Берлін, сторінки щоденника (71)

Уявити собі лишень — невдовзі виповниться рік із того дня, коли я познайомився з Леолукою Орландо. Як зараз пам’ятаю те червневе надвечір’я в Оснабрюку, де свого часу народився Еріх-Марія Ремарк. Леолука й я мали стати чимось на кшталт кавалерів його ордена. Але я не про це.

Я про те, що червневі надвечір’я тягнуться страшенно довго, ледь не до опівночі, а потім вони переходять у ніч. І от на цьому невідчутному переході між світлом і темрявою мене раптом осінило, що це ніякі не жарти — ці височенні атлетичні хлопці у приблизно однакових костюмах і краватках, які увесь цей час уважно попивають мінеральну воду за кілька столиків від нас і майже непомітно для нас же пасуть очима увесь навколишній простір. Бо вони — справжні що не є агенти спецпідрозділу німецької поліції. І їхнє завдання — зробити так, щоб Леолуку Орландо не вбили. Мене осінило — і я тут-таки відчув присутність хоча б одного снайпера, десь, приміром, на даху.

На початку 1990-х років, під час першої своєї каденції на посаді мера Палермо, Леолука Орландо увійшов до першої трійки в розстрільному списку сицилійської мафії. Це чудо, що через півтора десятиліття він усе ще живий. Але всі його пересування до сьогодні потребують якнайсерйознішої опіки спецслужб, а у входах до залів, де він виступає з лекціями, ще донедавна обов’язково ставилися металошукачі. Він не просто пише антимафійну публіцистику. Як споконвічний і стовідсотковий сицилієць («Ти тільки вслухайся в моє прізвище — Орландо! А знаєш, де наш фамільний палац? У Корлеоне!»), він досконало розуміє, та навіть ізсередини чує, всі механізми функціонування мафії. Через таких, як він, вони діють з усе більшим скрипом і все частіше відмовляють. У найтяжчі роки він, мер сицилійської столиці, змушений був мешкати разом із родиною на території військового містечка, в казармі. Для нього це було найбезпечніше на острові місце. Приблизно тоді ж місцеві газети вийшли під заголовками на кшталт «Леолука, ти — наступний!». Це сталося після того, як один за одним були знищені обидва його найближчі товариші по справі — здається, один із них був прокурором, а другий суддею. У розстрільному списку вони посідали перші два місця, Леолука Орландо — третє. Обох розірвало вибухівкою в їхніх автомобілях.

І тоді почалося чудо. Воно мало вигляд цілої делегації жінок, що зайшли до мерії. Вони сказали своєму мерові приблизно таке: «Ми знаємо, як тебе вберегти. Віднині ти не сам, у твоїй машині поруч з тобою завжди буде хтось із наших дітей». Це була фантастично зухвала і водночас абсолютно слушна ідея: сицилійська мафія за жодних обставин не вбиває жінок і дітей. Це святе. Це гарантія. Леолуку порятували діти.

Відтоді минуло дванадцять років. Чудо триває. Воно досі називається «Балансування на грані».

А тепер запитайте мене, навіщо воно йому, Леолуці Орландо, знадобилося — це життя у розстрільному списку, під вартою, під опікою детективів і прицілами снайперів. З такою головою й харизмою він, стовідсотковий корлеонець, досягнув би будь-яких висот там, усередині Родини. Чому він збунтувався? Що змусило його, поступово нарощуючи азарт і досвід, назавжди запрягтися в цю безнадійну справу — завжди і в усьому, кожною дією, віддирати поняття «Сицилія» від налиплого на нього поняття «мафія»? Невже він справді вірить у те, що колись вони зможуть існувати окремо одне від одного?

Наступного тижня я побачу його місто. Можливо, завдяки цьому я знайду відповіді на щойно поставлені запитання. Швидше за все, я їх не знайду. Зате знайду нові запитання. Чи то пак — вони мене. Я виходжу з ним на зв’язок через електронні адреси посередників. Його не буде, відповідають вони. Ми не можемо уточнити, де він зараз, але він просить передати вітання.

У мене від нього подарунок — фіолетова футболка з написом «Cu nasci tunnu un po muriri quadratu» на грудях. Перекладається це приблизно як «Народжений круглим не здохне квадратним». Щось наче пом’якшений парафраз на тему «Горбатого могила виправить». Це улюблена приказка мафії, стрижень її ідеології. Опустіть руки і не дригайтеся. Ця земля наша. Ми її не віддамо. Так і ходіть горбатими, поки не здохнете.

На це в Леолуки є відповідь — на тій самій футболці, але на спині, щоб читали озираючись: «Cambiare e possibile». Зміна можлива! Дуже правильна відповідь, особливо з погляду української.