АПОСТОЛ ДУХУ І ПРАЦІ 27 СЕРПНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 145 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ І.Я.ФРАНКА

«Спитаєте, яке враження зробив на мене Франко?

Великого астрального тіла, що гріє всю Україну,

а світить далеко ще дальше».

Марко Черемшина

Український народ, один з найдавнiших народiв свiту (що незаперечно доведено не вiтчизняними, на жаль, вченими), за багато вiкiв зазнав асимiляції, безліч чужинських впливiв, але, попри все, зберiг свiй геном, свою самодостатнiсть i, головне, мову — теж одну з найдавнiших.

В українському лонi час од часу спалахують духовнi зiрки першої величини, позбавляючи нас вiд комплексу меншовартостi, т.з. окрайбiчностi.

Iван Франко, «розум i серце нашого народу» (М.Рильський) — незрiвнянний за своєю багатограннiстю й могутнiм iнтелектом навiть серед найбiльших умiв людства. Автор майже шести тисяч творiв (вiдоме 50-томне видання його спадщини, добряче вихолощене лiтiвськими церберами, — це, може, лише третина Франкового доробку), великий письменник i поет, драматург шекспiрiвського закрою, критик i дослiдник лiтератури, iсторик i фiлософ, фольклорист i етнограф, мовознавець i мистецтвознавець, соцiолог i економiст, вiн був першорядним публiцистом, журналiстом, видавцем, одним iз чолових дiячiв в українському полiтичному життi останньої чвертi ХIХ – початку ХХ столiття.

«Академiя в однiй особi», як його називали сучасники, енциклопедист у найкращих європейських традицiях, людина унiверсальної обдарованостi, титанiчної — «мужицької» — працьовитостi, I.Франко, коли йому дорiкали за те, що вiн розкидається своїм талантом, вiдповiдав: «...менi здається, що тут бiльше причинилася моя вдача, те гаряче бажання — обняти цiлий круг людських iнтересiв. Може бути, що сей брак концентрацiї зашкодив менi яко письменниковi, але у нас довго будуть потрiбнi такi, як я, щоб розбуджували iнтерес до духовного життя i громадили матерiал, обтесаний бодай з грубшого. Фундаменти все так будуються, а тiльки на таких фундаментах, на таких стiнах може часом здвигнутися пишне, смiле склепiння».

М.Грушевський, який не один рiк потрудився з I.Франком плiч-о-плiч, називав свого товариша «генiальним галицьким хлопом, не iмпульсивним, але безконечно витривалим i працездатним».

Ми лише тепер усвiдомлюємо, що означає в сучасному цивiлiзованому свiтi знання iноземних мов. I.Франко знав 14 мов, нiмецькою розмовляв, як своєю рiдною (можливо, тому що походив, як сам зауважував, iз зукраїнiзованих нiмецьких колонiстiв). Коли у нього запитали, якою мовою йому легше писати, то вiдповiв, що польською — на той час вона була бiльш унормована граматично й стилiстично. Але рiдна мова змушує творити, а не наслiдувати... Син Тарас згадував: «Тато з чемностi говорив з гостями дому їхнiми мовами». Блискуче знав росiйську, а росiйських письменників, особливо Ф.Достоєвського, надто поважав.

Iнтернацiоналiзм, в цивiлiзованному розумiннi цього слова,— то взагалi домінантна риса великого народолюбця. Франко, зокрема, виступав за зрiвнення в суспільному життi Австрiї численного єврейського населення, забезпечення йому вiльного нацiонального розвитку. Вiтав у цьому зв’язку пропозицiї українського посла в австрiйському парламентi Юлiана Романчука — Україна першою в Європi стала на захист єврейських нацiональних прав.

Фактично все своє свiдоме життя Iван Франко вчився, показуючи блискучi знання i в початковiй школi («Такий ученик, що стихами пише задачi» — казав про нього один з учителiв), i в гiмназiї (читав в оригiналi твори Гете, Лессiнга, Шиллера, Расiна, Корнеля), i в унiверситетi (через полiтичнi утиски отримав унiверситетський диплом вже будучи знаною особистiстю), i займаючись самоосвiтою, якiй, власне, надавав перевагу перед усiма формами навчання.

Без книжки пiд пахвою його рiдко коли можна було зустрiти. Читав швидко, мав фотографiчну пам’ять. Попри нестатки, зiбрав велику власну бiблiотеку, в якiй найбiльше книжок було з лiтературознавства (1300), iсторiї (1200), фольклору (750), не менше — iз соцiологiї й полiтологiї. Серед слов’янських видань переважали росiйськi та польськi.

