Арт-відступ. Чому держава стала пропагандистом кітчу

Це не нова й, можливо, комусь, нецікава тема — про державу і «прекрасне»… І на продовження: чи може держава впливати на це «прекрасне», ба навіть формувати його?

Художній простір України — доволі строкатий. І завжди є привід для таких дискусій та суперечок. Сьогодні, наприклад, говорять про «кітчизацію» влади. Влади, яка тільки останнім часом обрала собі за «художні» орієнтири зразки «низького». Навіть непристойного. І ця ж держава — з формальним місцем дислокації на вулиці Банковій — інколи виробляє прямо-таки екстравагантні «фокуси», розкидаючи нагороди і стверджуючи в статусі виключно «потворне». Тобто відбувся своєрідний арт-відступ… Відступ — від естетичних категорій і моральних цінностей. Художній простір, звісно ж, на це реагує. Одні прилаштовуються — під запити «нових смаків». Інші — або мовчать, або ж ідуть у «глуху опозицію». Як В’ячеслав Брюховецький, наприклад. Він просто вийшов із цієї «гри», коли черговий раз нагороджували «цяцьками» невігласів і навіть не поцікавилися думкою фахівців (яких і запрошують у спеціальні комісії, щоб почути їхню думку!). За круглим столом у «ДТ» зустрілися мистецтвознавці, яким небайдужі художні процеси в Україні. Не всі погляди можуть поділяти читачі і їхні колеги. Але принаймні говорити про це — потрібно. Отже, в розмові взяли участь — Орест ГОЛУБЕЦЬ, доктор мистецтвознавства, професор Львівської академії мистецтв; Ольга ПЕТРОВА, кандидат мистецтвознавства, доктор філософії, професор Києво-Могилянської академії; Тетяна КАРА-ВАСИЛЬЄВА, доктор мистецтвознавства; Алла РЕВЕНКО, мистецтвознавець; Наталя РОМАНОВА, мистецтвознавець.

Орест Голубець — Ми йдемо врозріз із процесами, які відбуваються у світі. Для України сьогодні показовою є ситуація, яку умовно можна визначити: накладання посттоталітаризму на американізацію.

У всьому світі прошарок інтелігенції становить 30%. Переважно цей прошарок і вирішує долю нації й визначає основні опорні стовпи, на яких вона тримається. Всім відома доля інтелігенції радянських часів. Відтак у нашій країні, щоб бути інтелігентною людиною, недостатньо мати диплом про вищу освіту. Так само будь-яка займана посада не робить автоматично господаря крісла інтелігентом. Адже інтелігентна людина має певні бар’єри — моральні, через які вона не може переступити.

А поки, на жаль, в Україні діє «перевірена» схема: кухарка може керувати державою. При цьому людина-управлінець уявлення не має, що таке мистецтво.

Найгірше, що на цю модель в соціумі накладається ще й експансія маскульту. Причому це навіть не європейський варіант масової культури і сучасного мистецтва, а суто спрощено-американський.

Після Другої світової війни центр світового мистецтва перемістився до Нью-Йорка. Вже потім в інших космополітичних формах це мистецтво повернулося назад. Так, кітч переміг у європейському світі. Навіть у Європі кожна виставка наповнена речами, про які важко говорити, що вони причетні до високого мистецтва. Але… Попри це, паралельно там панує все ж таки високе елітарне мистецтво. У нього є свій глядач, меценат та споживач.

А у нас, на жаль, ні на державному рівні, ні на рівні громади немає розуміння, що ж воно таке — «високе» у культурі.

Такого розуміння немає навіть у середовищі художників. Лише одиницям із них відомі завдання сучасного мистецтва, якщо вони схвалюють будь-що.

О.П. — Елітарне мистецтво постійно дивиться в люстро традиції. А в нас — не тільки в Києві, а й в інших великих містах відбувається тотальна зрада принципів високого мистецтва. Причому «зрада» часто починається в середовищі самих художників. Згори в нас — кітч, з усіх боків — ринок, а художники зраджують ізсередини, «кітчезуються».

Ось скажіть, яке право має керівництво Спілки художників України організовувати постійні неякісні виставки? Йдеться не про цензуру. Адже критерії якості викладено ще в В.Кандинського, О.Богомазова: це поняття ритму, кольору, композиції, відомі зі школи та ВУЗу закони художньої форми.

А.Р. — Професіоналізм справді втрачається. Аргументація наших митців — не хочемо повторюватися. Коли відвідувала «Арт-Київ» в Українському домі, то згадався О.Грибоєдов: «Об этом говорил — и замолчал уж свет!» Це вже пройдено давно. А молоді люди виставляють свої «досягнення» як якесь нове слово в мистецтві. Отже, просто не знають мистецтва.

