Белла Ахмадуліна: «Кто знает — вечность или миг?»

У полку великої російської словесності і в шерензі «шістдесятників» — втрата вагома, непоправна.

Не стало Белли Ахмадуліної.

Поета, безперечно, тільки з великої літери. Хоча частіше вона й асоціювалася з примхливим зламаним образом «поетеси» — тендітної прекрасної дами, яка випадково зазирнула до нас, циніків, із рафінованих салонів Срібного століття.

Померла в кареті «Швидкої допомоги» 29 листопада. Практично до останнього подиху з нею поруч був відданий чоловік, художник Борис Мессерер.

Він і озвучив скорботно: «Смерть настала внаслідок серцево-судинного кризу...» (1937—2010).

Але якщо казати не про криз, а про кризу, — саме цей «образ» абсолютно не пов’язувався вже з поетичною творчістю Ахмадуліної.

У декого — поетична діяльність, у неї — лише творчість.

Кризи, напевно, у тих, хто не встигав за рішеннями партз’їздів, не зміг приноровитися до бандитських реалій 90-х чи асимілювати в уклінному екстазі з холуйськими 2000-ми (обійнявши в якійсь «раді» посаду жирнішу). А яка криза могла б бути у Белли Ахатівни Ахмадуліної? Якщо будь-який предмет із її навколишнього світу — вже для неї багатомірний поетичний образ! Стіл, свічка, ліжко, заметіль. Усе що завгодно. Усе розросталося в неї до некерованих метафор і несподіваних символів. Мало не вселенських.

…Приватне і космічне переплавлялося в її концентрованих поетичних строфах. Із яких, здається, коли й виймеш одну ланку — так відразу вся архітектоніка й зруйнується.

Її рядки спаяні. Омиті жіночою ніжністю. Оплакані позачасовою філософічністю.

«Не можется… Нет сил…

Я отвергаю участь

Явиться на помост

с больничной простыни.

Какой мороз во лбу!

Какой в лопатках ужас!

О, кто-нибудь, приди —

и время растяни…»

Цей її біль — не тільки фізичний, а, здається, і моральний теж:

«Так дурно жить, как я жила вчера…

В пустом пиру, где все мертвы друг другу.

И пошлости нетрезвая жара

Свистит в мозгу по замкнутому кругу…»

Наче — про сьогодення. Про тепер. Про нас.

Творячи під зіркою «Марини», вона все одно сяяла зіркою самоцінною — Беллою. Ні на кого не схожою.

І, як відомо, знамениті поети другої половини ХХ століття не скупилися їй на поетичні мадригали.

Булат Окуджава:

«Чувство собственного достоинства — вот таинственная стезя, на которой разбиться запросто, но с которой свернуть нельзя…»

Природно, про неї. Хто ніколи не втрачав цього «почуття». Великий гучний світ міг палахкотіти різними політичними зірницями, віддавати гуркотом канонади, а вона, забившись у передєлкінський куток, жила наодинці з ним — із цим відчуттям власної гідності. І за жоден рядок їй ніколи не було б соромно. Ні на «тому», ні на цьому світі.

Геннадій Шпаліков:

«Вижу четко и нечетко —

Дотянись — рукой подать —

Лето, рвы и этой челки

Красно-рыжей благодать…»

І правда, знаменитий ахмадулінський чубчик, як ахматовська «темная вуаль» — важливий штрих до портрета великого поета і неабиякої жінки, абсолютно чарівної. З голосом кришталевим, що часто зривається: «Мой голос словно снег вам упадает в ноги. И он умрет как снег… И обратится в грязь…»

Андрій Вознесенський присвячує в 1972 році:

«Я бросал тебе в ноги Париж,

Августейший оборвыш, соловка!

Мне казалось, что жизнь — это лишь

Певчей силы заложник…»

Вознесенський, Нагибін, Кайсин Кулієв, Євген Євтушенко, Борис Мессерер... Найкращі співці — не найкращого часу — навіки біля її ніг. І слухачі — також. Наприкінці 90-х ХХ століття вона приїхала в київську оперу з поетичним вечором. Зал був заповнений вщерть. І неземна ефірна істота несміливо зійшла на сцену... «Так мне в угоду вам легко взлететь на сцену! Не верьте мне, когда я это говорю». Думалося, що навіть від спалаху софіта вона здригнеться, похитнеться — і впаде прямо на наших очах! Та ось вона стала біля мікрофона. І звідки взялася ця сила, ця влада. Уже зал оволодів відчуттям якоїсь вселенської «невагомості», завмер у її владі, підкорившись її великій поетичній силі. Вірші лилися — як гірські річки в Грузії. Яку вона так любила і жила нею навіть у снах. І хоч би про що писала — про Росію, про Грузію, про суєтне, вічне — ніколи не «конструювала» поетичний стиль чи ритм. Здавалося, це лилося з серця. Віддавало відблиском із вічно зволожених її очей...

«Потом я вспомню, что была жива,

Зима была и падал снег, жара

Стесняла сердце, влюблена была —

В кого? Во что?..»

У людей. У світ. У своє Передєлкіно. У Пастернака, якого не зрадила. У Висоцького, в якого вірила. У Шукшина, в якого знімалася. У дочок, які успадкували тендітність і силу.

У слово, магію з якого видобула…

«Кто знает — вечность или миг

мне предстоит бродить по свету.

За этот миг иль вечность эту

равно благодарю я мир.

Что б ни случилось, не кляну,

а лишь благословляю легкость:

твоей печали мимолетность,

моей кончины тишину».

Написано нею рівно півстоліття тому.

А здається — наче тільки позавчора.