Анти-Раневська. До питання «стерилізації» на ТБ

Моя наївність не знає кордонів і митниць. Побачивши у програмі СТБ «Фаїна Раневська. Велика і жахлива», розмріявся. Уявив, буцімто цей телеканал вирішив відзначити «справедливий» ювілей великої актриси — 115-річчя від дня її народження. Тому що, за всіма довідниками, вона народилася в 1896-му. А в старовинній метричній книзі таганрозький рабин Зельцер зробив запис... Про те, що в шлюбі міщанина Гірша Хаїмова Фельдмана та міщанки Вітебської губернії Мілки Рафаїлівни Заговалової 14 (27) серпня 1895 року народилася дочка — Фаїна Фельдман. Майбутня ікона театру та кіно.

Вважатимемо, що й цей суб’єктивний матеріал — уклін їй до справжнього ювілею.

Отже, п’ятниця, 13 (серпня). 19:15. Канал СТБ. Діти біля телевізора. Дорослі теж. Гадаю, навіть знаменита комісія з моралі, у цей час клацає пультом у пошуках «аморалки».

Те, що почало розгортатися на СТБ, — «приголомшило».

«Її улюблені слова — «говно» і «жопа»!» — лише перший невинний «файл», бадьоро втиснутий у підсвідомість.

Наступне? Ні, не мовчання. Їм же так просто пельки не закриєш…

Виходячи із закадрового тексту, прочитаного безпристрастним голосом (наче з каналізаційного люка), обивателю стає «достеменно відомо» багато цікавого з веселого життя народної артистки СРСР.

Раневська, за «версією» СТБ, була потворою. Чудовиськом і вульгарним монстром. Нікому в житті, тобто взагалі, вона не була потрібна. Дівка люто ненавиділа весь рід людський і інопланетні цивілізації — теж.

Садоістальною ненавистю, за СТБ, Раневська опалювала рідну сестру Ізабеллу. Тільки тому, що сестриця — красуня й розумниця, а Фаїна — ні тим, ні тим не вдалася. Залишивши сім’ю, «буцімто» заради світу мистецтва, Раневська перетворилася на тусовщицю, п’яницю. Стала «жононенависницею». Перша-ліпша красуня, як випливає з української невідомої «версії», викликала у Фаїни напади звіриної люті. І Раневська була готова ганяти за першою зустрічною симпатягою — хоч із сокирою, хоч із праскою.

Такий епізод у злісно-претензійній СТБшній мазанині теж «зрежисований» майстрами непередбачуваного жанру. Тепер частенько вдаються до такого прийому у псевдодокументальному кіно як «реконструкція» подій. Для цього за «тищі» долярів наймають орду бездарних статистів із поки що не розформованих ТЮГів. І ці нещасні, вирячивши очі, кривляющись, зображають знаменитостей — в юності, у бальзаківському віці, у старості. Відповідно до режисерського «бачення», вони й бігають на екрані… Або, оголивши тілеса, ілюструють бородатий жарт, як до гримерки актриси зазирнув адміністратор, а та, хоч була голою, не розгубилася: «А вас не бентежить, що я курю?»

Ви, взагалі, знаєте, чому Раневська так сміливо розкидала гострі слівця? Ні? У документальній мурі СТБ знайдена чудова відповідь.

Виявляється, актрису «обожнював» Сталін. І вона, відчуваючи абсолютну безкарність, нахабніла, знущаючись над людьми... (Це можна витримати?)

Напевно, завдяки «втручанню» Сталіна (про це не сказано) вона й отримала свою єдину головну роль у фільмі М.Ромма «Мрія»? («По блату», так би мовити, втиснули? Як нинішніх актрисуль...)

Певна річ, у «неймовірних» історіях потрібна дрібка слізливої солі. Тому тут-таки додано: «Мрія» не виправдала надій акторки!

Я вже зриваюся з котушок: та цю пропагандистську сталінську картину прокрутили мільйон разів після війни, а совдепівську піну з неї саме й збила виняткова гра Раневської...

Розвиваючи солону тему, героїні виписують пристойного коханого. Артист МХАТу — Качалов. Не склався і в цієї пісні початок... І чи це важливо, якщо бадьора закадрова тріскотня знову примушує здригнутися: «Дивіться після реклами! З ким Раневська мала лесбійські зв’язки? Чи спала вона...»

За їхньою версією — і «мала», і «спала».

А як може бути інакше — для задоволення основних інстинктів нашого глядача? Що ж йому — про творчі муки розповідати?

