Апокатастасис — це один із найфундаментальніших термінів світової філософії. Ні, треба предметніше. І одразу до суті. Ліпше так: термін давньогрецької філософії «апокатастасис» є, безперечно, ключовим для розуміння того, що відбувається у світі й виражає ідею «вічного повернення», «періодичного відновлення» усіх речей, процесів, явищ. Людська цивілізація розвивається за законами апокатастасису, і ті події, імена, явища, що, здавалося б, давно і назавжди відійшли у минуле, постійно повертаються до нас і знову оживають у нашій свідомості.
Саме про це й розповідає велика книга Григорія Гусейнова «Господні зерна». Велика не тільки за обсягом — вісім томів основного тексту, а також том під назвою Post scriptum, укладений із листів-відгуків, спогадів та есеїв Г.Гусейнова, плюс допоміжний томик «P.P.S. Алфавітний покажчик імен», — а й за задумом і обширом охопленого матеріалу. Велика хоча б тому, що нічого подібного в історії української культури не було, та ще й створеного однією людиною. Чого лишень вартий той факт, що писалася вона з 1984 по 2004 рік. За цей час змінилася ціла епоха, що й позначалося на текстових цінностях книги, проте не тільки не відволікало, а навпаки, сприяло процесові роботи над нею.
«Господні зерна» — це книга, точніше, мегакнига про Україну. Про її долю впродовж останніх віків, про її вчених, підприємців, письменників, музикантів, військовиків, художників, громадських і культурних діячів — як тих, кого нині згадують і пам’ятають, так і тих, кого і за життя не дуже-то помічали. Автор прагне з граничною повнотою і доступністю реконструювати ситуації та колізії, пов’язані з тими, хто став символами української культури.
Книзі Гусейнова притаманна досить рідкісна для найновішої літератури якість — внутрішня, сказати б, навіть генетична «українськість». І річ не лише в майже бездоганній українській мові, а значно глибше: авторові вдалося окреслити засадничі підвалини української ментальності, серед яких — інтерес до власного родоводу, зацікавленість своєю регіональною культурою, культ «малої батьківщини», усвідомлення ролі родин і родинних традицій у загальній архітектурі національних цінностей.
«Господні зерна» щедро розписані автобіографічними екскурсами й картинами, чимало місця в них відведено суто регіонознавчим студіям і пошукам, до текстової фактури ввійшли начерки про українські династії, що, окрім густого фактажу, оздоблені ще й узагальненнями про значення цих родин для формування української духовної цивілізації.
Водночас із неабиякою повагою Гусейнов висвітлює прикметні події у долях мало або зовсім не відомих учасників національного руху. Причому невідомі імена можуть бентежити й непокоїти його значно сильніше, позаяк саме вони потребують якомога більше «світла». Автор усвідомлює, що контури й силуети того, що відійшло в минуле, із часом поступово розмиваються. І здійснює унікальну універсальну реставрацію — подій, явищ, людських образів. Йому «хотілося, наче крізь магічний кристал, відгадати не надто й давній, але майже до останку втрачений Час». Він справедливо вважає: поки минуле живе у свідомості людини, воно ще не загублене й не втрачене.
Простір твору не обмежується тільки українськими кордонами. Автор буквально вписує українську дійсність у сюжетику цивілізаційного розвою і докладно виписує аспект «Україна у світі», звертаючись до ракурсів «Україна та Європа», «Україна й Північна Америка».
«Господні зерна» настільки насичені фактами, реаліями, інтерпретаціями, що цей твір з цілковитою впевненістю можна вважати українською культурологічною академією, де ведеться пошук, здійснюється розробка і формулюється концепція України, концепція розвитку українського буття, що у найкомпактнішому форматі може бути подана так: через надзвичайні випробування, перипетії та дилеми — до граничного самовиявлення й самоутвердження. За текстом цього твору можна не тільки студіювати основні проблеми української історії, а й розвивати в собі навички аналітичного сприйняття цих проблем.
Проте Гусейнов зовсім не відчуває себе вчителем. Тим паче не відчуває себе екзархом — речником і прокуратором істин. Він сам наполегливо й ревно шукає істину, стаючи то журналістом-мандрівником, то сумлінним краєзнавцем, то письменником-мемуаристом, то дослідником історії, то завзятим полемістом і публіцистом, то протокольним документалістом. Автор постійно змінює свої пошукові амплуа, тому що цього потребує матеріал, з яким він працює і який буквально-таки видобуває з надр історії та небуття.
Непросто відшукати літературні аналоги, що їх можна співвіднести з багатотомним проектом під символіко-філософською назвою «Господні зерна». Проте матеріал і структура цієї книги немовби самі говорять про те, що в ній свідомо чи несвідомо використовувалися принципи та прийоми окремих митців-інтелектуалів. Насамперед ідеться про Миколу Костомарова й Олександра Солженіцина.
