АРХЕОЛОГІЯ «ЧОРНА» ЧИ «БІЛА»

Від часів легендарного Шлімана кожен археолог мріє знайти скарб. Роками шукають вони матеріальні цінності давніх культур і цивілізацій, та, як правило, основну масу знахідок становлять уламки кераміки, кістки тварин і господарчий посуд — усе те, що супроводжує людину з епохи раннього неоліту. Парадокс професії археологів у тому, що коли вони викопують скарби, які мають реальну матеріальну цінність, то не отримують за свою знахідку жодної винагороди. Така в них професія. Кожна людина, яка цікавиться історією та краєзнавством, має право вести історичні пошуки або археологічну розвідку. Уламки кераміки чи заіржавленого наконечника татарської стріли може знайти будь-хто, якщо уважно дивиться собі під ноги після сильного дощу, але проводити археологічні розкопки можуть лише підготовлені фахівці, які зобов’язані мати при собі спеціальний дозвіл — «Відкритий лист» Інституту археології АН України або Криму. Ну, а якщо ви не археолог і знайшли скарб на своєму городі, то це удача, тому що вам належить винагорода в розмірі 25% від оцінених предметів. Відсоток цей дістався Україні в спадок від СРСР, і, на жаль, такий несправедливий поділ провокує багатьох шукачів скарбів приховувати знайдені цінності. Закони майже всіх держав щодо знайдених скарбів базуються ще на... Римському праві від 533 року і гласять приблизно таке: знайшов скарб на своїй землі — володій, знайшов у землі, яка належить іншій особі чи державі, — володій половиною, та в першому і в другому випадку обов’язково потрібно здати скарб для описування й вивчення, хоча б до найближчого музею. Тому і «йдуть» зараз знайдені скарби на Захід — у приватні колекції. Багато тих, хто знайшов, інколи навіть не здогадуються про справжню, реальну вартість знайдених предметів і в оцінці часто керуються власною інтуїцією. Страшніше, коли професійні археологи, вимучені злиденною зарплатою в 130 — 160 гривень, самі стають «чорними археологами»...

За підрахунками ООН, шукання скарбів і торгівля предметами, знайденими в скарбах, входять до десятки найприбутковіших занять бізнесом у світі. А шукати є де. На думку експертів британського адміралтейства, лише під водою лежить близько трьох мільйонів кораблів. На спеціальній карті скарбів, які затонули в різні часи у Світовому океані, що видається періодично у США, позначено тисячі місць, де лежать підводні скарби. Крім карт, на Заході процвітають туристичні фірми та спеціалізовані агентства, де вам запропонують не лише захоплюючу подорож у пошуках скарбу, а й спеціальне спорядження і навіть провідника з пошуку скарбів, захованих, приміром, тамплієрами. Такі подорожі організовуються найчастіше в екзотичні місця: гори, пустелі, джунглі, де клієнти якщо й не знайдуть нічого цінного, то все-таки непогано відпочинуть і зазнають непідробного азарту золотошукачів. Вражень від такого «відпочинку» більше, ніж від простого лежання на сонці та приємного байдикування.

