Ати-бати йшли магнати

Важко прогнозувати, як після довгої зими й нудних виборів у країні пройде посівна «кампанія». Але те, що кіноврожай на наших гектарах уже почали збирати, — факт. У Макарівському районі Київської області колишні зерносховища оперативно переобладнано під знімальні павільйони: там знімають безрозмірну «Вовчицю». Розпіарений «твір» відомих бізнесменів братів Константиновських — ніби «український Голлівуд» — наразі начебто чекає на свого виконроба... Зате в Житомирській області, кажуть, уже розпочали будівництво століття — також «наш Голлівуд». І це не «кінець фільму». Бо є плани великого будівництва кінопавільйонів і у Влада Ряшина (під Києвом), і в Олександра Ткаченка (на Одеській кіностудії, де він зараз господар). Деякі експерти оцінюють ці будівництва майже в один мільйон доларів кожне.

І ще про «виробничі показники»... Свіжа «Штольня» лише за прем’єрний уїк-енд зібрала 50 тис. доларов (для першого «млинця» результат). Бюджети кількох уже запущених українських фільмів розпухають до одного-двох мільйонів доларів (про це в інтерв’ю). Гонорари деяких відомих українських артистів підстрибують до 4 тис. доларів за один знімальний день (імена через коректність не афішуємо). Кількість прокатних екранів у країні до кінця цього року має різко зрости — до 150 уже наявних додасться ще 50.

...«Кінобум» це чи бізнесовий «кіноБунт» — майбутнє визначить точніше. Але вже очевидно (без знижок на художність): споконвічне українське поетичне кіно за останній час не те щоб спочило у бозі, а просто несміливо поступилося стовповою дорогою своєму побратиму-мутанту — прагматичному кіно. Для котрого набагато важливіше тільки «мані, мані, мані», як співали Abba й герої «Кабаре». Недавній «Кінофорум України-2006», що проходив у Києві, консолідував під своїми прапорами майже 40 «суб’єктів кінофедерацій» (серед найвідоміших і Асоціація «Сприяння розвитку кінематографу в Україні», і «Артхаус Трафік», і «Школа Голлівуду в Україні», і «Союз Кіноринок» і т.д.). Спостерігати за новим співтовариством вершителів кінодоль — чи то в «Баттерфляй-Ультрамарині», чи то в «Кінопалаці», чи то в «Україні» (де проходили триденні заходи форуму) — нестерпне задоволення... Оскільки на наших очах оформлюється нова «каста» і залізний кіноклас. Хлопчики, котрі раніше грали у війну за мотивами радянських художніх фільмів, враз перетворилися на «магнатів» — серйозних, амбіційних, спритних кіноменеджерів, у чиїх руках, вони переконані в цьому, майбутнє вітчизняного кіно... Із деякими з них — діалоги на злобу дня (без коментарів).

Можу бути «спонсором» державного перевороту

Із досьє «ДТ». Віктор Приходько — керівник «ПроТВ». Створив близько 30 телевізійних проектів (серед них «Шоу Довгоносиків» і «Прихована камера»). Працював у Великобританії, Австрії. Стояв біля витоків створення каналу СТБ. Яскрава смуга кар’єри — директорство на кіностудії імені Довженка (скандали, відкриті листи, гучне звільнення). Дистанціювавшись від довженківців, заявив про створення свого «Голлівуду» під Києвом, який, як з’ясувалося, навіть будується. Сьогодні компанія Приходька готує помітні і рейтингові фільми (на майбутній сезон заплановано прем’єри фільмів «Утьосов», «Махно», що знімалися в Україні). У «ПроТВ» є також великі плани роздобути для зйомок в Україні голлівудських зірок, зокрема Ентоні Хопкінса і Джессіку Ланж.

— На якому етапі втілення вашої світлої мрії про будівництво власного «Голлівуду»? Чи не завадили цьому задуму конкуруючі фірми, зокрема американці, які продюсували «Оранжлав» і поспішно заявили про своє будівництво?