Як і Микола Костомаров, Григорій Гусейнов визбирував та опрацьовував найрізноманітніші дослідницькі, мемуарні й наукові джерела, аналізував та зіставляв їх, відшукував внутрішню логіку у збережених та знайдених документах, відкритих чи реставрованих ним фактах, подіях, процесах. Як і Микола Костомаров, Григорій Гусейнов мандрував тими шляхами, місцями, країнами, куди доля закидала тих, про кого він розповідає у своїй книзі.
Продовжуючи провідну й визначальну тему Олександра Солженіцина, Григорій Гусейнов неодноразово звертається до гулагівських мотивів, розвиваючи їх на реаліях і сюжетах української дійсності. Як і в «Архіпелазі ГУЛАГ», у «Господніх зернах» одним із ресурсів-конструктів книги виступає пам’ять, зафіксована у спогадах, розповідях, сповідях свідків та учасників минулих подій, у давніх і не таких уже й віддалених у часі враженнях самого письменника, що стають підґрунтям для контекстуальних і світоглядних спостережень. Як і головна праця Солженіцина, «Господні зерна» також створені на межі літератури, публіцистики, наукових студій і документалістики.
Як і Олександр Солженіцин, Григорій Гусейнов часто-густо виявляє власну, м’яко кажучи, несимпатію до більшовицької влади та радянських часів, убачаючи в них ледь не єдину й основну причину українських негараздів і трагедій ХХ століття. Численні критичні пасажі й пряма, «гарматна» критика радянського періоду історії настільки всеохопно пронизує «Господні зерна», що виникає відчуття, начебто ця книга має риси та властивості концептуального продовження або й варіації «Архіпелагу ГУЛАГ».
У процесі творення «Господніх зерен» автора спіткала низка складних і по-своєму драматичних проблем. Основною з них стало те, що не всі факти й події вдалося повністю документально перевірити, підтвердити чи відкинути. Гусейнов неодноразово переконувався в тому, що дізнатися, як та чи інша подія відбувалася насправді, зазвичай просто-таки неможливо, оскільки «стовідсотково» точних матеріалів, документів, які б це прояснювали, не залишилося, не збереглося або й зовсім не існувало.
Він відчув і побачив, що історія є чи не найбільшою загадкою. Що того, як усе відбувалося в реальності, ми до кінця ніколи не довідаємося, що історичні знання є так само відносними, як і чимало інших знань. Матеріали його книги доводять, що часто історія в нашому уявленні є не такою, якою вона достеменно була, а такою, якою ми хочемо або звикли її бачити. Численні фрагменти «Господніх зерен» переконують у тому, що там, де починається Історія, немає і, вочевидь, не може бути абсолютних істин, позаяк вона напряму залежить від нашого сприйняття і цінностей, урешті від специфіки нашого суб’єктивізму.
Гусейнов відчув, що своєрідною компенсацією відсутності достовірних історичних знань може слугувати багатство інтерпретацій і мисленнєвих моделей. І тому «Господні зерна» буквально вибухають різноманітними припущеннями і версіями, якими в цьому мегатворі охоплено практично все. Гусейнов розуміє, що істину навряд чи вдасться відкрити шляхом висування версій, але в такий спосіб, безумовно, її можна зробити ближчою. Утім, за логікою і текстовою фактурою «Господніх зерен», істина — не кінцевий результат і вже зовсім не міфічна «остання інстанція», а сам процес наближення до неї.
Як і будь-яке неординарне й непересічне явище, «Господні зерна» — це книга еволюційна, книга нескінченного розвитку. Розпочинається оповідь дещо важкувато, першим розділам не вистачає стильової легкості. Проте з кожним новим томом слово ставало виразнішим, стиль — розкутішим, оповідна манера — досконалішою, думка — відшліфованішою, а сама праця набувала атрибутів епопейного дійства. Чимало сторінок «Господніх зерен», передусім п’ятого—сьомого томів, за своєю стильністю й довершеністю, можуть бути гідним викликом явищам української літературної класики.
Гусейнов вибудовує свою книгу на цілком новітніх оповідних і стильових засадах. «Господні зерна» виблискують абсолютно вільною манерою і формою викладу. Письменник довільно переходить від постаті до постаті, від проблеми до проблеми, від явища до явища. Прізвища, проблеми, тенденції, що ними були насичені перші книги, проступають у наступних, проявляючи свою циклічність і невичерпність. В такий спосіб наступні книги внутрішньо перегукуються з попередніми.
Дух автора розкутий і вільний. Письменницький погляд сягає різних історико-культурних пластів, прозирає крізь різні періоди, відбираючи й визбируючи важливі для нього факти, тенденції та символи. Автор «Господніх зерен» — спостерігач, художник, реставратор, коментатор, який сам стає носієм, діагностиком і реконструктором історії.
Книга Гусейнова повертає українській культурі, історії тисячі імен і постатей, а також безліч справ, подій, явищ, що ними зроблені й залишені. «Господні зерна», попри підкреслену фактографічність і версійність, проявляють свою суто філософську спрямованість. Повертаються не тільки факти і людські образи, а й увага та інтерес до них. Оскільки все на землі засновано й тримається на законах «періодичного відновлення», «вічного повернення».
Так було, так є і так не може не бути.
Одне слово: апокатастасис.