Останніми роками розвивається й археологічний туризм. Хоча такі «подорожі» придумують заповзятливі фірми, включаючи до переліку своїх послуг екстремальні пригоди, декому справді вдається знайти скарб. Крім того, нині у світі налічується кілька тисяч професійних шукачів скарбів, сотні тисяч професійних металошукачів та понад мільйон аквалангістів. Крім професіоналів, літньої пори до шукачів пригод приєднуються десятки тисяч любителів, які поєднують пошуки скарбів з... черговою відпусткою. Якщо й не знайдуть, то хоч попірнають досхочу. У Новосвітській бухті в Криму, на глибині лише 17 метрів, лежать рештки середньовічної пізанської галери, й археологи нерідко… «ганяють» на дні «випадкових» нирців! Ось уже понад сто років музейні фахівці всерйоз стурбовані тим, що знайдені скарби найчастіше надходять до приватних колекцій, і таким чином багато їх назавжди зникає для вчених. Археологів, у принципі, не цікавить, де й у кого зберігаються скарби; для науки важливо лише те, щоб була проведена наукова експертиза і скарб був описаний. У світовій історії не буває дрібниць. Інколи лише одна монета, одне графіті може чимало розповісти археологу й підказати точний час тієї чи тієї історичної події. Навіть 1500-річний вік Києва був установлений за хронологією монет часів імператора Юстініана, знайдених у Києві. Правильна чи ні така методика — питання спірне, але історична наука невпинно розвивається, а якість експертизи вдосконалюється. Щоб не прогавити важливих знахідок, у деяких країнах археологи припинили «війну» з шукачами скарбів і зараз лише вимагають оформлення заявок на ті чи інші пошуки. Якщо об’єкт надзвичайно цікавий, то до пошукової експедиції можуть залучити й експерта-історика. Найбільше тривожить наших учених те, що «любителі давнини» нині спрямували свій погляд саме на Україну, земля якої буквально начинена предметами трипільської, скіфської, сарматської, античної та давньослов’янської культури. Якщо є замовники — знайдуться й виконавці, які не погребують нічим. Ось так і тягнеться «археологічна доріжка» до Європи й далі за океан. 2001 року 26 предметів, представлених на торгах аукціону «Аріадна Гелері» (Нью-Йорк), були явно з кримської землі. Крим — перлина Європи, на думку багатьох археологів, випереджає за значимістю знахідок навіть Грецію та Малу Азію; ще б пак — сама лише орлиноголова поясна пряжка з готських могильників коштує близько двох тисяч доларів, а їх в одному похованні можна знайти кілька десятків. Ось і тривожать прах давніх готів у Криму сучасні вандали. Причому перші ж знахідки дозволяють на виручені кошти створювати професійні команди зі своїми науковими співробітниками, охороною і простими бомжами-землекопами, з якими найчастіше розплачуються горілкою та сигаретами. Директор національного заповідника «Чигирин» Василь Іванович Полтавець під час чергового об’їзду заповідника, територія якого займає не одну сотню гектарів, помітив в один із польових сезонів групу, яка перевіряла металошукачем ділянку, що входить до заповідної зони. На запитання «Чим ви тут займаєтеся?» він отримав лаконічну відповідь і переконливий жест зброєю. Річ у тому, що в цих місцях у давнину існувало величезне Мотронинське городище. Одного разу тут знайшли навіть надзвичайно рідкісний кіммерійський меч і унікальний скіфський шолом. Торік завершився перший етап п’ятирічної українсько-польської археологічної експедиції, а наприкінці ХХ століття тут проводила розкопки експедиція Інституту археології АН України під керівництвом С.С.Бессонової. За матеріалами розкопок були зроблені висновки, що це городище VI — V століття до н.е., так званої середньодніпровської культури, але зі значним впливом фракійських та скіфських племен. Отже, скіфи! Скіфське золото в усі століття хвилювало шукачів скарбів. Ще 1863 року археолог І.Забєлін, розкопуючи Чортомлицький курган за двадцять верст від Нікополя, наштовхнувся на поховання... давнього «чорного археолога».

Забєлін, побачивши сліди давньої трагедії, зазначив, що удача відвернулася від шукача скарбів в останній момент; поруч із ним стояло відерце, наповнене золотими прикрасами. А знайдені скарби оцінювалися як по-справжньому унікальні. Тут і золоті підвіски, і каблучки, і вишукані чаші. Кургани завжди були для «любителів давнини» ласим куснем.

У XIX столітті газети часто розповідали, як селяни причорноморських губерній інколи полишали землеробство й цілими селами йшли копати кургани. Це скидалося на золоту лихоманку в Каліфорнії та на Алясці. Варто було одному знайти золоту бляшку, як дядьки довколишніх сіл сколочували артіль і рушали до найближчих курганів.

