АРІЯ В СВІТЛОМУ МІНОРІ

Цього року Анатолію Солов’яненку виповнилося б сімдесят — скільки образів, оперних партій, концертних виступів і гастролей ховається за цими цифрами. А ще — дивовижна людина, справжня Особистість, артист, наділений рідкісним умінням безвідплатно дарувати свій талант і душу мистецтву, а через нього — людям.

Істинний талант нерідко залишається незрозумілим сучасникам. Анатолію Борисовичу пощастило: його визнали не лише слухачі, котрі досі бережно зберігають у пам’яті надзвичайний, тембрально-яскравий голос Солов’яненка, а й вищі чини, по-своєму відзначивши його неперевершене обдарування. Йому присвоєні звання народного артиста СРСР і України, він лауреат Ленінської премії, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Співом Солов’яненко професійно почав займатися після закінчення Донецького політехнічного інституту, хоча зізнавався, що захоплення виникло набагато раніше, у дитинстві. Першим оперний талант юного артиста помітив його педагог, відомий український співак А.Коробейченко. У нього Солов’яненко почав навчатися в 50-му році. Майже десятиліття наполегливої праці і стало своєрідною прелюдією до блискучого творчого шляху: на огляді народних талантів у Києві (1962 рік) виконання молодим гірничим інженером арії Радамеса з «Аїди» Верді й аріозо Каніо з опери Леонкавалло «Паяци» викликало в журі одностайне захоплення як легкістю виконання найскладніших епізодів, так і дивовижним відтінком голосу в поєднанні з артистизмом і емоційністю виконавця. Цей рік став поворотним у житті Анатолія Солов’яненка. Ще залишаючись стажером Національної опери України, Анатолій Борисович уже наступного року виграв конкурс на право стажуватися в легендарному театрі «Ла Скала», де протягом трьох років удосконалював своє мистецтво. Саме там Солов’яненко починає виконувати свої коронні партії — Герцога з «Ріголетто» й Едгара («Лючія ді Ламмермур»), які згодом співав не лише на київській сцені, а й у світових турне.

За своє життя Анатолій Солов’яненко дав понад тисячу концертів у різних куточках планети, і там, де мовний бар’єр розділяв артистів і слухачів, їх об’єднувала нездоланна сила музичного спілкування, контакту з творами вікової давнини, що знову й знову оживали в звучанні хору, оркестру та солістів.

Потім — два сезони в «Метрополітен-Опера», робота з неперевершеним майстром Франко Дзефіреллі над «Сільською честю» Масканьї, нові постановки, партії, герої... Його життя проходило в сяйві прожекторів, під оплески захопленого залу, а він залишався колишнім, не шукав легкого успіху, грошей, популярності. Як для справжнього Майстра для Анатолія Солов’яненка мистецтво не було абстрактним поняттям, способом прогодувати сім’ю чи можливістю побачити світ тоді, коли це вдавалося одиницям: навряд чи він узагалі думав про побутові переваги, бо спів був для нього другим подихом, невід’ємним і незамінним. Нинішнє покоління, котре виросло без його лірико-драматичного тенора, втратило не лише унікального вчителя (адже сцена — це саме те місце, де артист по-справжньому починає пізнавати практичну грань мистецтва, часто загнаного в рамки сухих підручників і малозрозумілих уривкових прикладів). Секрет надзвичайної сценічної чарівності Солов’яненка не тільки в його воістину унікальному професіоналізмі та майстерності — він умів бути собою в кожному зі своїх героїв, умів вкласти в народні пісні свій біль, печаль, щастя... Напевно, він просто вмів жити.

У його день народження, 25 вересня, Національна опера України вшанувала пам’ять свого героя спектаклем, добре знайомим Анатолію Борисовичу: постановку «Лючії ді Ламмермур» здійснив його син Анатолій, талановитий молодий режисер, котрий виявив, проте, цілком зрілий професіоналізм і навіть деяку рішучість — саме завдяки наполегливості Солов’яненка-молодшого «Лючія» знову повернулася до мови оригіналу й зазвучала співочою італійською пристрасністю.

Напередодні в будинку Філармонії відбувся ювілейний концерт. Сюди прийшли не лише його друзі, рідні, шанувальники, а й колеги — ціле сузір’я українських артистів різних поколінь, зокрема Ольга Микитенко, Світлана Добронравова, Володимир Гришко, Марія Стеф’юк, Сергій Магера, а також Євген Удовін — лауреат першої премії вокалістів «Солов’їного ярмарку» імені Анатолія Солов’яненка, заснованого в місті Донецьку.