— Будівництво кіностудії йде за планом. Перший корпус буде готовий наприкінці серпня. Наприкінці вересня плануємо знімати нові проекти вже на новому місці. Вже сьогодні нашими павільйонами цікавляться американці й найуспішніші російські кінодіячі, творці «9 роти» — Бондарчук, Роднянський та інші. І конкуренти завадити не можуть. Ми робимо кіностудію для себе, а не на продаж чи під оренду. Тому ніхто не може перешкодити знімати НАШІ фільми за НАШІ гроші на НАШІЙ студії.

— Скоро буде рік, як ви залишили посаду директора кіностудії Довженка. Чи стежите за роботою своїх колишніх підопічних? Що, на ваш погляд, змінилося відтоді у довженківців і в який бік — у кращий чи в гірший?

— Змінився директор кіностудії — він став нижчим на зріст і брюнетом. Ця зміна у кращий бік. Змінилося моє самопочуття — я знайшов спокій і знову отримую задоволення від роботи. А на кіностудії навряд чи щось зміниться в найближчі 100 років. Доки вона не стане приватною, як у всьому світі, вона буде музеєм радянського кіно.

— Чому сьогодні так несміливо виходять на кіноринок, тобто у власне виробництво, телеканали, які йдуть за рейтингом після «Інтера» й «1+1» — ICTV, «Новий», СТБ, «Україна», «ТЕТ»? Тільки з фінансової причини?

— Основний дефіцит у кіно — не гроші. Основний дефіцит — професіонали. Усі, хто вміє працювати, вже працюють на великих студіях чи в Москві. А маленьким каналам уже майже нічого не залишилося.

— Чи немає парадоксу в тому, що виробнича кількість у нас постійно неадекватна сценарній якості?

— Сценарії — найбільша проблема. Всіх учили писати «літературні сценарії». Як у школі — «тема, ідея, опис природи...» Це для кіно не підходить! Потрібні драматургія й характери. А цих слів майже ніхто не розуміє! «Про-ТВ» готове брати сценаристів скільки завгодно — потреба величезна. Пишіть прямо зараз...

— Наскільки, по-вашому, можливе найближчим часом реальне, а не віртуальне фінансування кінопроектів?

— Державне фінансування кінопроектів — основний ворог кіно. Бо жахливо забюрократизований апарат Мінкульту пройти може тільки бюрократ. Справжній режисер чи сценарист гине від самого вигляду міністерства. А виживають і отримують фінансування тільки кон’юнктурники — «Вам про що зняти? «Три пісні про комуніста»? З величезною радістю! Про Кучму документалочку? Я готовий! Тепер про гетьманів і кобзарів незрячих модненько? Давно мріяв!»

Я повторюю, однак... У США немає ні Міністерства культури, ні Держкіно, ні віце-прем’єра з культури. І при цьому вони не тільки не почуваються обділеними, але й, невігласи, знімають 500—600 фільмів на рік.

Гадаю, державна політика в галузі кіно має будуватися на системі грантів — додавати (а не фінансувати повністю!) гроші на ті проекти, які держава вважає важливими. Проте фільм має бути для глядачів, а не для чиновників чи комітету. Тільки тоді, коли фільм заробить гроші на виробництво наступного, можна стверджувати — кіно живе. Інакше це нікому не потрібна жебрачка, готова на все.

— Які проекти зараз перебувають у виробництві під вашим безпосереднім керівництвом?

— Проекти у виробництві — природно, серіали: «Повернення Мухтара-2» (100 серій). Його нам замовили після успішного другого «Мухтара». А другого, у свою чергу, — після вдало доопрацьованого першого. Річ у тому, що росіяни запороли виробництво і серіал погано пішов в ефірі. Після серій, зроблених в Україні, рейтинг «Мухтара» на РТР підвищився до часу в праймі. Це, погодьтеся, прецедент. Такий, який був із серіалом «За все тобі дякую», що його так само робив «Про-ТВ» для Першого каналу. Нині в запуску також продовження «За все тобі дякую-2» (24 серії). А на замовлення «1+1» знімаємо «П’ять хвилин до метро» (100 серій). Ще кілька проектів готуються до виробництва.