Найчастіше пошуки завершувалися безуспішно — обірваний глава родини повертався до голодних дітей, але ще довго очі його блищали гарячковим блиском. Спеціальних законів, які охороняють історичні цінності в землі, до кінця XIX століття не було; влада ставилася до таких промислів поблажливо, тим паче, якщо знахідки і траплялися, вони швидко проїдалися та пропивалися в найближчих шинках, а потім незмінно потрапляли до можновладців у вигляді хабарів.

Потім золоті знахідки перекуповувалися справжніми цінителями давнини. Навіть Шліман, який знайшов знамениту Трою, не втримався перед спокусою покопатися в придніпровських курганах. У шістдесяті роки він звернувся до російського імператора Олександра II з проханням про в’їзд у Росію, щоб розкопати скіфські кургани. На проханні імператор написав коротко: «Нехай приїжджає, повісимо!»... Слід зазначити, що в епоху Олександра II вітчизняна археологія домоглася значних успіхів, і скіфські кургани розкопували вже справжні професіонали.

Найбільше скіфські поховання постраждали з приходом «залізних коней» — тракторів. Колгоспники не дуже церемонилися з курганами, їх часто розорювали, а якщо знаходили щось цінне, то всі знахідки переплавлялися і видавалися, у кращому разі, за «бабусину спадщину». Найстрашніше, що ставлення до археологічних пам’яток відтоді мало змінилося; запанувала якась уседозволеність, якийсь сучасний вандалізм при мовчазному ігноруванні законів. Так, триповерхові дачі споруджуються під Севастополем у районі Гераклейського півострова, тоді як сотні років тому там лежали давні садиби та різноманітні будівлі Херсонеса! У ялтинському Будмістечку будинки «виповзли» на унікальний некрополь серед найдавніших дольменів. Дарма що під ногами матеріальні свідчення загадкової цивілізації, зате — який краєвид на море! А в районі Керчі, під горою Мітрідат, є цілий підземний лабіринт, де тривалий час шукають, не багато не мало, — скульптуру коня царя Мітрідата, зроблену з чистого золота. Перекази давніх міфів змушують місцевих «копачів» створювати цілу мережу підземних ходів, а для конспірації вони роблять штольні прямо з власних підвалів. Землю потихеньку виносять на поверхню, розкидають, і ніхто навіть гадки не має, що в горі Мітрідат риють «кроти». Цікаво, що промисел цей живе не один десяток років. Наприкінці ХХ століття археологи, які добралися до одного з відсіків підземного лабіринту, виявили на стіні напис «Гнат Семеничев. 1837 рік».

Грабіжники часто не лише не ховаються від археологів, а, навпаки, приходять поговорити й похвалитися новими знахідками. 1997 р. під час розкопок Аккембетською археологічною експедицією кургану в с. Прибережне Білгород-Дністровського району Одеської області місцеві «підприємці» пропонували археологам купити античні монети, амфори та чорно-лаковий посуд. Після від’їзду пошукової експедиції Одеського археологічного музею вони ще раз дослідили місця розкопок і в одному з них помітили ледь помітний кут прямокутної плити, яку підкопали і знайшли кілька золотих бляшок.

Знахідка спонукала до дальших пошуків, вони зсунули плиту й розкрили кам’яний склеп. У ньому виявилися різноманітні предмети, які пізніше були продані колекціонерові з Одеси. У «чорних археологів», на час спілкування з істориками з експедиції, залишилася лише одна золота бляшка, яку вони запропонували... купити. Коштів на це в археологів не було, та й не їхня це справа — купувати, але їм пощастило вмовити «продавців» дозволити описати й виміряти бляшку. Проконтролювати територію всієї археологічної пам’ятки дуже складно, адже експедиції працюють лише влітку, а після вчених з’являються «любителі», які вміють «докопувати». Наприкінці 2000 р. такі «копачі» знайшли мармурову квадратну печатку з зображенням голови скіфа, бронзове навершя, а також кілька уламків мармурової плити з грецькими буквами, які продали одеським колекціонерам.