Крім цього, на будинку, де жив великий співак, відкрили меморіальну дошку, а в хоровому класі оперного театру презентовано унікальний фотоальбом Алли Терещенко. Вона зібрала понад шістсот знімків артиста, зроблених протягом усього його життя. Величезний внесок у створення фільму зробила вдова Анатолія Борисовича, Світлана Солов’яненко. Саме вона після смерті Солов’яненка 1999 року стала хранителькою його неоціненної спадщини. Це записи, фотографії, ноти, костюми. Частину речей Світлана Дмитрівна передала в дарунок Донецьку, де незабаром відкриється музей пам’яті артиста.

Розмаїтість і розмах заходів порадували душу — виходить, пам’ятають, і не лише ті, хто підтримував Солов’яненка своїми оплесками на концертах, хто поділяв із ним нелегкий побут творчої людини, хто виходив із ним на одну сцену в спокійній впевненості в партнері — йому поклонилися сучасники, для котрих він не просто легенда українського мистецтва, а частинка власного життя, свого особистого минулого.

Проте неможливо не пригадати той період, який на тлі сповнених щирого почуття слів сьогоднішньої постлюдії незмінно залишається «за кадром», про останні роки його життя, коли в розквіті сил Солов’яненко втратив не просто роботу — він залишився без рідної йому стихії.

На моє запитання, чи допомагали співакові урядові діячі, міністерства або інші державні чини, Світлана Солов’яненко відповіла без вагань — ні, ніхто.

— Він залишився один із своїми проблемами. Адже Анатолій був оперний співак, і отже, мав працювати на оперній сцені, але обставини склалися так, що в той момент у театр прийшло багато молодих виконавців, яких керівництво, очевидно, хотіло бачити на сцені. Але жодне молоде покоління не може вирости без опертя на досвід старших колег, кожен артист-початківець повинен відчувати на сцені підтримку, мати гідний взірець для наслідування. Свого часу педагог Анатолія Борисовича десять років не випускав його на сцену, фактично вже довершеного оперного артиста. Професіонал найвищого рівня, він розумів, що для сцени потрібна зрілість: не лише психічна, а й фізична витривалість, адже кожен спектакль вимагає величезної віддачі енергії, і не кожному юному організму це під силу, не кажучи вже про майстерність і вміння працювати над деталями.

Анатолію Борисовичу було дуже тяжко — ідучи з театру, він був, як і раніше, в чудовій формі, і це не моя суб’єктивна оцінка — після смерті Анатолія Борисовича Пласідо Домінго надіслав мені звуковий лист-співчуття, і мені запам’яталися його слова: «Виконання Анатолієм Радамеса досі звучить у моїй пам’яті». Цю партію Солов’яненко мріяв виконати на київській сцені, вона була підготовлена ще в Італії, але його педагог Джіннаро Барро свого часу сказав: «Доти, поки ти співаєш арію Герцога з «Ріголетто», Альфреда в «Травіаті», ти не повинен братися за драматичний репертуар». І для Анатолія Борисовича стало трагедією, що постановка «Аїди» в нашому театрі припала саме на той період, коли його фактично усунули зі сцени.

Коли справа стосувалася творчості, Анатолій Борисович був дуже дисциплінованою людиною, вимогливою до себе й інших, і його становище давало йому таке право. Але ця вимогливість була винятково фаховою — матеріальний бік ніколи не був для нього пріоритетним. Те, що він одержував за спектакль, настільки відрізнялося від гонорарів, які виплачують артистам такого рівня за кордоном, що годі й порівнювати.

Найстрашніше, що може бути для людини творчої, — позбавити її можливості творити. І те, що це сталося, підірвало сили Анатолія Борисовича, пришвидшивши його смерть.

Нинішній вечір пам’яті — уже четвертий. У тому, що ці вечори проходять, знову і знову воскрешаючи образ одного з найталановитіших співаків свого часу Анатолія Борисовича Солов’яненка, величезна заслуга його родини, друзів, котрі роблять усе можливе, аби творча спадщина артиста не канула в небуття, а його ім’я зайняло належне йому по праву місце серед зірок рідної сцени.