З фільмів — як і раніше, не полишаємо ідею виробництва «Бабиного Яру», разом із США, про який я неодноразово говорив. З українського боку обережну зацікавленість висловили канал «Інтер» і Віктор Пінчук.

У кожному разі, плануємо розпочати знімальний період вже у вересні. Попередню згоду зніматися дали Джессіка Ланж і Ентоні Хопкінс. Але відбулася ротація в режисерах. Замість Сіднея Люмета тепер запрошений Вільям Фрідкін, «оскароносець» за фільм «Французький зв’язківець». Його попередній візит до України має відбутися наступного тижня. Ще один цікавий проект — є ідея спільно з поляками й американцями зняти римейк «Чотири танкісти і собака». Поки що думаємо... Є проекти комедійного та містичного жанру. Але замовлень багато і доводиться від чогось відмовлятися.

— Чи визначилися канали — «споживачі» ваших досить амбіційних серіалів з історичними особами в сюжетному центрі — «Махно» і «Утьосов»?

— Наскільки мені відомо, «Махно» буде на НТВ найближчим часом. А «Утьосов» – на РТР. В Україні ще жоден канал не придбав права на ці фільми.

— А чи не дискредитує повальна мода на «біографічні серіали» («Єсенін», «Зірка епохи» і т.п.) самих героїв епох, про яких фільми... Адже поки що не з’явилося жодного гідного матеріалу?

— Поганий серіал дискредитує своїх авторів, а не героїв. Від того, що був знятий поганий серіал «Майстер і Маргарита», роман гіршим не став.

— Чи стежите ви за сучасним українським літературним процесом? Якщо так, то книжки яких авторів чекають свого екранного втілення?

— Якщо чесно, то літературний процес бачу дуже вузько — тільки сценарії чи синопсиси. До речі, книжки в усьому світі стали інакшими — їх усі пишуть як заготовки під сценарії. І я не впевнений, що це добре.

— Як, на ваш погляд, сьогодні вибудувався пасьянс найвідоміших і найперспективніших гравців на вітчизняному кіноринку?

— Я не назвав би це пасьянсом. Швидше, це скидається на японський сад каміння: кілька великих валунів і навколо розсип дрібної гальки. Є великі виробники, які роблять сотні годин на рік, такі як «Про-ТВ», канал «1+1» («Українська медійна група»), «Інтер», Влад Ряшин і його компанія «Стар Медіа», «Ілюзіон»...

І з’являється безліч «одноразових» компаній — вони потім або виростуть у великих виробників, або пропадуть безслідно. Це нормальний процес, як і в усьому світі. Ця нахабна молодь – і є головна надія на майбутнє кіно.

Однак потрібно бути обережним — уже була спроба продавати акції на «національний блокбастер».

— Володіє ваша компанія необхідною й надійною технічною базою для втілення ідей – чи все на оренді?

— Наша телекомпанія має найбільшу технічну базу в країні. У нас одночасно працюють 3 знімальні групи, повністю укомплектовані камерами, світлом, звуком, транспортом тощо. Одночасно працюють шість відеомонтажних, чотири звукові студії, музична студія та ін. Після фільму «Махно» у мене самих кулеметів «Максим» із тачанками разом — штук десять. Не враховуючи сотень рушниць і шабель із чобітьми й портупеями... Можу бути спонсором державного перевороту. Але це не головне. Найголовніше — професіонали. Найсучасніша техніка в руках дикунів — брухт.