Успішній діяльності «чорних археологів» сприяють такі чинники, як злиденне становище обласних і районних управлінь культури, державних музеїв, які не можуть проводити наукових експедицій та закуповувати експонати. Одеський археологічний музей проводить щорічні короткочасні розкопки на тому ж таки Роксоланському городищі лише завдяки співробітництву з Торунським університетом у Польщі та його фінансуванню. Вагому допомогу Херсонеському історико-культурному заповіднику надають американці, в обмін на можливість працювати з архівами та фондами. Однак усе це — лише крапля в морі.

Про характер і обсяги археологічного бізнесу в Україні можна було скласти уявлення на виставці колекції підприємця С. Платонова, організованій акціонерним товариством «Петроімпекс» та акціонерним банком «Олімпійська Україна» 1999 р. у приміщенні Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. На ній було представлено близько 500 різноманітних предметів з археологічних грабіжницьких розкопок, переважно з золота та срібла. Ціла експозиція солідного європейського музею! Там були представлені предмети ювелірного мистецтва епохи бронзи, скіфів, сарматів і давньоруської історії. Слава Богу, що всі ці цінності Платонов викупив у перекупників, а потім передав їх у музеї України, завдяки чому вони й не «потрапили» за кордон, але Платонов один, а «чорною археологією» і перепродажем займаються сотні, якщо не тисячі. За підрахунками експертів (робиться зіставлення вилучених цінностей на митниці, виставлених на західних аукціонах, показаних на приватних виставках), тільки з Криму вивезено археологічних цінностей майже на сто мільйонів доларів. Тільки за 2000 рік митниця самого лише пропускного пункту на станції Чоп передала Національному музею історії України 1500 предметів, які мають культурну та історичну цінність. Вартість конфіскованого, за оцінкою експертів, становила до двох мільйонів доларів.

У літній сезон 2001 року співробітники Кримської філії Інституту археології АН України досліджували поховання III століття в с. Піщаному. Цей Усть-Альмінський некрополь був уже пограбований на початку першого тисячоліття, але археологи вирішили вкотре перевірити курган. Історики не помилилися. Було виявлено поховання сарматської жінки та дівчинки, очевидно жриці, яке дивом збереглося. Поруч — розкішне намисто, масивні золоті сережки, браслети, великий перстень із чітким зображенням богині Ніки. Неподалік першого склепу виявили ще один, у якому поховані п’ять знатних воїнів у золотих вінках і похоронних масках. Найбільшу цінність другого поховання має золота пластина з вигравіруваним зображенням богині у високому головному уборі. Досвідчені археологи знають, що навіть незначна знахідка часто викликає нездоровий ажіотаж, і тому намагалися не розголошувати, що в розкопці почало траплятися золото. Та в експедиції працювало кілька десятків чоловік, і довго шила в мішку не втаїш. Щойно інформація просочилася, було вирішено терміново транспортувати знайдені цінності до Сімферополя... звичайним рейсовим автобусом і в старій картонній коробці. Згодом визначили приблизну вартість знахідок — 250 — 300 тисяч доларів.

Останніми роками в Крим і на південь України на «польові сезони» виїжджають уже не десятки, а сотні «любителів давнини». Між ними та професіоналами із Севастополя інколи спалахує війна, оскільки останні вважають себе піонерами цього бізнесу. Розпочалося все з «розкопок» поховань французьких та англійських солдатів, які загинули під час Кримської війни 1853—1854 років. Копали навіть у центрі Севастополя, адже некрополі були занедбані, вартість же самого лише бронзового гудзика солдата — 5—7 доларів, а їх на мундирі понад десяток! Севастопольські «любителі давнини» вже не домінують серед «чорних археологів» України, рік у рік конкуренти заганяють їх усе далі в гори, але ті не сумують, адже приїжджі харків’яни, львів’яни та кияни погано знають околиці Мангупа, Чорної річки і Балаклави. А там...

