Берлін, сторінки щоденника (25)

Бертієн ван Манен, голландська фотохудожниця, прислала свій найновіший альбом. Ми з нею ніколи не бачились, і я навіть не знаю, якого вона віку, але вона дуже хотіла, щоб я написав до цього альбому щось на кшталт передмови. Всю весну я прожив із її вибраними роботами, які вона передала на двох компактах. Писання статті до її альбому стало рівнозначним шуканню відповіді на одне просте запитання: чому ми фотографуємося?

Іноді мені здається, що відповідь так само проста: тому що людське життя єдине і воно минає.

Приміром, два роки служби в армії були жахливим грабунком найкращих, наймолодших часів. Залишалося радіти, що то все-таки радянська, а не царська армія, де все це тривало б не два роки, а цілих двадцять п’ять.

Але, з іншого боку, для більшості з нас клята військова служба стала фактично єдиною подією життя. У 20 років ти повертався на так звану свободу, йшов працювати, скажімо, на тракторі в який-небудь, скажімо, колгосп, у 21 рік одружувався, у 22 народжував першу дитину і — все, більше нічого, лише робота, горілка, швидке старіння, діти, дружина, рутина, родина. Мені неодноразово траплялися ці типи — вони і в 40 років, і в 50 розповідали лише про службу в армії, як то воно з ними колись бувало. Бо про що їм ще було розповідати?

На одній із фотографій, зроблених навесні 1984-го року в лісі під Гайсином, я бачу їх шістьох (сьомий я сам). Молдаванин Валера Карп, нехитрий і витривалий селянин-виноградар. Узуров (як його ім’я — Рашид?), представник раніше мені не знаного малого народу дунґанів, низькорослий, вертлявий і спритний. Поруч із ним ще один азіат — Толя Садиков, уйгур, завжди сексуально замріяний. Потім росіянин Костюшин, невиразний і тупуватий вайло. За ним чеченець Шидієв, також, здається, Рашид, хоч, можливо, Абдурашид — абсолютний бунтівник навіть в умовах армійської неволі. Нарешті, литовець Дапкус, також селянин, водій бензовоза з розумом семирічної дитини. Ми стоїмо на вершині ракетного сховища, під нами — стратегічне провалля радянської військової загрози, наші торси оголені, ми озброєні до зубів АКМами і свіжими квітами. Саме так ми стояли того дня у тому лісі тієї весни.

Але де ви тепер, мої друзяки з неволі? Усім вам нині мало б бути десь трохи за сорок — вік, достатній не тільки для того, щоби втомитися життям. І справді — чому б не припустити, що половини з вас уже немає серед живих? Що малий дунґан Узуров уже з десяток років як зарізаний в околицях китайсько-казахського кордону під час чергової розбірки між наркокур’єрами? Що вічно загальмований Костюшин уже давненько сконав від білої гарячки у психушці свого рідного міста Тули? Що чеченський бойовик Шидієв таки підірвався на поставленій російським спецназом міні або підірвав себе сам — у середині 90-х, на початку 2000-х чи, скажімо, позавчора?

І все, що нас, нині живих і мертвих, назавжди зв’язало докупи, — ця дурнувата армійська фотографія, зроблена на пам’ять.

Пам’ять є абсолютною вартістю. Фотографія є водночас і засобом, і метою — зупиненим згустком часу, який, як відомо, зупинкам не піддається. Фотографія є фактичним відлунням Фаустового крику душі. Іноді, коли фотограф просить нас проказати cheese, мені здається, що я вимовляю Jesus.

Бертієн ван Манен об’їздила безліч країн світу для того, щоб сфотографувати фотографії. Вона мусила входити у помешкання і в душі, а також у помешкання душ і душі помешкань. Це було дослідження фотографії в інтер’єрі — якщо під «інтер’єром» розуміти дещо більше, ніж просто «приміщення», — скажімо, людську середину, серцевину.

Наслідком її вторгнень став надзвичайно важливий — передусім своєю наївністю — висновок: насправді ми нікуди не зникаємо. Достатньо лише зібратися на силі з опором і вдало розташуватися перед камерою — в уніформі, весільній сукні, балетних пачках, мисливському капелюсі, окулярах від сонця, на тлі весняного лісу, на пляжі, на танцях, на кориді, з уперше і востаннє вдягнутою краваткою, з братом, сестрою, мамою, мачухою, з коханцем і чоловіком, з тромбоном і контрабасом, з улюбленою іграшкою, з улюбленим собакою, з диктатором, теж улюбленим, перед першим причастям, перед останнім ревом сурми, перед входом до крематорію…

Нас попереджено: «Дивіться сюди, зараз звідти вилетить птаха!» — і це обов’язково трапляється, птаха щоразу вилітає зі своєї клітки, а ми залишаємося усміхненими (cheese!) і вічними (Jesus!).