Готовий поміняти будь-яку техніку на хорошого режисера чи сценариста. Такий сценарист, як наш Саша Щербаков, який написав «За все тобі дякую», коштує мільйон, як десять професійних камер чи середній футболіст. А режисер Микола Каптан («Махно») тягне на три 600-х «мерседеси». Я б сам таких авторів і режисерів прикупив парочку. Жаль, немає їх.

Орієнтація тільки на наш кіноринок комерційно невигідна

Із досьє «ДТ». Кінокомпанія «Українська медійна група» (Ukrainian Media Group) заснована 2004 року. На сьогодні UMG найактивніше співпрацює з каналом «1+1» та московським СТС. За участі UMG, наприклад, створювалася
«9 рота», екранізувалися детективи Тетяни Устинової. Поширена думка кінокіл: «За UMG стоїть Роднянський!» На посаді гендиректора компанії Микола Шевченко. Він випускник ВДІКу, свого часу працював над картинами «Яма», «Жінка для всіх» та ін. На думку пана Шевченка, масштаб бюджету на кіновиробництво рівносильний можливості подарувати глядачеві максимальну радість від кінопродукту...

— Чи має, на ваш погляд, «Українська медійна група» якусь особливу «художню платформу», яка відрізняється від платформ компаній-конкурентів?

— Розпочавши роботу у кіновиробництві, UMG разом із партнером, каналом «1+1», зробила ставку на дві позиції. По-перше, кращі вітчизняні режисери, серед яких В’ячеслав Криштофович, Володимир Попков, Анатолій Матешко, Андрій Праченко, Андрій Дончик; по-друге, принцип розвитку компанії — виробництво власної продукції на власній виробничій базі. Цих напрямів дотримуємося й тепер, запрошуючи кращих працівників, максимально наповнюючи свої плани власними проектами. Серіал від серіалу відрізняється. Серіальний формат різноманітний. Криштофович, Попков, Матешко, Праченко знімають телевізійні художні фільми — це якісні, цікаві постановочні стрічки, які, хоч і не мають рекордного касового успіху (та й касовий успіх — явище не завжди адекватне, адже найчастіше жаданих високих рейтингів домагається посередня, низькопробна продукція), але завжди тримають стабільно високу рейтингову планку і привертають увагу глядачів. Андрій Дончик знімав «Украдене щастя» на кіноплівку, це стовідсотково художня чотирисерійна кінокартина — дуже гарна, по-українському колоритна.

— Окрім Криштофовича, Матешка, Праченка, Ітигілова, кого ще з вітчизняних режисерів, більшою мірою молодих, бачите серед потенційних партнерів компанії?

— Плануємо співпрацю з молодими, серед яких Олександр Стеколенко, Олександр Кирієнко, Артур Новиков. До речі, Олександр Ітигілов — теж молодий режисер, наш недавній проект «Давай пограємо» — його перша повнометражна робота.

— Які бюджетні планки сьогодні під силу UMG і які найбільші бюджети деяких ваших картин?

— Зрозуміло, що насиченість будь-якого фільму спецефектами, хорошими, відомими глядачу акторами, яскравими локаціями перебуває у прямій залежності від бюджету фільму. Відповідно, чим більший бюджет, тим більша можливість потішити глядача захоплюючим, видовищним кіно. Ось конкретні суми: вартість нашого останнього проекту «Давай пограємо» (до якого залучені такі актори, як Стас Дужников, Любов Толкаліна, Андрій Чернишов, Анатолій Бєлий, Євген Воскресенський, зйомки проводилися в Ляльковому театрі, Музеї води, у кількох дорогих особняках, на етапі постпродакшна не обійдеться і без комп’ютерної графіки) — трохи менше 2,5 мільйона гривень.

— Ваш прогноз на найближче майбутнє: які бюджети на кіновиробництво можуть освоюватися нашими компаніями?

— Прогноз дати складно, адже все залежатиме від розвитку кіноринку, причому не тільки українського, а й російського. На жаль, продукт, орієнтований виключно на український ринок, не окупається.

— Окрім російського каналу СТС, із ким ще плануєте вибудовувати лінію партнерських відносин?

