Берлін, сторінки щоденника (48)

Поділитися
Цього разу я доїздив до Берліна дещо дивним, з погляду географії, маршрутом. В Україні ніхто навіть не думав про завершення святкувань, і я ледь не силоміць відірвав себе від традиційних щедрот старого Нового року...

Цього разу я доїздив до Берліна дещо дивним, з погляду географії, маршрутом. В Україні ніхто навіть не думав про завершення святкувань, і я ледь не силоміць відірвав себе від традиційних щедрот старого Нового року. Звично доперши нічним автобусом до Варшави, я взяв курс на Вроцлав, де провів наступних три дні і ночі. У Варшаві було холодніше, ніж у Франківську, у Вроцлаві холодніше, ніж у Варшаві. Складалося враження, неначе холоднеча рухається зі сходу на захід тим самим маршрутом, але злегка випереджаючи мене. На третій день мого перебування у Вроцлаві знайомі поляки почали все активніше мусувати тему мінус тридцяти у Москві. Я запевняв їх, що вони помиляються. Завтра я летітиму не до Москви, а до Києва. Там усього лиш мінус двадцять п’ять.

Так воно й було. Три дні в Києві запам’яталися концертом «Братів Гадюкіних», повсюдним падінням замерзлих на льоту птахів, груповими перебіганнями з одного питного закладу до іншого, небувалими раніше кількостями гарячого чаю з коньяком і солідарною відмовою таксофірм присилати машини за викликом. Їхню логіку я зрозумів у ніч із п’ятниці на суботу, коли міст Патона перетворився на своєрідний вернісаж розбитих автомобілів просто неба. Дякувати долі, ми якось доїхали.

У ніч з неділі на понеділок я знову був у Вроцлаві. Мінус двадцять три, урочисто сказав місцевий таксист о другій ночі на вокзалі. Я переможно відповів, що приїхав звідти, де мінус двадцять п’ять. Завтра у нас буде мінус двадцять шість, не здався таксист. Але назавтра я мав бути в Берліні. Мені чомусь уявлялося, що там тепло.

Назавтра з’ясувалося, що по всій Польщі запізнюються потяги. Добре, що вони хоч якось їдуть, обурилась моїм запитанням пані з довідкового. Таким чином, до Берліна я прибув не о 18-й, а о 20-й годині з хвилинами. Було мінус сімнадцять. Як на мене, нічого особливого. Але це як на мене. Підходячи до будинку, в якому мешкаю, я звернув увагу на те, що місцевого Бомжа немає на місці. Зазвичай о такій порі він уже готується до свого дивного сну навстоячки. Там є п’ять або й сім сходинок до дверей колишньої залізничної станції Шарлоттенбурґ. Як правило, Бомж притуляється до них збоку і кладе голову на найвищу з них, так і спить. Але зараз його не було. Залишалося сподіватися, що спеціальні міські служби забрали його з морозу й відвезли до якогось опалюваного притулку, де він саме вечеряє теплою капустяною юшкою.

Щойно переступивши поріг своєї квартири, я запустив комп’ютер і став читати листи, яких за останні дні нападало катастрофічно багато. Половина з них надійшла від усяких берлінських знайомих, які вітали мене з поверненням. В усіх без винятку листах був наявний мотив нечуваних у Берліні морозів. Усі без винятку берлінці намагалися жартувати в тому дусі, що тепер я мушу почуватися в їхньому місті «справді як удома». Вони робили це не змовляючись. Так уже налаштоване їхнє мислення — не змовляючись жартувати з одного і того ж приводу.

Серед інших листів я знайшов і запрошення на завтрашнє джазове читання ірландського поета Метью Свіні у клубі b flat, Розенталер Штрасе, 13. Метью Свіні стає постійним персонажем цих моїх нотаток. Я про нього вже писав. Я про нього ще, можливо, писатиму.

О 21-й годині наступного вечора я йшов по Розенталер Штрасе, щоб послухати, як Метью Свіні прочитає свої «не позбавлені численних деталей повсякденності і чорного гумору» вірші у супроводі саксофону й баяна. Я йшов фактично вимерлим містом. О такій порі берлінське середмістя — Мітте — зазвичай лише починає жити. Але цим разом мороз позаганяв усіх до приміщень. Люди ховались як могли — вони набивались у кнайпи, клуби, кінотеатри, театри і філармонії, в усі можливі пори, діри та шпари, вони проходили крізь стіни і погоджувалися на все — на джаз і фламенко, на сальсу й ламбаду, на казачок, на балкан-біт, на Бранденбурзькі концерти, на «Моцарта на трапеції», на танець живота, на ансамбль японських дао-барабанщиків, навіть на шотландських тенорів, навіть на Большой-Дон-Козакен-Хор вони погоджувались!

Бо треба ж, чорт забирай, щось робити із цим життям посеред єдиної й неподільної холоднечі світу.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі