Бабин Яр: «курсив мій». Уперше вийшов україномовний варіант неоднозначної книги Анатолія Кузнецова про Голокост у Києві

В Україні у видавництві «Саміт-книга» вийшла повна версія роману-документа Анатолія Кузнецова «Бабин Яр». Твір уперше видано українською мовою. Український наклад — 5 тисяч примірників, російський — 25 тисяч. Меценат, який профінансував видання, побажав залишитися невідомим.

У Музеї Великої Вітчизняної війни з приводу виходу книги відбулася презентація-дискусія «Сторінки Бабиного Яру: щоб минуле не повторювалося, знайди мужність подивитися йому у вічі».

На дискусію до музею прийшли історики, філософи, літератори: директор Інституту філософії НАНУ Мирослав Попович, провідний науковий працівник Музею історії Києва Дмитро Малаков (тема його спеціалізації «Бабин Яр»), доктор історичних наук Фелікс Левітас (готує книгу «Розгадані таємниці Бабиного Яру»), письменник, автор книги «Батьківщина дрімаючих янголів» Густав Водичка, а також актриса Наталя Сумська, співаки Ніна Матвієнко і Володимир Гришко.

Чи була причетна радянська влада до підриву Успенського собору? Який сенс має перегляд начебто відомих історичних фактів для сучасної України? Із чим пов’язані уперті спроби місцевої влади сховати сліди злочину? Яким має бути статус Бабиного Яру: це трагедія всієї нації чи трагедія єврейського народу? Всі ці питання залишаються з нами.

Тому й «Бабин Яр» Кузнецова — книга не на «сезон»... Саме так оцінив свій роман-документ сам автор в одному з листів до ізраїльського перекладача. І відразу уточнив: «...поки що принаймні». Це скромне «поки що» триває і через 67 років після початку вересневої трагедії 1941 року. Перший рядок роману-документа: «Усе в цій книзі — правда».

Бабин Яр і весь Київ без цензури

Самі німці називали цей київський яр Baustelle. Що означає «будівельний майданчик». На цьому «майданчику» починаючи з вересня 1941-го знищували і жителів міста, і військовополонених. Жінки, діти, старі, меншою мірою чоловіки. «Всі жиди міста Києва і його околиць повинні з’явитися...» Їх обіцяли вивезти в Німеччину. І, взявши за руки одягнених в найкраще дітей, посадивши у візки немічних старих, вони йшли на вулицю Дегтярівську — до місця збору. Тим більше що листівки страхали: «Хто з жидів не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний...».

У цьому романі-документі, можна побачити фото: струмочки людей злилися в один потік, який рухається до страшного яру. Йшли сподіваючись на «світле майбутнє», а насправді... Їх розстріляли, оскільки відповідно до ідеї вищої нації, вони підлягали тотальному винищенню.

До війни в Києві проживало 843 тис. людей. З них четверта частина — євреї. Відповідно до німецьких офіційних звітів, тоді в яру було знищено 33771 особу. Щоправда, багато істориків стверджують, що ця цифра стосується лише перших двох днів, коли розстрілювали. Підстава — документи безневинно вбитих. Загальне число загиблих у багато разів більше. І трагедія цієї місцевості приховує не тільки національну трагедію євреїв. Цей яр поховав червоноармійців, партизанів, українських підпільників-націоналістів, циганів.

Окремий розділ «Хрещатик» розповідає про вибухи 24 вересня на Хрещатику. Вину за ці вибухи було вирішено покласти на київських євреїв і стратити їх. Уже 25 вересня 1941-го до Києва прибули рейхсфюрер Генріх Гіммлер і Адольф Ейхман. Наступного дня відбулася нарада вищих військових чинів у Києві.

От і перше питання дискусії: хто несе відповідальність за підрив Хрещатика та Успенського собору?

Однозначних відповідей не було. Більшовики? Німці? Як віха історії в умовному залі музею фотографії саме тих подій — піднятий прапор вермахту на лаврській дзвіниці, а ось горить центральний гастроном... Які можуть бути «відповіді», якщо документів про підрив центру міста в 1941-му дослідники так і не знайшли. Цей наказ віддавався усно. Ось рядки з роману: «...До війни в Києві починали будувати метро, і тепер поповзли чутки, що то було не метро, а зак­ладання жахливих мін під усім Києвом. Але більш правдоподібними були запізнілі спогади, що ночами у двори приїжджали вантажівки, і люди у формі НКВС щось вивантажували в підвали. Але куди в ті часи не при­їжджали ночами машини НКВС і чим тільки вони не займалися! Якщо хто і бачив крізь фіранку — вважав за краще не бачити і забути...».

Ці фрагменти, як і багато інших у романі, подано курсивом. А це означає, що саме ці уривки книги були вилучені цензурою в 1966-му, коли роман уперше побачив світ у журналі «Юність» нечуваним тиражем — 2 мільйони 150 тисяч примірників!

Таких цензурних табу, погортавши книгу, можна помітити безліч. Причому, якщо прибрати ці рядки, від­разу очевидно, як спотворюється задум автора — показати справжнє обличчя тоталітарного суспільства (і радянського, і фашистського).

Ще в романі є рядки, узяті в дужки, — це доповнення, зроблені автором уже в еміграції в 1967—1970 рр. Адже вперше роман вийшов у повному обсязі в 1970 р. у нью-йоркському видавництві Possev-USA. Після цього «Бабин Яр» було перекладено багатьма мовами, витримав кілька видань у Радянському Союзі та у пострадянській Росії.

Щоб донести до читача всю правду про цю київську трагедію, Анатолій Кузнецов виїхав до Англії. «У мене під час від’їздів робили обшуки, а якось невідомо ким був підпалений і згорів мій кабінет. Найважливіші рукописи були в мене перезняті на плівки, які в залізній коробці були закопані неподалік будинку, а самі рукописи я закопав у скляних банках у лісі під Ту­лою, де вони, сподіваюся, лежать і зараз. Улітку 1969 року я втік з СРСР, узявши із собою плівки, у тому числі й плівку з повним «Бабиним Яром». От його й випускаю як першу свою книгу без будь-якої політичної цензури і прошу тільки даний текст «Баби­ного Яру» вважати дійсним» (із вступного слова Анатолія Кузнецова).

По обидва боки «завіси»

Історія роману така ж «непослідовна», як і доля автора. З народження і під час війни він жив на Куренівці, буквально на краю Бабиного Яру. Тоді йому було 12 років. Бабин Яр тоді — це величезна западина, на дні якої весело дзюрчав струмок. Анатолій рано доторкнувся до правди... «Я нахилився й підняв... Це був обгорілий шматок кістки розміром з ніготь, з одного боку білий, з іншого — чорний. Стру­мок вимивав їх звідкілясь і ніс. Із цього ми зробили висновок, що євреїв, росіян, українців і людей інших націй стріляли вище... Ми походили довкола, знайш­ли багато цілих кісток, свіжий, іще сирий череп і знову шматки чорної золи серед сірих пісків. Тоді я вирішив, що треба все це записати, із самого початку. Як це було насправді, нічого не пропускаючи і нічого не вигадуючи...».

От письменник і обрав шлях соцреаліста, створивши документ, який видушує сльозу вже в третього повоєнного покоління... Під час дискусії в Музеї ВВВ пролунала думка: мовляв, до шкільної програми книга ввійде скоріше в Ізраїлі, ніж в Україні або Росії.

До Києва на презентацію приїхав син Анатолія Кузнецова Олексій. Він привіз записи лондонських передач батька на Радіо «Свобода». Його голос яс­ний, впевнений, без напівтонів: «Людина звикає до всього! Радянська дійсність стверджувала: терору не було! Такого не могло бути! Не було!».

Коли Анатолій Кузнецов опинився по інший бік залізної завіси — у Лондоні, то був викреслений з підручників, з дитячих книжок. Олексій теж пішов письменницьким шляхом. Закінчив Державний інститут театрального мистецтва в Москві, багато років працює на Радіо «Свобода». Зізнається, що сам прочитав роман батька в шість років у «Юності». Про західне життя Анатолія Кузнецова його син написав книгу «Між Гринвічем і Куренівкою» (в основу лягли листи письменника своїй мамі, лондонські сценки). Зараз Олексій готує до видання розшифровки батькових виступів на Радіо «Свобода» у період із 1969 по 1979 р.

Так склалося, що Олексієві батьки розлучилися. У п’ять років його відправили в Київ до бабусі: мама поїхала навчатися до Москви, а батько залишався в Тулі до своєї еміграції в 1969 році.

— Мати сильно постраждала від цього батькового кроку, адже формально вона була з ним у шлюбі, — розповідає «ДТ» Олексій Кузнецов. — Уже потім вони розлучилися «заочно», на цьому мої стосунки з батьком закінчилися. Тільки в липні цього року я вперше побував на могилі Анатолія Кузнецова. Як журналіст і критик можу поставитися до батькової роботи об’єктивно і зрозуміти, що це справді добра література. Мені також близький Київ, адже я тут виріс. Так склалося, що тепер я не живу в Україні. На жаль, не дозволяється подвійне громадянство. Тому багато людей, подібно до мене, розцінюють нинішній стан справ як кордон, який проходить через серце. Коли приїжджаю сюди, зупиняюся в тому будинку, де жив у дитинстві в бабусі і дідуся. Це поруч із Голосіїв­ським лісом. Деяких батькових речей, описаних у романі, можна і тепер торкнутися руками.