О.Г. — Я сперечався з деякими художниками з приводу тиражування живописних творів. Зараз, як відомо, беруть за основу три-чотири-п’ять відомих полотен і копіюють сюжет.

Є митці, котрі загубили себе тим, що вибрали для себе до десятка сюжетів і безперервно їх повторюють. Причому це досить відомі митці.

А.Р. — Можна говорити і про рівень покупця… І про те, що значно збільшилася кількість цих покупців. У наших бізнесменів — шалені гроші. Вони купують різні твори. Але часто віддають перевагу не самим творам, а тому чи іншому імені. Бо насамперед — піар. Той, хто зробив піар, той — «геній».

Так, деякі митці заслужили визнання, вийшли на певний рівень. Про них можна дізнатись у галереях, статтях. Тому й з’явилося безліч підробок…

Можливо, пам’ятаєте гучну справу Тетяни Яблонської і Гаяне Атаян? Нагадаю: Атаян отримала офіційне повідомлення з Європейського суду про те, що її справу взято до провадження й буде розглянуто впродовж п’яти років. А історія розпочалася влітку 2004-го, коли Яблонська ще була жива й побачила в каталозі відтворення своїх чотирьох робіт, до яких сама не була причетна, але були експоновані на аукціоні під її ім’ям.

Запитання: хто такий спритний? Виставка з приватних колекцій, як відомо, експонувалася в Київському музеї російського мистецтва. До того ж проходила під патронатом Дмитра Табачника. Тоді Тетяна Яблонська подала до суду, а потім її справу продовжила дочка…

Тут, в Україні, нічого довести не змогли. Хоча справа, здається, елементарна. Корній Чуковський писав, як до Репіна їздили люди з його ж «роботами», але він їх завертав і казав, що то не його картина. Вони ж йому заперечували: «Написано «І.Рєпін» — значить, ваша!»

Схоже трапилося з Яблонською. Причому директор Російського музею казав: «Ніхто з нас не бачив, як вона малювала свої останні пастелі…»

Вибачте, а хто з нас бачив, як малювали Рєпін або Мане? Отож ця історія не завершена, розгляд справи триває.

О.П. — Можна назвати декілька художників, роботи яких постійно підробляють: Ерделі, Глущенко, Шишко, Яблонська, Каша, Манаєва. А потім продають за шалені гроші.

— Але ж є, наприклад, ряд інституцій, які повинні виступати або бар’єрами, або «охоронцями», суто прекрасного. Інакше для чого вони тоді існують на бюджетні гроші, на наші з вами гроші?

О.П. — На жаль, це так… В тому ж таки Музеї українського мистецтва хтось хоч раз виступив проти директора? Ніхто. Хто в Російському музеї виступив проти гучних справ? Ніхто! Тому в мене запитання до української інтелігенції, до колег мистецтвознавців, які зраджують себе, певні критерії професійної вимогливості.

О.П. — Можливо, не завжди треба йти на конфлікт, але інтенсивніше виконувати функцію просвітника. Мені здається, що обов’язок людини, котра так чи інакше йде поруч із прекрасним, — довести, що категорія прекрасного не вмерла.

О.Г. — Це питання має стояти й на державному рівні. Я читаю лекції у Польщі. Знаю, що там кожне велике місто має в національних музеях колосальні експозиції мистецтва ХХ століття.

У нас зараз, на жаль, таких державних музеїв майже немає. Лише кілька приватних. Також у музеях західного світу проходять уроки для дітей, починаючи з дошкільних навчальних закладів.

А звідки такому «розумінню» взятися в Україні, якщо навіть в академії є мистецтвознавці без елементарних знань? Слід виховувати викладачів, які могли б їх цього навчити. Зле також, що наших студентів не можна нікуди повезти. На Заході давно визначилися: це мистецтво, а ось це — не мистецтво.

Н.Р. — Я розповім одну історію. Є така організація — «ВМК Експерт». Вона займається тим, що видає експертні сертифікати на твори мистецтва. Організація нібито приватна, але реально працювала під дахом Києво-Печерського заповідника. Хто такий «експерт»? Тлумачні словники дають два значення. Перше — фахівець, вузький спеціаліст, знавець. І друге — спеціаліст, який дає офіційний висновок. Хоч експертиза, як і будь-яка думка, може бути як правильною, так і помилковою, але її відмінність від просто «думки» в тому, що висновок передбачає підпис. Організація ж видавала ці експертні висновки без підпису. Тобто підпис формально є, але його розшифрувати неможливо. І найдивніше, що клієнтів (тобто покупців) усе це влаштовує: пишіть, хто хочете, що це Яблонська чи Глущенко.