Й донинi точаться суперечки, ким був Iван Франко — соцiалiстом чи нацiоналiстом. Автор цих рядкiв дотримується думки, що тим i другим, але нацiональнi iдеї ставив на перший план. Досить згадати його слова, написанi в двадцятичотирирiчному вiцi, якi стали нацiональним гiмном Захiдної України:

Не пора, не пора, не пора

Москалевi й ляховi служить!

Довершилась України кривда стара,

Нам пора для України жить!

Не пора, не пора, не пора

За невiгласiв лить свою кров

I любити царя, що наш люд обдира -

Для України наша любов !

Нацiональне вiдродження України — генеральна тема творчостi i провiдна iдея життя Iвана Франка. Але вiн не заграє з «народом», не ставить його на котурни ангельської чистоти й «виїмковостi», богообраностi й месiанства. Є в нього рядки, якi й сьогоднi неохоче цитуються, бо зродженi, мовляв, у хвилю важкої душевної депресiї:

«Признаюсь до грiха, який менi багато «патрiотiв» уважають за смертельний: не люблю русинiв... Так мало серед них знайшов я справжнiх характерiв, а так багато дрiбничковостi, тiсного егоїзму, дволичностi й пихи, що дiйсно не знаю, за що я мав би їх любити, проминувши навiть тi тисячi бiльших i менших шпильок, якi менi не раз у найлiпшiм бажанню вбивали вони пiд шкiру...

Чи, може, маю любити Русь як расу — сю расу обважнiлу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волi, так мало здатну до полiтичного життя на власному смiтнику, а таку плодючу на перевертнiв найрiзнорiднiшого сорту?»

Франкова фiлiппiка, вмiщена як передмова до його книжки «Галицькi образки» (та ще й польською мовою !) викликала несамовите збурення в станi «справжнiх патрiотiв»: «Руський перекиньчик! Брутальна сповiдь д-ра Франка!» Що ж до того, як проектуються Франковi визначення на сучасну українську громаду, то читачевi не важко розiбратися. Принаймнi нi перекиньчики, нi нездатнiсть до полiтичного життя «на власному смiтнику», нi брак волi, нi iншi названi Франком «достоїнства» не перевелися i в наш час. А декотрi взагалi досягли гiпертрофованих розмiрiв.

На «анахтему» Франко вiдповiв у вiдомому посланнi «Сiдоглавому»:

Ти, брате, любиш Русь, як хлiб i кусень сала,

Я ж гавкаю раз в раз, аби вона не спала.

Ти любиш в нiй князiв, гетьмання, панування,

Мене ж болить її вiдвiчнеє страждання.

Ти любиш Русь ! За те тобi i честь, i шана,

У мене ж тая Русь — кривава в серцi рана !

Ти, брате, любиш Русь, як дiм, воли, корови,

Я ж не люблю її — з надмiрної любови.

Цiкавим є ставлення I.Франка до релiгiї. Вiн не був «чистим» атеїстом, по-своєму, як, скажiмо, Лев Толстой, вiруючи в Бога. Вiдомо, що Iван Якович приймав у себе вдома А.Шептицького, вийшовши до нього аж до вiзника i зi словами пошани запросивши до своєї кiмнати. Коли ж 1917 року митрополит, повертаючись з царського заслання, зупинився у Києвi, то вiдправив панахиду по Франковi в першу рiчницю смертi письменника — «за таких людей ми повиннi молитися».

Вже дитиною вiдчув, як потужно росте його внутрiшнiй супротив проти недосконалостi свiту, в ньому рано запульсувала думка: «Що робити з хлопською бiдою?» Звiдси, напевно, й зацiкавленiсть соцiалiстичними iдеями. Читав К.Маркса, Ф.Енгельса, допусково — В.Ленiна, брав участь в революцiйних угрупованнях, тричi побував в ув’язненнi. Комунiстичнi iдеї, вважав I.Франко, не були нiчим новим у ХIХ столiттi, бо ще за 400 рокiв до народження Iсуса Христа їх виголошував фiлософ Платон. Ставлячись до них загалом iз симпатiєю, вiн висловлював сумнiви з приводу методiв їх утвердження, зокрема у спосiб т.з. народної держави. Його перестороги стали, на жаль, тяжким пророцтвом:

«Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловiка. Власна воля i власна думка кождого чоловiка мусила би щезнути, занидiти, бо ану ж держава признає її шкiдливою, непотрiбною. Виховання, маючи на метi виховувати не свобiдних людей, але лише пожиточних членiв держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такiй залежностi, пiд таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто держав би в руках керму цiєї держави ?.. у всякiм разi цi люди мали б у своїх руках таку величезну владу над життям i долею мiльйонiв, якої нiколи не мали найбiльшi деспоти».