— Чотирисерійний художній фільм «Украдене щастя», дубльований нами російською мовою, успішно пройшов на телеканалі «Росія». Недавно нашими проектами зацікавився Перший канал.

— Чи поділяєте думку, що український кінотелеринок уже практично розділений, сегментований і «новачкам» сьогодні сюди важко втиснутися?

— Якісному, талановитому продукту є місце й на більш досвідчених та встояних кіноринках. І питання тут не лише в грошах — згадайте Тарантіно, який зняв свій перший фільм за кілька тисяч доларів. У Росії, попри безліч великих і маленьких кінокомпаній, усе ще бракує матеріалу вітчизняного виробництва для ефірного заповнення. Сучасний український кіноринок — юний, гадаю, тут знайдеться місце кожному, хто зможе випустити у світ гідний продукт.

— Наскільки райдужна чи песимістична ваша думка з приводу заявок деяких ваших партнерів про будівництво в Києві і під Києвом так званих голлівудів? Чи немає в такому масовому пориві великих фінансових структур прагнення лише «відмити» гроші, не турбуючись про творчу складову?

— У кожному разі, якщо з’являться кіностудії такого розмаху, — виграють глядачі. Виграють глядачі — виграємо й ми.

— У релізах UMG стосовно творчих задумів згадуються деякі досить скандальні тексти. Чи означає це вашу орієнтацію на «бульваризацію» кінопродукту?

— Перш за все ми звернули увагу на те, що книжки однієї свого часу «найскандальнішої журналістки» — дуже добре продаються серед сучасних українських письменників (за твердженням видавництва «Фоліо»). Книжку «Київські відьми. Меч і хрест» складно зарахувати до «бульварного» продукту, вона насичена цікавими історичними фактами і дихає любов’ю до Києва... Більше того, за книжкою пишеться сценарій (над ним працює Алла Сніцар — талановита письменниця з чуттям такту, ми вже працювали з нею над проектами «Обережно, блондинки!» і «Давай пограємо»). У результаті ми хочемо отримати матеріал для захоплюючого серіалу, розрахованого насамперед на молодіжну аудиторію (але не тільки!), віддалено схожого з форматом відомих Charmed («Усі жінки — відьми»), але замішаного на добротній київській основі.

— У новорічному фільмі «Давай пограємо», над яким уже працює Олександр Ітигілов-молодший, є неприховані запозичення з хіта «Сам удома». Це художня адаптація, куплені права чи?..

— Насправді запозичень тут немає. Так, синопсис фільму може викликати асоціації з комедією «Сам удома» або з «Вождем червоношкірих» О’Генрі. Але дочекайтеся виходу фільму — ви зрозумієте, що це абсолютно самостійний сценарний матеріал.

— Якою мірою сьогодні на вас впливає безпосередньо пан Роднянський? Що можете сказати про співпрацю з новою менеджерською командою «плюсів», чи працюєте ви з ними в безпосередній зв’язці?

— Олександр Роднянський — розумний, досвідчений керівник із разючою інтуїцією. Його думка для нас дуже важлива. З командою «плюсів» ми тісно товаришуємо, підтвердженням чого може бути наш останній спільний проект — новорічна комедія «Давай пограємо».

— Що для вас означає «власна продукція на власній виробничій базі»? Наскільки складно створювати і тримати цю базу в стані лише «власного виробництва»?

— Власна продукція на власній базі — це свій сценарій, свої права, своя техніка і команда, що працює над фільмом, своя реалізація. Це можливість створювати продукт відповідно до власних амбіцій і уявлень про успішне кіно.

Щоб досягти такого рівня виробництва, потрібно пройти кілька етапів. Ми нині на етапі підготовчому, коли напрацьовується творча і технічна база, йде пошук сценаріїв, виховуються кадри, залучаються близькі за духом і метою партнери. На цьому етапі ми в основному працюємо на замовлення, як виробнича база. Зупинка виробництва — смерть будь-якого підприємства. Не останню роль тут відіграє той факт, що орієнтація кіно- і телепродукту виключно на український ринок — комерційно невигідна.

