Бернар Блістен: "Центр Помпіду прагне розширити контекст українського авангарду"

Наприкінці минулого тижня вітчизняні поціновувачі мистецтва обговорювали одну, неабияку, новину: до Києва - вперше - приїхав сам директор паризького Центру Помпіду, куратор, арт-критик

У Києві Бернар Блістен прочитав для всіх бажаючих майже двогодинну лекцію в PinchukArtCentre про історію та сьогодення Центру Помпіду. Крім того, мсьє Блістен дуже афористично розмірковував про сутність і роль музеїв у сучасному світі. Попередньо високий гість надихнувся найновішими виставками Дослідницької платформи PinchukArtCentre "Заборонене зображення" Бориса Михайлова та "Перетинаючи межу", присвячену Харківській школі фотографії, - й не скупився на компліменти.

фото В.Артюшенко

DT.UA вдалося поспілкуватися з директором Центру Помпіду. Ця розмова досить несподівано вийшла далеко за межі тільки "музейної" тематики.

- Мсьє Блістен, чи я правильно зрозуміла, що ви приїхали до України, аби відібрати сучасне українське мистецтво до колекції вашого музею?

- Так. У Центрі Помпіду є прекрасна "історична" колекція українського мистецтва, яка блискуче відбиває зв'язок українських авангардистів із Францією. Вона містить твори Архипенка, Соні Делоне тощо. Але ми досі не вибудували розуміння вашої сучасної художньої сцени. Тому я вважаю своїм обов'язком і потребою зробити це, розширити наші знання про сучасних митців.

Важливо сказати, що роботу над розширенням нашої колекції Східної Європи ми розпочали всього кілька років тому. І справді, мета мого візиту зараз - познайомитися з людьми, роздивитися ваші музеї та приватні колекції. Крім того, я відвідаю майстерні певних художників.

фото В.Артюшенко

- Я читала, який фурор був у Росії кілька років тому, коли збірку "російського" мистецтва Володимир Потанін та інші російські колекціонери подарували Центру Помпіду. Можете відкрити - невже в Києві готується така сама акція?

- Такі музейники, як я, не працюють окремо від усіх інших, хто любить мистецтво та цікавиться ним. Це можуть бути фонди на кшталт Фонду Пінчука, колекціонери, арт-критики, інші музеї… Пізнання й відкриття - наша спільна робота. Коли вона буде виконана, переконаний, ви про все дізнаєтеся. Загалом, історія музеїв полягає у спільному русі з усіма гравцями, які представляють громадянське суспільство. Ті ж колекціонери сучасного мистецтва - це люди, які, за визначенням, хочуть ділитися своїм надбанням із усім суспільством. Тому не думаю, що наша дослідницька робота обмежується списком імен. Ми завжди проводимо її спільно з іншими інституціями: музеями, університетами тощо.

фото В.Артюшенко

- Гаразд. Якщо вже ми заговорили про пізнання - поставлю "попутне" запитання. Вам відомо, що деяких художників радянської доби "своїми" вважають одразу кілька пострадянських країн. Зокрема, так сталося з Казимиром Малевичем. Як Центр Помпіду виходитиме з цієї ситуації, коли експонуватиме мистецтво Східної Європи?

- Малевич - це надзвичайно складний приклад! Він - поляк із походження, народився в Україні і згодом працював у Росії. У кожному разі, якщо вже ми говоримо про підписи на табличках у нашому музеї, - там ніколи не йдеться про громадянство художників, нас воно, у принципі, не цікавить. Може бути зазначено, хіба, місце народження. Зрештою, я вважаю, що обстоювати приналежність митця до тієї чи іншої нації - дуже ризиковано, адже це сприятиме розвиткові націоналізму.

Дуже цікаве в історії з авангардом те, що ми помічаємо не національні особливості, національну окремішність, а, навпаки, спільність ідей, які циркулювали на всьому просторі.

фото В.Артюшенко

- Ви щойно сказали дуже важливу для сучасної України річ. Останніми роками в нас, навпаки, перемагає ідея "українськості" Малевича та інших найвідоміших митців різних часів. "Національне" вважається чи не найголовнішим здобутком мистецтва. Можливо, ваша точка зору вплине на декого…

- Ну я дуже скромна людина…(всміхається).

- Давайте ще про найсуттєвіше. Як вам, напевно, відомо, в Україні досі немає державного музею сучасного мистецтва. Якби вам особисто довелося пояснювати владі, чому країні потрібен музей сучарту, - що б ви сказали?

- Україна - не єдина країна світу, в якій немає музею сучасного мистецтва. Цікаво в цій ситуації поміркувати над тим, чим взагалі може бути такий музей сьогодні. Я думаю, одним із найважливіших внесків Центру Помпіду в життя Франції є те, що він зробив освітню складову центральною у своїй роботі. Навіть більше: на мою думку, багато сучасних музеїв потребують переосмислення своєї діяльності в "освітній" вектор.

Тобто можна одночасно бути і "вченим", себто "складним", і "народним", себто доступним. Для всіх нас важливо віднайти те, що ми втратили. Віднайти у музеї функцію агори. До речі, це було навіть у початковому архітектурному проекті Музею Помпіду. Зв'язок між архітектурою і способом функціонування музею взагалі дуже тісний. Треба пам'ятати, що багато культурних інституцій створювалися саме з метою передачі знання. Крім того, важливе завдання кожної інституції - це стати місцем, де ставлять запитання.

Можу вам відверто сказати: я просто зачарований сьогоднішнім вечором у PinchukArtCentre. Адже побачив величезну кількість молодих людей, які, так би мовити, присвоюють собі музейний простір.

Будь-який музей може існувати лише за умови, якщо публіка його "присвоює", апропріює, тобто відчуває органічно своїм. Також не треба забувати, що сама назва "музей" походить від слова "музи". А в стародавніх греків вони відповідали за всі чуття.

фото В.Артюшенко

- Мсьє Блістен, ви - відомий куратор. І не менш знаний у Франції та світі арт-критик. Пам'ятаю, як під час першої київської бієнале, ARSENALE-2012, я спілкувалася з Борисом Гройсом. І ще тоді він зауважив, що арт-критики як окремого напряму більше не буде. Чи існуватиме вона взагалі?

- Я захоплююся Борисом Гройсом і багато в чому поділяю його ідеї. Справді, визначальний момент для арт-критики стався тоді, коли самі митці почали її практикувати… Взагалі, поняття критики, есеїв, виставок, експозицій завжди виходить за межі того первинного уявлення, яке ми можемо про ці речі мати.

- Ви особисто що думаєте про перспективи критики? Чи існуватиме вона взагалі? В Україні майже не залишилося спеціальних видань, куди можна писати про мистецтво. До того ж така робота дуже погано оплачується. Але хіба можна мистецький процес вважати доконаним/нормальним, якщо немає незалежної його оцінки?

- Не переживайте: у Франції майже така сама ситуація. Але не треба лякатися, та ще й лякати мене (сміється). Навряд чи арт-критика може колись зникнути.