Київ—місто. Київ—книга

Гортаючи сторінки «Бабиного Яру», усвідомлюєш, що бачення страшних подій подано саме крізь «призму» Куренівки. Тут усе суто київське. За описом київських реалій можна відтворити історичну топографію воєнного Києва. Це й коли маленький Анатолій ходив повз лавру до діда, і вулиця Петропавлівська, і Пуща-Водиця, і кінотеатр «Жовтень», і Андріївський узвіз, і площа Богдана Хмельницького. І Петрівка, і вулиці Нижній Вал, Фрунзе (цю назву, до речі, ніяк не сприймали кияни, оскільки на слуху в усіх була вулиця Кирилівська).

І окремо, як цілісний образ — балка Бабиного Яру, струмок якого давав воду. В окупаційний час, як описує автор, води у водогоні не було, тому люди й потягнулися з різним посудом до струмків, і до цього в тому числі...

— У цьому місці люди ніколи не жили, — розповідає Дмитро Васильович Малаков, науковий працівник Му­зею історії Києва. — І сьогодні, звичайно, це місце не може бути позначене «позитивом», адже там лежать усі вороги нацизму, Третього рейху — це не тільки євреї, а й підпільники, україн­ські патріоти, тисячі представників більшовицького підпілля, там лежать кримінальні злочинці, повії. Це спільна братська могила. Тому не потрібно на цьому місці нічого будувати. Так, через це місце проклали метро «Доро­гожичі». Тепер-от на вулиці Олени Теліги зводять величезний 40-поверховий будинок... Що поробиш?

Здавалося б, яр сам підказує: не слід перетворювати його на будмайданчик. Згадаймо Куренівську трагедію 13 березня 1961 року. Тоді лавина намитого ґрунту, під якою лежали кістки 100 тисяч розстріляних, зірвалася й затопила Куренівку. За неофіційними даними, загинуло кілька тисяч людей.

Під час дискусії багато хто говорив про повоєнні роки — про радянське безпам’ятство щодо Бабиного Яру. Коли в Освенцимі, Дахау відкривалися меморіали, у Києві за те, що 29 вересня люди приходили до Бабиного Яру покласти квіти, могли дати 15 діб. Чому? Тому що євреї, військовополонені, заручники, націоналісти, душевнохворі, цигани й підпільники — це не «герої». І дотепер страшну трагедію київського Голокосту не відзначено меморіалом. У 1965-му було оголошено закритий конкурс на проекти монументів для вшанування радянських громадян, які загинули від рук німецько-фашистських загарбників під час окупації м. Києва. Тоді в офіційних документах слова «Бабин Яр» заміняли на «Шевченківський район м. Києва». А в 1976 році було встановлено пам’ятник, який і нині нагадує про «непохитну волю до перемоги великих ідей...». Тільки до 50-річчя трагедії Ба­биного Яру встановили бронзову Ме­нору, впорядкували підходи до яру й від­критий амфітеатр для мітингів. Сьогодні триває обговорення будівництва «національного символу» в Бабиному Яру, думки про який є полярними.

Так само полярними виявилися думки учасників дискусії про роман. Один критик-письменник сказав, що, мовляв, роман не дає надії.

Що автор не подякував навіть Богу за те, що вижив. На що син письменника відповів:

— Роман мого батька не дає прямих відповідей. Навпаки, він ставить такі запитання, на які відповідей іще довго не буде... А критикам, які говорять про брак позитивних ідеалів, я б рекомендував прочитати розділ «Скільки разів мене потрібно розстріляти?»

Ось цей розділ…

«До чотирнадцяти років життя на цій землі я, на думку фашистів, скоїв стільки злочинів, що мене слід було розстріляти щонайменше ось скільки разів:

1. Не видав єврея (мого друга Шурка).

2. Переховував полоненого (Василя).

3. Носив валянки.

4. Порушував комендантську годину.

5. Ховав червоний прапор.

6. Не повністю повернув узяте в магазині.

7. Не здавав палива.

8. Не здав надлишків продовольства.

9. Повісив листівку.

10. Крав (буряк, торф, дрова ялинки).

11. Працював із ковбасником підпільно.

12. Утік від вивезення до Німеччини (у Вишгороді).

13. Повторно втік (на Пріорці).

14. Вкрав рушницю й користувався нею.

15. Мав боєприпаси.

16. Не виконав наказу про золото (не доніс на Дєгтярьова).

17. Не з’явився на реєстрацію в 14 років.

18. Не доносив на підпільників.

19. Мав антинімецькі погляди і потурав антинімецьким настроям (був наказ про розстріл і за це).

20. Перебував у заборонній зоні сорок днів, і за це одне треба було розстріляти сорок разів.

При цьому я не був членом компартії, комсомольцем, підпільником, не був євреєм, циганом, не мав голубів або радіоприймача, не робив відвертих виступів, не потрапив у заручники, а був ЗВІЧАЙНІСІНЬКОЮ, пересічною, непомітною, маленькою людинкою в картузі. Але, якщо скрупульозно дотримуватися встановлених владою правил, за принципом «зробив — отримуй», то я вже двадцять разів НЕ МАВ ПРАВА ЖИТИ...»