Цікавить сучасних шукачів скарбів не лише старовина. Відомо, що у вересні 1941 року, коли кільце німецького оточення навколо Києва стало звужуватися і ворог почав наступати з усіх боків, був наказ Ставки Верховного Головнокомандування про евакуацію військ і київських цінностей. Разом із військами, які відступали, вирушили на схід і кілька вантажівок з активами Київського відділення Держбанку СРСР — кількома тоннами золота і коштовним камінням, яке зберігалося в підвалах Держбанку ще від царських часів. Навіть німці 1918 року не вивезли золото, адже формально воно належало Україні — гетьманській державі Скоропадського. Потужні сховища в підвалах на Інститутській вулиці гарантували схоронність золота і для УНР, і для більшовиків, бо всі розраховували повернутися. Так чи інакше, але у вересні 1941 року вантажівки застрягли десь у районі Малої Березанки — між Згурівкою та Яготином. Попереду й позаду були німці, тому золото вирішили закопати. Операцію виконали кілька бійців штрафбату, яких потім розстріляли. Ті, хто залишився, намагалися пробитися до своїх, але загинули... Архіви Південно-Західного фронту теж зникли. Ось уже кілька років шукає скарби якась фірма «Оазис». Пошуки утруднені тим, що гранітну позначку, яку поставили співробітники НКВС, хтось поцупив на будівництво фундаменту будинку, й нині шукачі скарбів прочісують ліс і роблять шурфи в різних місцях, намагаючись знайти хоч які-небудь сліди зниклого золота. Успіх «чорних археологів» у виявленні сенсаційних знахідок, порівняно з досягненнями наукових експедицій, насамперед пов’язаний не тільки з методикою розкопок, різним класом устаткування, фінансування, а й з особистою зацікавленістю в кінцевих результатах праці. Наші археологи не отримували жодної винагороди навіть за знайдені золоті шедеври давнини і мали лише невеличку зарплату. Зате дохід «чорних археологів» завжди залежав від результатів розкопок, кількості та якості знайдених унікальних речей. Активізація «чорної археології» створює цілу проблему в охороні пам’яток історії і культури в Україні. Йдеться про втрату найцінніших пам’яток історико-культурної спадщини, чимало з яких мають значення для вивчення не лише історії України, а й усієї світової історії. На жаль, питання самовільних грабіжницьких розкопок археологічних пам’яток не висвітлене у прийнятому 2000 р. Законі України «Про охорону культурної спадщини». Кримінальна відповідальність, передбачена в Кримінальному кодексі України, не турбує «чорних археологів», і для боротьби з цим явищем сьогодні потрібна консолідація всіх зацікавлених сторін: Академії наук, Міністерства культури, Державного комітету з будівництва, архітектури та житлової політики і місцевих органів влади. Чому б не встановити 50-відсоткову винагороду для шукачів скарбів, як це зроблено в Росії і в усьому світі; чому б не створити спеціалізованих відділів археологічної міліції, хоча б у місцях найбільшого зосередження археологічних пам’яток; чому б не легалізувати пошукового бізнесу, як це зроблено в усіх цивілізованих країнах.

Істотну допомогу у вивченні історико-культурної спадщини України й у спорядженні вітчизняних пошукових археологічних експедицій могли б надати меценати, адже в інтерв’ю всі вони стверджують, що їх цікавить історико-культурна спадщина України, що вони люблять вітчизняну історію, та й самі охоче взяли б участь у наукових археологічних експедиціях, адже це надзвичайно цікаво. А яку істотну фінансову допомогу у спорядженні експедицій надав би археологічний туризм! В усьому світі навалом людей, готових платити гроші за те, щоб поїхати на розкопки якого-небудь городища і зробити бодай кілька символічних кидків грунту лопатою — в обмін на захоплюючу розповідь або екскурсію. Наші ревниві керівники експедицій зазвичай готові голодувати, лиш би не підпустити до своїх розкопок «чужих», а в експедицію набирають старшокласників і студентів. «Чорні археологи» тим часом витрачають гроші на джипи, землекопів та металошукачі вартістю в кілька тисяч доларів. Отже, «білі» й «чорні» археологи ладнають рюкзаки, готують спорядження; літо розпочалося, попереду новий археологічний сезон, нові знахідки. Чимало їх ми зможемо побачити в музеях, а чимало буде втрачено для України назавжди.