АРТИСТИ ЗА МЕЖЕЮ ЖИТТЯ

«И хоть бесчувственному телу

Равно повсюду истлевать,

Но…»

О.Пушкін

Вивернувши навиворіт грайливе шекспірівське «Життя — театр, і люди в ньому актори», отримаємо буттєве «Артисти — люди, чий дім — театр». У артиста доля кочова. Змінить він, трапляється, кілька міст, перш ніж знайде свій дім. І проживе актор у тому будинку життя і якось помре. Якщо призначено буде — на сцені, ні — десь поблизу від неї, але рідко, коли на батьківщині своїй. Як правило, не корінні вони жителі, ці артисти, приїжджі. Іноді здається — із сусідньої галактики.

Якось служителі Мельпомени черкаського театру вирішили відвідати могили своїх колег. Бродили вони по кладовищах... Ні, не всіх знайшли. А могили деяких виявили занехаяними. Стоїть поїдений чорними дощами фанерний пам’ятник над могилою народної артистки України Надії Попової (1923—1998); на головній алеї стоїть, була вона почесним жителем міста. Ледь знайшли в зеленому бур’яні, що світиться сонцем, табличку над акторкою, помрежем і завідуючою трупою Ніною Пенською (1937—2001). Немає надгробка біля пам’ятного всім у Черкасах найколоритнішого Сергія Кржечковського (1954—2001)...

До недавнього 70-річчя театру видали буклет, у якому, зокрема, розміщений у хронологічному порядку репертуар театру (близько 280 постановок) і названі всі артисти, котрі будь-коли виходили на сцену... Усі, тобто й ті, хто брав участь лише в кількох постановках, а то й зовсім в одній. Мартиролог не виділений в окремий розділ, список опублікований за абеткою — і діючі актори, і ті, хто пішов давно. Сім’я. Чотири сотні імен.

Збереження пам’яті — це протистояння смерті, по суті, боротьба з нею. Звісно, безглузда. Та... Ми стали такими, які є, будуючи пам’ятники. Ми винайшли колесо та створили мистецтво — будуючи піраміди та храми, — відкривши життя в неуявній вічності, ми створили Інтернет — «пам’ятник усьому» — у протистоянні зі смертю.

І ось у Черкаському театрі 26 травня пройшов незвичайний спектакль... Спектакль-пам’ятник. Задник сцени — зоряне небо, прикрите прозорою, вигадливо драпірованою завісою. Там, десь там, серед зірок зафіксовані всі імена... На сцені три гримирувальні столики з трюмо, у дзеркалах — портрети як відбитки, що затрималися. По черзі над кожним із портретів запалюються світильники...

На сцені — яскраве дійство: спогади перемежовуються фрагментами спектаклів, у яких грали артисти, яких вже немає, їм присвячуються пісні, романси, арії з оперет. Зліва від подіуму — кіноекран, на ньому виникають фотографії та оживають сцени давніх постановок. Ось найбільш вражаюче. На білій полотнині з променя проектора гамірливо з’являється яскраво-барвистий багатоперсонажний танок; у центрі Сергій Кржечковський у ролі Тев’є. Той самий фрагмент із «Поминальної молитви» відтворений на сцені «вживу». «Паралельний» танок — без головного героя, із порожнечею замість людини — сильно задумано.

«Концертом ми продовжили їм життя», — сказала натхненниця спектаклю акторка театру Наталя Коломієць. Художній керівник театру Алім Ситник повідомив, відкриваючи концерт, що цей добродійний вечір лише початок у справі збереження пам’яті артистів, які відійшли в інший світ. Зібрані близько 1,5 тис. гривень підуть на установку трьох пам’ятників. Уже після концерту до театру зателефонував відомий у місті народний депутат, представник великої промисловості, поскаржився, що пізно довідався про концерт; сказав, що любить театр, допоможе...

Зрежисерували дійство, придумавши йому концепцію, режисер театру Олександр Олексюк, заслужений артист України Віктор Коломієць, акторка Наталя Вігран. У фіналі — навіть і не здалося несподіваним — із якихось шумів раптом з’явився надривний голос Висоцького: «Чуть помедленнее, кони, чуть…» Порожня сцена, у трюмо віддзеркалення... Пісня не з коротких. Зал слухав стоячи.