— Хто стояв біля витоків компанії? Який капітал «замовляв музику», і наскільки він задоволений сьогодні її «виконанням»?

— Ідея заснування такої компанії виникла ще під час роботи над разовими проектами, одним із творців яких був телеканал «Студія 1+1». Це такі проекти, як «День народження Буржуя-1, 2» і «Критичний стан» Анатолія Матешка, «Два місяці, три сонця» Романа Балаяна, «Схід—Захід» Режиса Варньє. У кіновиробництві тоді був період застою. Щойно виявилися зачатки «кіновідродження», з’явилася наша кінокомпанія. Біля її витоків стояла відома група компаній «Відео інтернешнл».

Дуже багато залежить від сценаристів

Із досьє «ДТ». Через два роки Ялтинська кіностудія може відзначати 100-річчя. Саме 1908 року французька фірма «Пате» зняла тут видові фільми. Ялтинська студія — преспокусливе місце для натурних зйомок, це «декорації», які не треба ні будувати, ні малювати. У різний час тут знімали фільми «Садко», «Діти капітана Гранта». Зовсім недавно — «9 роту» Бондарчука і «Майстра і Маргариту» Бортка. 2000 року було створено ЗАТ «Ялтинська кіностудія» — спільне російсько-українське підприємство. А 2003-го це ж ЗАТ повністю перейшло у власність російської компанії «ПолікомВест». Нинішній гендиректор студії Дмитро Таран для «ДТ» спробував у вигляді «квітневих тез» структурувати апріорні завдання з відродження української кіноіндустрії.

— Вас, вочевидь, не дивує, що нашим кіновиробникам часто перепадає на горіхи? Адже найчастіше те, що так активно рекламують, не можна сприймати всерйоз. Подивившись, хочеться тільки руками розвести.

— На цю тему, до речі, я з інтересом прочитав у «Дзеркалі тижні» матеріал Олександра Рутковського «Фокстрот із продюсером». Якщо відкинути емоції, то в статті цілком чітко вимальовувалися больові точки вітчизняного кінематографа. Тим більше що в нинішніх умовах щось виробляють тільки люди, які дуже люблять кіно.

— Самої лише любові мало. Потрібна професія.

— Не сперечаюся — «Хвороба зростання», звісно, може дратувати. Але, як правило, вона дратує тільки тих, хто сам нічим не хворів. Ні виробництвом, ні просуванням. Але ж і за радянських часів знімалася величезна кількість відвертого непотребу, про яку згадують сьогодні рідко. А на слуху лише шедеври, що співвідносяться із загальним валом посереднього кіно як 1:10. Так було за всіх часів. Тому кількість наших нових фільмів свідчить про те, що ще не все втрачено в цій індустрії й усе тільки починається.

— А вам не здається, що багато речей і багато людей рухаються навмання, методом тику...

— Спробую структурувати низку проблем нашого кінематографа в межах більш відчутної ієрархії. І спробую сформулювати деякі, як мені здається, конструктивні висновки і шляхи розвитку індустрії на найближчі два роки...

Сучасне вітчизняне кіно, яке може бути цікавим нинішньому глядачу, тільки зароджується. Минулий рік приніс чимало досить цікавих проектів, персон, перестановок на ринку, які свідчать: наше кіно, нехай скромне в обсягах і темах, не лише телевізійне, створюване придворними «продакшнами» при каналах, а й справжнє, на початку замовне і не розраховане на повернення грошей, — українське кіно буде розвиватися. І зростання це дуже скоро назвуть українським кінобумом.

— Вже тепер називають. Та поки більше буму, а кіно, певне, ще доведеться почекати.