І ось у «дружини» (чи в «чоловіки»?), виходячи зі свідчень відомої літературної витівниці початку ХХ століття Л.Чуковської, Фаїні Георгіївні хвацько записують дівчат всуціль популярних: Ахматову, Брік, провінційну акторку Павлу Вульф...

Очікував, що в стилі «реконструкції» покажуть і скопища жіночих тіл, які зображуватимуть «екстаз» відомих нам особистостей... Напевно, на «це» у СТБ просто часу забракнуло — реклама з’їла?

Невичерпне джерело, ця Фаїна Георгіївна... Для всього СТБ, для шеф-редактора цієї мури — О.Гладушевського, для сценаристки Н.Доровської, сміливої інтерпретаторки акторської долі.

Ось дуже вже хвилює СТБ: чи була Раневська агентом НКВС? Елементарно, Ватсоне! Звісно, проводили з нею активну «роботу» з проникнення «у ряди». Потім злякалися її довгого язика, а потім, щоб не ляпнула чого (оскільки тонкі стіни у її квартирці), органи й виділили їй оселю нову, шикарну (мабуть, за чудову «роботу»?).

Додам до всього, що таке «творіння» хвацько змонтоване з висмикнутих із контексту фраз. Враження, буцімто сам продюсер каналу, велика людина, щоразу тикав кулаком у спину монтажерові: «Ось це!» Там, де вона каже — «дура...» Чи щось інше зі своїх колоритних лайок у кіноролях.

…Ніби її лексичний запас вичерпувався словником Еллочки-людоїдки! І в її репертуарі значилися виключно міські ідіотки (вони теж були, причому всі зіграні віртуозно), і не було знаменитих сценічних героїнь із творів Достоєвського, Чехова, Островського, Горького...

(Люди з телеканалу, ви хоча б знаєте, що вона переграла майже всіх великих російських класиків?)

Поодинокі віддушини цього злочинного марення — справжні документальні кадри з уже немолодою актрисою. Там, де вона не «жахлива» (як на СТБ), а велика...

Геніальна стара, велика розумниця, справжня аристократка (попри всі свої «зехери», що служили їй і щитом, і талановитим захистом у лихий час). Чути її і бачити її — у фрагментах із давнього документального фільму театрознавця Н.Кримової — задоволення ірреальне. Посеред нашого містечкового смороду, посеред жовтого пекла, в який загнали «митці» видатну лицедійку, її жива розумна мова здається ковтком боржомі в спеку.

* * *

Після такого видовища відразу хочеться здійснити громадянський вчинок. Наприклад, наслати на них порчу, скориставшись інструкціями «Битви екстрасенсів». Чи вдарити телеграму вже не шеф-редактору, а Самому (власнику холдинга-виробника): «І хто там у вас наступний..?» Після Раневської.

* * *

Ні, я теж дещо тямлю і у видах, і в жанрах. І в нинішніх запитах публіки-дурепи (яка диктує смак і попит). Дещо тямлю і в «технологіях» сучасного ТБ-млина, який, перемелюючи чисте зерно, часто вихаркує на екран лише брудні плевели...

Але все-таки до останнього марилося, що в цю «топку» телевізор навмисне має жбурляти виключно свою «сировину» — пластмасових ляльок, вирощених ним же, телевізором.

Яка нам біда від того, що стотисячний раз у циклі «Моя правда» телепням розкажуть «усю правду» про першу любов Наташі Корольової на Борщагівці. Чи про велику пристрасть Білик до цирюльника Звєрєва (глядач, мабуть, давно зачаївся й чекає: коли в них підуть діти?).

Таж ні! Чортів млин вимагає серйозніших клієнтів.

І, як бачимо, підібралися до іншої — сакральної — території. До таємничого острова справжнього мистецтва, на якому донедавна покоїлися в туманах своїх міфів особистості величні, маштабні. Не «пластмасові» вироби, а справжні велети духу, котрі визначали «стелю» культури ХХ століття... А не «плінтус» маскульту часів поточних.

Спрага «нових жертв», природно, потребує оперативних підходів. До Смоктуновського, до Олега Борисова чи до Раневської — просто так, із кондачка, не підберешся. Бо в їхніх долях є знак осмисленості й значимості, гордості і якоїсь проникливої саморежисури.

А тому в хід ідуть інші гармати. Найважливіший «залп» — брехня. Нахабна й гидка. Яка видається за всевідання і всезнання...

А насправді це вуайєризм. Дріб’язкове підглядання за великою долею. Тієї, нігтя якої не варта вся ваша «творча» група.

Хто з вас додумався, що основою нібито «документального проекту» про реальну людину має стати непристойний анекдот?!

Чи не забагато на себе берете?