— Але якби проти цього виступили дирекція заповідника, управління культури, міністерство, то такого б не було. Отже, такий стан справ влаштовує?

Н.Р. — Вигідно це майже всім. Є хороша праця в Умберто Еко — «Відсутня структура, або Вступ до семіотики», — адже він був не тільки белетристом, а й серйозним ученим. Учений розмірковує, чим мова експертизи відрізняється від мови критиків. І пише, що, на відміну від критика, експерт каже те, що вам приємно чути, або те, що ви й так знаєте. Адже якщо хтось із експертів не підтвердить, що в нього оригінал Яблонської, то клієнт піде до іншого експерта.

О.П. — Деякі експерти недавно озброїлися «прекрасною» категорією — «Коло Рафаеля». Запитуєте, що це? Заходжу в антикварний салон поблизу Театру Франка, а там — щось ефемерне… Запитую: «Що це за робота? І чому вона коштує такі шалені гроші?» — «Як? Це XV століття, це — «Коло Рафаеля».

Це і є те, про що говоримо, — розмивання критеріїв, таке собі хуторянське міщанство.

Дивлюся по ТБ сюжет про виставку Мельника і текст про те, що, мовляв, пан Анатоль настільки розчарований вчинками ВР і так втомився від цього політичного безглуздя, що на три тижні усамітнився у своїй майстерні й написав 80 робіт. Уявіть, за три тижні! Таке можливо?

А все починається з того, що серйозних учителів у цій галузі в нас мало. Курсів з історії мистецтва — майже немає. В Японії, наприклад, усі кібернетики і комп’ютерники обов’язково прослуховують курс історії мистецтва, всі естетичні дисципліни й музику. І вважається, що тоді такі спеціалісти краще працюють.

Всі вітали розвиток галерейного руху. Це добре, це свобода.

Але, на жаль, майже ніхто з галеристів не має художньої освіти. Вони навіть не продають робіт, бо в їхніх галереях накидають такий відсоток, що люди не можуть їх купити. Але апломб фантастичний! Уявіть, я для себе вивела рецепт contemporary art. Ці твори мають бути погано намальовані, в поганому кольорі, з бруднуватим сюжетом, епатувати. І… все. А далі справа за піаром.

О.Г. — Проблема також зводиться до такого небезпечного процесу як внутрішня еміграція розумних і талановитих людей, котрі живуть у нашій державі і перебувають у мистецькому середовищі. Я знаю багатьох художників, які принципово не хочуть виставлятися у Львові чи Києві. Ці люди шановані на Заході, їхні роботи успішно продаються — їм непотрібні цей епатаж і піар. Багато художників не хочуть жити за їхніми плебейськими правилами.

А.Р. — Колись була внутрішня еміграція у країні радянських порядків… А тепер виявляється, знову є — внутрішня еміграція. Прикладом може бути вихід із членів Шевченківського комітету деяких митців, шанованих людей. Окрім того, є група художників, котрі давно заслужили цю високу премію, але просто відмовляються від неї…

О.Г. — Усі країни колишнього соцтабору провели важливу річ — децентралізацію. У тому числі це стосується й культурного «сегменту». Наприклад, та ж таки Польща: там жодне маленьке містечко нічого з культурного доробку не вивозить до Варшави, у них свій бюджет. Вони величезну кількість коштів витрачають на культуру саме на місцевому рівні. У нас же відбувається колосальна централізація.

О.П. — Ідея президента — зібрати з різних музеїв твори в «Арсеналі» і визначити в категоріях одиниці зберігання в інших музеях. І за «критеріями» дозволяється продавати твори третього рівня.

Але якщо «шедевр» першого рівня визначають такі експерти, про яких ішлося вище, — то це вже кримінал і підміна понять.

До того ж якщо з провінції витягнути найкращі роботи, то що там залишиться? Недавно була у Горлівці — там у місцевому музеї приголомшливий авангард, фантастичний Реріх, шедеври авангарду першого порядку. І якщо все це заберуть в «Арсенал» — то буде проблема: на чому виховувати? Чим пишатися? Куди їхати? З Донецька їдуть у Горлівку — спеціально в музей. У всьому світі є маленькі музеї, до яких тягнуться відвідувачі. Це окраса, самобутність містечок. І що, ідея-фікс — перетворити все це на чисте поле й найкраще стягнути до київського «Арсеналу». Що це за імперська ідея-фікс?

Здається, найлегше стягнути відомі твори до «Арсеналу», замість того, щоб розвивати провінцію й налагоджувати культурний туризм.

А.Р. — Ви пам’ятаєте, який фантастичний був Мукачівський замок? Там працювала приголомшлива художня галерея. А що тепер? Його віддають на 50 років в оренду бізнесмену, який зробить там ресторанний центр.

