь театральні інтерпретації його текстів виявляються невиправно пишномовними, якщо, як сказав В.Ходасевич, повернути цьому слову його колишній чудовий зміст. Так сталося і з «Затворником и Шестипалым» у постановці Естонського драматичного театру. Попри фривольність і навіть цинізм Пелєвінського тексту, «Затворник и Шестипалый» в естонській інтерпретації виглядав піднесеним діалогом про сенс буття, учасники якого іноді — в перервах між серйозними промовами — все-таки жартували.

У Естонському драматичному театрі «Затворника и Шестипалого» поставив талановитий учень Петра Фоменка Прійт Рутток. Він змусив акторів дряпатися декораціями-драбинами, піднімати неймовірні тягарі, тренуючи м’язи для польоту, словом, усіляко переборювати слабку людську природу. Правда, оскільки в спектаклі йдеться про курей, то природа ця — куряча, і мається на увазі не Страшний суд, а Страшний суп. Проте усі ці Пелєвінські зниження в інтерпретації Прійта Руттока перетворилися на ширяння над людськими та пташиними слабкостями.

«Затворник и Шестипалый» — спільний проект естонських і російських акторів Таллінна. Їх об’єднала любов до раннього Пелєвіна й бажання наново прочитати притчу про бройлерний комбінат імені Юрія Гагаріна та його мешканців. Треба сказати, що результат цього нового прочитання сподобався публіці й навіть настроїв її на філософський лад. Попри пух і пір’я, які літали під час спектаклю глядачевим залом ТЮГу на Липках.

Національний театр Македонії (м. Штіп) звернувся до української класики — правда, з допомогою київського режисера Володимира Завальнюка. Завальнюк поставив із македонськими акторами «За двома зайцями» Старицького, і спектакль благополучно привезли на «Київ травневий». У буклеті фестивалю як одна з причин, з якої до Києва запросили саме цей театр, фігурувало розташування Штіпа. Адже Штіп, як відомо, побудований на схилах згаслого вулкана, отож, у серцях місцевих акторів мають бушувати воістину вулканічні пристрасті. Володимир Завальнюк цих пристрастей не побоявся й вирушив до Македонії ставити спектакль. А результат його старань публіка побачила 17 травня.

Як на мене, найцікавішою складовою македонського спектаклю був театр тіней. У проміжках між шаблонними бесідами героїв тіні нібито знущалися з них, демонстрували чужий, перевернений світ, який не відчуває ніякої поваги ані до Проні Прокопівни, ані до Голохвастова. Введення театру тіней спокутувало деяку традиційність спектаклю й занадто пряму та різку гру акторів. Тому тіньовий світ, що на кожному кроці підстерігав героїв, виглядав режисерською знахідкою, яка вдало розбавила застряглий у зубах фарс. Від фарсу, як з’ясувалося, ми вже втомилися.

17, 18 і 19 травня на фестивалі згадували С.Віткевича — драматурга парадоксів, класика польської літератури. На «Київ травневий» приїхав Театр імені Віткевича (Закопане, Польща) та привіз дві постановки за мотивами текстів «одного із найлегендарніших персонажів світової культурної сцени ХХ століття». «Курку водну» Станіслава Віткевича поставив Анджей Дзюк, а в кулуарах фестивалю київським глядачам нагадали про те, що Віткевич був тісно пов’язаний з Україною. Він довго жив на Волині й Поділлі, і саме на українській землі покінчив із собою, дізнавшись про напад фашистської Німеччини на Польщу. Звісно, факт сам по собі сумний, але Віткевич не лише загинув, а й жив у нас.

На думку польських критиків, режисер Анджей Дзюк зумів передати в «Курці водній» феєричний стиль і гірку філософію Станіслава Віткевича. Естонський режисер Прійт Рутток також не осоромився перед Віктором Пелєвіним. Література й театр не можуть жити одне без одного, хоча й перекидаються часом гіркими звинуваченнями. Але сварка краще, ніж байдужість. Принаймні вона — наслідок любові.

Фестиваль триває. Попереду чимало цікавих театральних сторінок, а найостаннішу, із золотим обрізом, віддано незаперечній зірці — Анні Жирардо — та її театру.

Ажіотаж навколо спектаклю французької гості настільки великий, що упорядники, за домовленістю з зіркою, додали ще один спектакль — денний, який відбудеться 26 травня о 15.00. На нього квитки поки що є.