Шкода, все ж, що «дитиннiй мрiї» людства так фатально не щастить... Невже вся суть в самiй iдеї? Вiдповiдi на це запитання Iван Франко нам не дав. А вона так згодилася б при нинiшнiй «розбудовi», здiйснюванiй методом проб i помилок, через страждання мiльйонiв. Питання: «Що робити з хлопською бiдою?» —залишається вiдкритим...

За 40 рокiв працi на нивi української культури I.Франко зробив для її утвердження таки справдi бiльше, нiж будь-яка академiя. Лихо лише, що сьогоднi його мало читають i мало знають. Для духовно оскопленого, збульваризованого суспiльства, де новi українцi при словах «камерна музика» нервово сiпаються, це характерно. Твори письменника, особливо для дiтей — стратегiчного потенцiалу молодої держави — рiдко перевидаються. А йому ж належить майже 50 пречудових, андерсенiвського рiвня, казок! Письменники i критики одержали вiд нього неоцiненну спадщину — понад 500 лiтературознавчих праць — статей, нарисiв, дослiджень, есе, рецензiй, реплiк. Франко як майстер сюжету дуже кiнематографiчний. I це переконливо засвiдчили кiлька стрiчок, знятих за його творами.

Цiкаво, що перш нiж написати вiрш, I.Франко пiдшукував, «намугикував» для нього мелодiю. Тим-то його поезiї так легко знайшли музичне потрактування у творчостi М.Лисенка, С.Людкевича, Д.Сiчинського, Я.Степового, Б.Лятошинського, А.Кос-Анатольського, чия пiсня «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня...» стала народною. Складiмо сердечну учту М.Скорику, який нещодавно трiумфально презентував публiцi оперу «Мойсей» за генiальною Франковою поемою.

Треба сказати, що лiрична лiнiя була у творчостi Франка надпотужною, а його збiрка «Зiв’яле листя» — це непроминальний поетичний пам’ятник жiнцi, коханню. Як людина пристрасна, полум’яної вдачi, Франко часто, вже починаючи з гiмназiйних рокiв, захоплювався жiнками. «Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою лiтературу мали зносини мої з жiноцтвом» — зiзнався вiн у листi до А.Кримського. Не знати, чи розкрилився б поетичний генiй Франка без оцього: «Тричi менi являлася любов. (/Одна несмiла, як лiлея бiла/)... друга — гордая княгиня/) Темна й недоступна, мов святиня. () Явилась третя — женщина чи звiр ?..»

Велету духу було притаманне все людське. У зовнiшностi не мав нiчого «докторального». С.Єфремов згадував, уявляючи Франка могутнім, при першiй зустрiчi, побачив маленького чоластого чоловiчка у довгому, до п’ят, пальтi, «... рудуватi, з сивиною вуcа, густий зарiст на щоках i глибокi сiрi розумнi очi...» Удома i в лiсi ходив босонiж, любив природу, був запопадливим грибником i рибалкою, традицiйно перебiльшуючи улов. Не курив i не вживав спиртного, постiйно ходив до лазнi. Вранцi обтирався холодною водою, iнколи робив зарядку з гантелями, не цурався далеких прогулянок. Любив товариство, чи не щодня ходив до кав’ярень — «на газети» (до речi, де ви в Києвi, чи, й у Львовi побачите тепер кав’ярню з газетами?)

Був певний себе i вiдважний, затятий i переконливий в дискусiях, не кланявся владоможцям. Усе життя важко бiдував, не раз кажучи: «Одежi нема, чобiт нема, довги стоять i гавкають».

Нестатки, ув’язнення, ненастанна й важка праця, сiмейнi негаразди раз по раз пiдточували його здоров’я. Аж поки прийшла вбивча недуга — ревматоїдний артрит у варiантi синдрому Рейтера. Його переслiдували неймовiрнi болi, руки спаралiзувало й покорчило, мучили галюцинацiї. Мужньо переносив напасть, до кiнця днiв не втрачаючи iнтелектуальних, розумових здiбностей. Неправильний дiагноз, лiкування ртуттю стали, по сутi, «об’єктивним вбивством».

… Домовину, яку винесли на своїх плечах сiчовi стрiльцi, супроводжував 10-тисячний похiд, дорогою спiвав хор українського товариства пiд орудою композитора В.Барвiнського.

...Україна сумувала, як пiсля програної битви, на кривавому полi якої упав повергнутий життям i людьми Воїн.

Але й через безнастанний плин лiт долинає до нас його полум’яне й тривожне слово:

Чи вiрна наша, чи хибна дорога ?

Чи праця наша пiдiйме, двигне

Наш люд, чи, мов калiка та безнога,

Вiн в тiм калiцтвi житиме й усне?

I чом вiдступникiв у нас так много?

I чом для них вiдступство не страшне?

Чом рiдний стяг не тягне їх до свого?

Чом працювать на власнiй нивi — стид,

Але не стид у наймах у чужого?