— Але ж поки індустрія у важких умовах і, немов дитячий організм за браку кальцію, страждає на різні хвороби. Проте і це лікується. У виробництві кіно, як відомо, є чотири основні етапи, що визначають долю проекту: 1) вибір теми, створення сценарію, творча група; 2) пошук інвестицій; 3) безпосередньо виробництво; 4) продаж готового продукту і, як наслідок, очікуваний резонанс.

Однак і деякі проблеми нашого кіно можна теж подати тезово, для короткості.

— «Квітневі тези», значить.

— Можна й так.

Перше. Занадто складна «зарегульована» система держфінансування українського кіно і фактична відсутність державної підтримки українських кіновиробників. Державні гроші отримують одиниці, але, як правило, ці проекти лежать на полиці.

Друге. Обмежена кількість сучасних кінозалів у країні. Навіть за умови успішного проекту ці зали не здатні відбити вкладені кошти. Низькі ціни купівлі прав на прем’єрний показ в Україні на телеканалах. Тому бюджети українських фільмів завжди мають граничну «стелю» і в них завжди мається на увазі Росія з її залами та телеканалами.

Третє. Зміна поколінь в індустрії. На наших очах відбувається прецікава ломка поглядів на те, що таке «цікавий фільм», у що необхідно вкладати гроші, як знімати успішне кіно. Нові люди приходять із різного бізнесу, з рекламних агенцій, де рівень організації праці на кілька порядків вищий, ніж у кіноіндустрії. Це чудово. Новим людям тільки б навчитися розповідати історії, бо фільми з яскравою картинкою — це ще не кіно.

Четверте. Недостатня кількість професіональних сценаристів. Це проблема не тільки України, а й Росії, і багатьох інших країн. Значно більше від половини російськомовних фільмів останніх років зроблено ніби для «даунів». Індустрія страждає на жорстокий брак сценарних кров’яних тілець, і для виходу з цієї кризи необхідний час і прецеденти. Прецеденти якісних реалізованих історій, після яких знімати фільми С-класу стане вже просто не модно.

П’яте. У зв’язку з цим індустрія ще не здатна запалювати зірок серед наших акторів. Талановиті українські актори є, але їх можна перелічити по пальцях. А зірками вони стали завдяки участі в російських чи спільних проектах. У нас багато театральних талановитих акторів, яких ще потрібно буде «запалити».

Шосте. Вторинність мислення продюсерів і сценаристів. Це найголовніший, я навіть сказав би, національний бич українського кіно. Це, швидше за все, хвороба зростання, проте ми наслідуємо американські та російські теми в кіно і не шукаємо нових і унікальних підходів. Утім, це не тільки в кіно.

— Припустимо, гарно. Навіть точно. Але одна річ — тези, а інша річ — кінематографічна практика і державна тактика.

— Вважаю, що багато хвороб можна лікувати, й ефективно. Почати слід зі сценарних проблем. З того, у чому відчувається велика потреба. З нових імен у літературі та драматургії. З нових тем.

— Легко сказати «лікувати». Це тільки здоров’я не заразне, а від хвороби не так уже легко спекатися.

— Потрібно моделювати і стимулювати теми сучасні, продумані, динамічні, без логічних «затиків», із харизматичними героями, здатними закохати в себе глядачів, із конфліктним сюжетом, із високою щільністю подій за одиницю часу, із нормальними людськими діалогами сценарії — то є основа основ всієї індустрії.

Саме на ці сценарії, на ці зовні неяскраві документи, як на черв’яка, ловляться гроші, як на червону ганчірку збираються актори, режисери й оператори. Саме це ключова проблема нашої індустрії. Сценарій — нутро цього бізнесу. І саме тому Ялтинська кіностудія разом із Міністерством культури, Асоціацією продюсерів України й Українською медійною групою оголошує конкурс серед сценаристів України з кількох жанрів і напрямів.

Ми хочемо знайти з допомогою молодих імен у кінодраматургії ту необхідну кількість сценарної крові, яка вилікує всі хвороби зростання молодого українського кінематографа.