БАРВИ ОСТАННІХ ЧАСІВ

Мистецтво парадних залів

Вважається, що кращі художні роботи доставляються в Київ. Хороші й різні — у зали обласних центрів. Проте в середовищі художників такі виставки не вважаються особливо престижними. Маститих і сформованих більше приваблюють приватні галереї — зрозуміло, з огляду на матеріальні міркування. На звітні виставки, як правило, рвуться молоді, кому хочеться підвищити свій соціальний статус, вступивши у строкаті лави Національної спілки художників...

З великою часткою ймовірності можна припустити, що церемонії відкриттів виставок у різних містах схожі одна на одну, як схожі одна на одну всі подібні церемонії. У цьому сенсі Черкаси — географічний центр України — цілком можна розглядати як середньостатистичне місто, місто Ч., у якому висвітлюються всі процеси, що характеризують сучасне життя України.

У місті Ч. виставки відкриваються у присутності художників, преси та учнів художніх закладів. У залі прозвучать гідні події промови, в яких, звісно ж, буде частка традиційної гіркоти з приводу того, що «мистецтво в нас у загоні і нікому воно не потрібне». У чиємусь виступі відчується легкий оптимізм, а в якомусь — гіркота: приміром, на відкритті осінньої виставки, присвяченої Дню художника, жоден з обласних чиновників не вшанував вернісаж своєю високою присутністю.

Причин, чому для чиновників вернісажі нудні, докопуватися далебі не цікаво (іншим стило в руки!). Інша річ — творчо зорієнтовані юні дарування. Що цікавого для них?

Звичайно, молодь не моноліт. У молодіжному середовищі співіснують різні течії, домінують ті чи ті художні уподобання; діапазон широкий. Безумовно, є такі, у кого в основі світовідчуття лежить класика — музика, література, живопис, традиційні релігійно-філософські погляди. Та водночас хтось абсолютно впевнений, що, приміром, Бетховен — закордонна собача кличка, і при цьому «самовираження» вважає основним своїм завданням у мистецтві. У молодіжній культурі є і така течія — хіп-хоп, до якої заведено зараховувати графіті.

Мистецтво
центральних парканів

Одного разу золотавим днем простував я головною вулицею міста Ч., повз величезне занедбане будівництво, оточене бетонним парканом, і побачив десятків чотири підлітків, які сиділи на бордюрах та газонах. Вони з очевидним і навіть азартним інтересом спостерігали, як дві групи молодих людей розписують зі спрей-балончиків кілька секцій паркана. Один хлопчак працював зовсім артистично. Він, граючи на глядача, струшував-перевертав балончик, як бармен склянку під час приготування коктейлю, потім коротким рухом наносив поверх підмальовки шиплячу фарбу. Відхилявся, оцінював. Його графіті називалося «Великий собака». Напис — англійською, букви загорнуті так, що відразу й не прочитаєш (у графітчиків, виявляється, це цінується). Втім, не для читання створено, а просто бо прикольно! Існує така оцінка. Такі розписи, гадаю, кожному вже доводилося бачити. У Києві, приміром, на парканах уздовж залізниці, у Львові, кажуть, — на якихось заводських парканах, у Харкові — на занедбаному недобудованому пологовому будинку. Графіті неначе створене для руїн. Комусь це мистецтво здається цікавим, комусь — ні. Взагалі питання, чи це мистецтво, залишається відкритим. Дехто схильний вважати графіті незначним хуліганством (пакостю). Здається, що простіше — взяв балончик, натиснув кнопку — і малюй, самовиражайся. (Це лише трохи складніше, з огляду на масовість явища, ніж вірші складати!) Та ні, на бульварі міста Ч. — не сваволя, це акція, змагання двох команд, профінансоване зацікавленою установою.

Звідки таке щастя?

Термін «графіті» утворився від італійського «graffito» — «надряпаний». Під час розкопок давньоримських будівель було, як відомо, виявлено написи на кшталт теперішніх «куплю все» чи «тут були Кіса та Ося». Деякі дослідники стверджують, що графіті «виповзло саме звідти».

У сучасному світі під жанром «графіті» розуміють написи та зображення, виконані з допомогою аерозольних балончиків. Виникло це явище на початку сімдесятих років минулого століття у Нью-Йорку. Спочатку розмальовувалися стіни та паркани гетто, потім ліфти, автобуси та потяги метро, пам’ятники і фасади парадних вулиць. Сучасник так описує появу графіті: «Ночами підлітки забиралися у вагонні депо і навіть усередину вагонів і давали повну волю своїй графічній фантазії. Вранці всі ці потяги каталися туди-сюди по Манхеттену». Можна лише уявити, яке враження ці розмальовані потяги справляли на законослухняних американців, щоб збагнути міру гніву муніципальної влади. Малюнки й написи зафарбовували і зшкрябували. Та невдовзі вони виникали знову. Створювалися промислові технології з видалення графіті, вагони проганяли через металеві щітки, при цьому, як виявилося, руйнувалася структура металу, вагони ставали непридатними. Збитки сягали десятків мільйонів. Графітчиків заарештовували, штрафували й ув’язнювали. Проте графіті ширилося світом. І оскільки вже нинішнього року в ЗМІ промайнуло повідомлення про винайдення у Мексиці фасадної фарби, на якій не тримається графіті, — несанкціонована вулична творчість так і залишилася проблемою, набувши лише інших масштабів.