О.Г. — Після періоду тоталітаризму суспільство проходить етап «капіталізації». Це завжди так: якщо людям тривалий час щось забороняти, а потім дозволити — виникає своєрідна шизофренія… Вони продадуть навіть рідну матір (залежить лише, скільки заплатять). Цей період треба пройти, позбутися його неможливо.

Н.Р. — Це ще й принцип «чего изволите?» Пригадую період, коли перед молоддю відкрилися великі можливості. І на одній із перших виставок авангарду якийсь художник у такому ажіотажі на відкритті промовив: «Ви нам скажіть тільки, чого хочете, а ми все зробимо!».

О.П. — Я наведу приклад Іспанії — це не найбагатша країна Європи. Продавалася колекція Тіссена Борнеміса, за неї билися Німеччина, Америка, але роботи все ж таки викупила Іспанія. Ще один приклад: іспанська королева Софія подарувала свій палац у Барселоні місту — для експозиції середньовічного мистецтва. І в тому ж таки Мадриді вона подарувала свій другий палац для музею Модерного світового мистецтва.

На що натякаю? На те, що Кловський палац (Музей історії Києва) забрав Верховний Суд, Ющенко хотів забрати Міністерство охорони здоров’я. Деякі кінотеатри підуть під готелі до «Євро-2012». Тобто невігластво йде згори — і цьому процесові справжнього опору немає.

О.Г. — В Україні залишилися ознаки перебування країни у двох імперіях. Хоча Львів завжди був визначним культурно-мистецьким центром, але ж він був і провінцією Австро-Угорської імперії. Дихання провінції в Західній Україні завжди відчувалося у відсутності промисловості. У такій самій позиції, але вже до Росії, перебувала Східна Україна. Мені здається, що мусить сформуватися нове покоління — а на це має піти хоча б років двадцять.

У нового покоління немає катастрофічного розшарування психіки й моралі. Я бачу це навіть на прикладі своїх синів, які працюють на приватних фірмах. Їм і на думку не спаде, що на фірмі можна щось красти. У них здоровий прагматизм.

О.П. —Тільки справжній аристократ духу може бути охоронцем культури. Чому, наприклад, у тій-таки Англії не може бути при владі людина неосвічена, без справжніх критеріїв цінностей? Я б, наприклад, не брала на роботу в депутати людей без екзаменів.

— Серед депутатів немає художників. Там частіше бізнесмени, покоївки, водії, коханки. Але що б ви вважали найкориснішим для нашого «прекрасного» у плані законотворчих ініціатив?

О.П. — Закон про меценатство. Я з одним депутатом говорила на цю тему. Він усе мене запитував: «На який же період часу цей закон треба приймати?» — «Назавжди!» — «Як назавжди? Паскудні художники збагачуватимуться за наш рахунок!» Тому, мабуть, цього закону й не приймають. Державі не вигідно.

Н.Р. — Але, уявіть собі, багато художників також проти такого закону. Тому що під парасолькою меценатства буде не меценат, а «меценатіон», як описано в Петронія у «Сатириконі». І багато людей це розуміє…

— Можливо, держава зумисне заграє з кітчем? Чиновники — вибрані, вони не можуть бути «фільтром», таким собі КПП. А тим часом, навпаки, справжні творці стоять, ніби сироти, в сінях, а через царські ворота проходять інші. Хай там як, а в Росії фільтр жорсткіший. Там не може вустами голови держави популяризуватися вульгарний кітч. Варто або зовсім не втручатися у процес, або не пропагувати гірше з нього. Ніде держава не може бути пропагандистом низького. Адже є поняття, розуміння престижу…

Про що тільки свідчить нагородний наказ до Дня незалежності: там нагородили і достойних людей, художників, письменників… Але поряд із ними — одіозні прізвища. Всіх урівняли.

Т.К.-В. — Недавно в Києві відбулися виставки скульптур Архипенка, Родена, що активно рекламувалися «як значне культурне явище». Але в жодній анотації не було зазначено, що це навіть не копії робіт цих майстрів, а звичайні сувеніри, які продаються через Інтернет. Заможних колекціонерів і глядачів вводять в оману. Виставки приватних колекцій, антикварні салони заповнені підробками. В Україні проблема підробок, насамперед живопису, стала явищем широкомасштабним, і про це треба говорити, писати так, як роблять наші закордонні мистецтвознавці, фахівці Третьяковської галереї тощо. Ми дедалі більше опиняємося в полоні фальшивих ідей, які породжують фальшиві твори, фальшиву культуру, а вони, своєю чергою, викривляють нашу психологію, моральну поведінку, відтак — і критерії оцінки явищ політики. І моралі.