Чи не підірветеся такою ношею? (Адже Фаїна Георгіївна — демон невгамовний, вона й з того світу ваше кіно подивиться...)

Так, Раневська, яка зіграла епізоди всього лише в двох десятках картин (а забути неможливо), ввійшла в наші буття та свідомість ще й як «фольклорний елемент». Але ще більше з того її «фольклору» — домисли. Домальовані роги до унікального портрета багатогранної особистості.

Колись актор театру імені Моссовєта Геннадій Бортніков, який дуже любив її, мало не зі сльозами на очах казав мені в 1996-му: «Половина з того, що їй приписують, — вигадки нахлібниць! Вона була інакшою. Інтелігентною, воістину великою! Хоча, звісно, гострою на язик...»

Зграя чергових фігурантів у справі Раневської зібрана і в СТБшному антихудожньому творі. Деякі новітні друзі цієї актриси мені невідомі зовсім. Це «самовисуванці», напевно? А ось що сміє говорити про неї, про велику, маленький кінорежисер Єгор Кончаловський, незрозуміло вдвічі...

Що, взагалі, означає — два її «улюблених» слова... Ті ж таки «г...» і «ж...». Господи, та вона до 15 років перечитала всю класичну літературу, проштудіювавши більше книжок, ніж ви настрочили повідомлень на свої порносайти.

Її освіченість і аристократизм ніколи й ні в кого не викликали сумнівів. Нагадаю, родом із багатої сім’ї, батько володів мільйонним статком, ювелірними фабриками, мав нафтовий бізнес; оточив її сонмом виховательок. Вона краще знала французьку, ніж ведучі СТБ — українську.

Її «некрасивість» — особливий вид краси: внутрішньої,
артистичної, парадоксальної. Можливо, саме такі профілі колись і малювали на скіфських вазах?

Її «сталінізм» — це три Сталінські премії за геніальну гру в бездарних одноденках. І ще — єдина репліка «батька народів»: «Михайло Жаров навіть у гримі завжди впізнаваний, а ось Раневська — завжди різна...»

Або... що ви теревените про «тусовковість»? Це ж зовсім не те, що уявляєте з передач Каті Осадчої. То був її фанатизм стосовно людей мистецтва. Юною перезнайомилася з цвітом культури: Коонен, Гельцер, Вульф, Ахматова. Ночами мерзла біля фасаду Большого, щоб потрапити на Шаляпіна. Непритомніла на спектаклях МХАТу, коли бачила Станіславського, Качалова... Останнього записали в «наречені»... А це не «тусування», а схиляння. З Качаловим дружила. Бувала в його домі. Він складав їй протекцію в МХАТ. Але на «прийомі» у Немировича-Данченка, як відомо, перехвилювавшись, пролетіла. І назавжди затаврувала себе «викидышем МХАТа». Пізніше казала: «Я бачила на сцені актрис, які більше не народжувалися...»

Бідна, бідна Фаїно Георгіївно, а ми ж теж бачили одну таку актрису... Але тільки в кіно. І лише в одному телевізійному записі драматичного спектаклю: «Далі — тиша» режисера А.Ефроса. Ось такі, як ви, вже точно не народжуються. І вже тільки за те, що над такими, як ви, посміли знущатися, я ненавидітиму їх ненавистю страшною й нещадною… Обурюватимуся, звинувачуватиму, викриватиму... Далі — смішно, як у її ж фільмі: «Я буду жаловаться королю, я буду жаловаться на короля…»

Мистецтвознавці з одеського базару, чого колупаєтеся зубочисткою в тих пристрастях? Чи не читали, що її єдина любов — Пушкін?

Знайте ж, дрібні біси великого ТБ, якщо стурбовані... Усі «любові» її — виключно без взаємності. Хоча був навіть один законний шлюб. І, уявіть, із чоловіком. У роки Громадянської війни, у Криму, знову закохалася. Чекала дитину. Але «вирок» її вчительки Павли Вульф виявився фатальним: «Дитини бути не повинно... Твої діти — твої ролі!» І вона пішла на... дітовбивство. Ось де драма закопана.

Після війни виник пристрасний спалах — актор Меркур’єв, який грав лісника в «Попелюшці». Але взаємності бути не могло. Вона ніби соромилася того «жанру», в який сама себе загнала — у мистецтві, в житті. Мучилася «законами» цього жанру... Трагічний гротеск. Очі розумного клоуна. Регіт крізь схлип. Те, що по цю мить розбиває наші серця, коли бачимо або чуємо її.