З підворіття до цивілізації

У моєму рожевому дитинстві така творчість справді мала хуліганський характер. На парканах таємничим чином з’являлися зовсім непристойні написи. (Як, утім, і сьогодні вони з’являються у під’їздах та ліфтах.) Або, трохи згодом, пристойніші, навіяні, скажімо, фільмами про Фантомаса чи Зорро. Країну Рад від масового поширення графіті врятувало, здається, те, що аерозольні фарби і маркери були в нас не такі доступні, як у них. А можливо, і вищий культурний рівень наших підлітків та серйозніша система виховання. Втім, ось яку думку я намагаюся висловити. Коли висока (традиційна) культура з тих чи інших причин виявляється чужою або нездійсненою, тоді наступне покоління все розпочинає з нуля; неважливо, у печері чи в багатомільйонному Нью-Йорку. Виникають написи-пам’ятники, малюнки-пам’ятники, які увічнюють свою історію, своїх кумирів, друзів та героїв, чи то загиблий «король» кварталу Сем Балл, чи Сеня Бик, Фантомас, Зорро або Джон Леннон і Віктор Цой...

На думку Жана Бодріяра, який описав явище графіті в недавній своїй книжці «Символічний обмін і смерть», підліткова «культура» (70-х), яка не бажає вписуватися в домінуючу систему соціальних знаків, заявила про себе повстанням. Справді, психологічний механізм цього анонімно-псевдонімного «повстання» почасти схожий на світовідчуття варварів, які ввірвалися на вулиці Рима, а ще більше схожий на поведінку більшовиків, що прийшли до влади і руйнують храми та чужу для них тисячолітню культуру, яка їх, мутантів, і породила.

Коли на Заході усвідомили, що репресії проти графіті неефективні, там приловчилися і запустили частину цієї молодіжної течії в «цивілізоване русло». Тобто зрозуміли, що на графіті можна заробити. Графітчиків стали запрошувати як оформлювачів кафе, для них влаштовували змагання, їм почали платити, їм виділяли глухі стіни і паркани, у них з’явилися свої журнали та сайти в Інтернеті. Яке вже тут повстання — бізнес-проект. Повстання пригасили, а рецидиви несанкціонованого самовираження як хуліганство, як і колись, каралися законом. Ну а на наші паркани барвисті картинки графіті потрапили вже «цивілізованим руслом».

Хіп-хоп на наших вулицях

Акція з прищеплення Черкасам «культури» хіп-хоп проводилася наприкінці дев’яностих. Відома навіть точна дата — 5 червня 1999 р. Мабуть, приблизно тоді ж аналогічні щеплення робилися й іншим малим та середнім містам.

Олег Губар, 21 рік, дизайнер і художник, який професійно працює у жанрі графіті:

— На змагання до Черкас тоді приїхали художники з Києва, Харкова та Львова. Це були досвідчені у графіті люди. З черкащан організували три команди, усі новачки. (Акцію проводила знаменита західна фірма, яка випускає спортивний інвентар і одяг. — О.С.) Виступали музичні реп-групи, ролери гасали на роликах, хлопці грали в стритбол (вуличний баскетбол). Я був в одній з команд новачків. І дякую тій акції: для Черкас вона відкрила графіті. Тепер я займаюся графіті серйозно. Наша група бере участь у різних акціях, розписуємо (коли запрошують) стіни кав’ярень, нещодавно закінчили розпис одного інтернет-клубу, там площа графіті 210 кв.м. Це найбільший завершений проект у Черкасах. На розпис потрачено 240 балончиків!.. Чи це мистецтво? Вся річ у рівні виконання. У будь-якому жанрі є халтура і є мистецтво.

— Олеже, що ти читаєш?

— Люблю Джека Лондона, Конан Дойля. А так — періодику.

Він перелічив назви кількох глянсових журналів і повернувся до своєї творчості.

— У кожній роботі ми ставимо перед собою певні художні завдання і намагаємося їх виконати. Коли говорять про похмурість того чи того сюжету — я цього не розумію. Адже все, що ми робимо, — робимо з любов’ю!

Мабуть, направду вся справа у рівні виконання, у майстерності. Та, мабуть, і в самостійності. Тому (вітаючи всі види творчості), задля справедливості варто відзначити якусь обтяжливу стилістичну одноманітність українського графіті. Усе (або майже все), що зараз бачимо, поки що запозичене зі стилістики комп’ютерних ігор, часто дуже агресивних і через це нескінченно бездарних. Та це, як кажуть, тільки поки що. А що ж завтра?

Блискуча перспектива

Років три тому в альманасі «Нові сторінки» художник Євген Найден спробував (буцімто жартома) вирахувати, які картини сучасників («два-три полотна») «висітимуть на стінах музею через сто років». За роки, які минули після виходу його статті, час не те щоб змінився, ні — живемо в ту ж саму епоху. Та всередині цієї нашої епохи нещодавно були розставлені додаткові акценти. (Можливо, для того, щоб ми могли краще відчути час). Повстання проти домінуючої культури, що вже приглухло, отримало 11 вересня нову силу. Анонімний терористичний «перформанс» — проліт літака крізь картатий скляний хмарочос лицезріли всі. У відповідь пішли в хід, як колись щітки для очищення, крилаті ракети. «Настають тривожні часи», — висловив загальне відчуття один із президентів. І справді, якщо так триватиме й далі, то через сто років жодних музеїв не залишиться. Ставши навшпиньки і вдивляючись у війни ХХI століття, ми бачимо лише руїни. А в руїнах серед тих, хто вижив, опиняться, напевно, два-три художники. Безперечно, згодом руїни зарябіють життєствердними видряпаними малюнками — графіті, які, так би мовити, прославлятимуть своїх вождів, печерних геніїв і героїв. Отож, перспектива в цього жанру — блискуча. Чого не скажеш про решту жанрів, представлених днями у наших художніх музеях.