Салонні пісеньки про знаменитих жінок постсрібного століття... Все це пісеньки і є. Тому що звивині сучасного «тусовщика» непідвладний такий складний вид людського спілкування, як інтелектуальні ігри надзвичайно розумних емансипованих жінок…

Під час цих «ігор», безперечно, виникали ревнощі, образи. Але, переконаний, об’єднувало їх не тілесне, а небесне — ідеальне — сприйняття світу. Як і написала Раневська про ту ж таки Ахматову: «У ній було земне, але через Божественне...»

Схоже було і в самої Фаїни Георгіївни. Дурням — не зрозуміти.

Один із листів Раневської часів евакуації: «Мені відомо, що в Ташкенті Ахматова просила Л.К.Чуковську більше в неї не бувати, тому що Лідія Корніївна говорила недоброзичливо про мене...» Це з приводу свято збережених пліток — щодо «орієнтації». При тому що «орієнтація» одна — мистецтво. Сцена. Усі про це знають. Не терпіла півкроків, напіввіддачі. Через це наживала натовпи ворогів.

І якщо є «система Станіславського», то, напевно, має бути й «система Раневської»? Чому ні? Із записок її, із багатьох її одкровень (ось про що треба кіно знімати, а не в білизні длубатися) вибудовується «система» струнка, цілісна. Її наріжні камені: а) акторське самовілля (якщо йдеться про її геній), котре підкоряє драматургію, режисуру, виступаючи у виставі не «співавтором», а автором; б) відсутність зазору між особистістю актора та художнім образом: те, чого вона домагалася завжди; в) творчий максималізм як домінанта — як релігія в мистецтві...

* * *

У знаменитих щоденниках батька тієї ж таки Л.Чуковської — Корнія Івановича (автора «Мухи-цокотухи») — є приголомшливі записи про «творчі» звичаї часів більшовицького перевороту. У ті роки куховарки-начальники наказали групі маститих письменників «переписати» всю світову літературу — під запити й «поняття» таких самих куховарок, свинарок і пастухів. Тобто... «Червоне і чорне» чи «Мадам Боварі» потрібно було «відформатувати» у такому примітивному викладі, щоб надзвичайно складні образи перетворилися на тупі однозначні схеми. Зате — зрозумілі масам.

Горе нам, а щось же подібне виробляється й тепер.

Чергові ескадрони «куховарок» — уже на ТБ (найважливішому з мистецтв) — узялися «форматувати» багатогранні особистості майстрів минулого під чергові «запити» рейтингового натовпу. Під «піпл», якого телевізор зробив «метром» (вище не виросте!).

І цьому ненажері хочуть «скормити» непристойні анекдоти, брудні байки про тих... Про тих, про кого згодом будь-яка куховарка гордо скаже: «А й вона ж така, як я, ця розпусниця!»

Боже, «вони» форматують «Їх» — під себе... Чи є сьогодні більша трагедія в нашому т.зв. мистецтві?

І щось схоже — не тільки на ТБ, а й у «науковій» літературі. На полицях красується книжка «Анти-Ахматова», в якій дефектолог Т.Катаєва з міщанською пунктуальністю доводить, що й Ахматова — грішна, капосна, підла.

…І виходить, що вони, ці незахищені герої срібних років, тепер справді «анти». Не вписуються в убогі уявлення дедалі нахабніших і вульгарніших циніків. Пручаються. Вивалюються із заздалегідь підготовлених «рамок»...

Не тільки СТБ (у якого були й пристойні передачі про аматорів), а й інші наші канали, що сказилися від рекламного жиру, вже давно проводять підпільну спецоперацію. Яку образно називаю «стерилізацією». Зі світу високого і творчого, із середовища інтелігентного й освіченого їм необхідно випотрошити всі «зайві» уявлення — про честь, гідність, розум, благородність, професіоналізм. Залишивши в сухому підсумку — непристойність, гидоту, аморальність. Те, що добре засвоюється організмом одноклітинного «виборця».

Вважаю, операція «стерилізації» акторки Раневської — одна із вдалих спроб такого медичного напряму.

Далі, передчуваю, з’являться й інші «неймовірні» історії. «Рожеві» Леся Українка і Кобилянська; «сифілітик» Франко; «п’яниця» Шевченко... Про непутящих артистів я вже й не кажу.

І в «таке» — охоче віриш, якщо вивчиш репертуарну політику 15-ти (!!!) «ведучих» українських каналів (а в нас усі «ведучі», це тільки ми «заведені»), у яких давно стерилізовано совість.

…Що ж стосується Раневської, пам’ятаєте, мабуть, її знамените: «Жить нужно так, чтобы тебя помнили даже сволочи!»

На жаль, пам’ятають.